Напередодні урочистого засідання Верховної Ради України, присвяченого 30-річчю Декларації про державний суверенітет, представники парламентських політичних сил поділилися думками з приводу доленосного для України дня.
Євгенія КРАВЧУК, (фракція «Слуга народу»):
— Три десятки років тому за ухвалення Декларації про державний суверенітет України проголосували понад 98 відсотків депутатів тодішньої Верховної Ради. Така єдність заради майбутнього нашої країни має бути прикладом і для чинного парламенту сьогодні. Ці роки для всіх нас були непрості. Вони були яскраві та насичені, подекуди сповнені перемогами, подекуди — гострим болем та сльозами. Щодень ми й досі відстоюємо найголовніше — наші єдність та незалежність.
Уже шостий рік Україна не має спокою та мирного неба, не має частини території. Саме тому, на мою думку, заради відновлення цілісності держави, заради закінчення війни ми й повинні нині діяти максимально злагоджено та ефективно. У 1990 році ухваленням Декларації депутати зробили перший крок на шляху до незалежної та процвітаючої України. Сьогодні ми ще долаємо цей шлях. Він непростий. Ми переживаємо і злети, і падіння, вчимося на помилках (часто на своїх власних). Та хоч би як складно було, ми йдемо вперед. Йдемо рішуче і цілеспрямовано. Десь уповільнюємось, десь падаємо, але завжди встаємо, крокуємо до повної реалізації тієї мрії, яка 30 років тому стала рушієм для одностайного голосування за ухвалення Декларації про державний суверенітет України.
Щиро бажаю кожному українцеві зберегти це прагнення до свободи, до вираження своєї волі, палку любов до своєї землі, і завжди йти вперед заради майбутнього ще маленьких нині українців, які колись, я в це щиро вірю, житимуть у вільній та процвітаючій країні. У тій самій, про яку мріяли ще в далекому 90-му.
Іванна КЛИМПУШ-ЦИНЦАДЗЕ (фракція «Європейська солідарність»):
— Декларація про суверенітет — це той документ, який дав базу і можливість рухатися до реального проголошення незалежності. Комуністичні представники в тодішній Верховній Раді УРСР змушені були реагувати на ті настрої, які вже формувалися в суспільстві, і не тільки в Україні. У балтійських республіках були ухвалені схожі документи. На той момент серйозно розвивався Народний рух України, відновлювалася наша національна і державницька свідомість завдяки роботі великої кількості подвижників, які в тяжкі часи Радянського Союзу зуміли пронести це розуміння і бажання. Тоді цю Декларацію допомагали дописувати представники з позапарламентських кіл. Це не означало, що комуністи хотіли відділятися від Радянського Союзу. Наша Декларація випереджала інші документи, які розробляли в тій-таки Білорусії. Ішлося про новий союзний договір. Але ця Декларація стала великою серйозною сходинкою до тих процесів, які відбулися у 1991 році.
Процес незалежності підсилили і Акт проголошення незалежності, і конституційний процес, і Конституція 1996 року. Усе це дало змогу Україні бачити себе державою. І парламент закладав її основи. Верховна Рада, незважаючи на різне представництво, в критичні визначальні моменти української державності змогла стати запорукою існування держави. Наприклад, у 2004 році саме парламент ухвалив рішення про третій тур виборів між Ющенком і Януковичем. У 2014 році після втечі Януковича парламент узяв відповідальність на себе і знову зміг забезпечити тяглість української державності. Парламент попри свою недосконалість у важливі моменти став основою розвитку країни й останньою барикадою. Звісно, хотілося б, щоб ми відновили довіру до інституції. Народні депутати повинні мати стрижень і глибоко розуміти процеси. Мати чітку позицію стосовно агресії Російської Федерації. Парламент має чесно подивитися в очі історії, винести уроки і повести країну далі.
Міжнародна підтримка не буває за красиві очі. Вона не буває тільки за те, що українці молодці і хороші люди. Точилася велика дискусія між Польщею, Угорщиною і Канадою — хто перший і в який спосіб визнав нашу міжнародну суб’єктність. Хтось перший надіслав привітання, хтось перший оголосив, хтось — зателефонував. Це приємна і важлива дискусія. Над міжнародною підтримкою потрібно постійно працювати, до речі, в першу чергу — парламенту. Протягом останніх п’яти років ми не йшли з простягнутою рукою. Завдяки нашій відсічі агресії Росії наші міжнародні партнери змогли перегрупуватися в НАТО і перерозподілити свої військові сили, запобігти кіберзагрозам. Якби українці не боролися за свою країну, це було б тяжче реалізувати. Нині все йде за інерцією: влада відмовилася від демократичних процедур, застосовує політичний тиск на незалежні інституції — ці речі не проходять непоміченими серед наших партнерів. Ми не працюємо над тим, щоб налагоджувати міжпарламентські зв’язки, ми почали втрачати міжнародну суб’єктність, яку тяжко здобували протягом 30 років. Мені як віце-прем’єрці з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України було завжди гордо казати, що я з України. У мене була сильна позиція. Нині дедалі більше міжнародних партнерів виступають із застереженням до української влади стосовно неприпустимості руйнації засадничих процесів. Варто прислухатися до них, не боятися і мати чітку позицію стосовно свого суверенітету.
Тарас БАТЕНКО (група «Партія «За майбутнє»):
— Декларація про державний суверенітет стала для нас тією цінністю, яка об’єднала суспільство в непростий час визначення свого майбутнього. Певно, від того часу в нас триває ця боротьба — за право вільно і самостійно жити й господарювати на рідній землі. За право розмовляти рідною мовою, за право на краще майбутнє для наших дітей та онуків. Пам’ятаймо про цей день, друзі, у сьогоднішні вирішальні часи, коли ми мусимо захищатися від зовнішньої агресії, боротися за мир, за гідну позицію нашої держави на міжнародній арені.
Потрібно забути про чвари і стати на шлях об’єднання, щоб зберегти Україну для українців. Це свято — ще одне нагадування кожному з нас, що український народ здатен на боротьбу за свою незалежність і своє майбутнє.
Миру і злагоди нашій державі та нашому суспільству!
За майбутнє!
Від імені депутатської групи «Партія «За майбутнє» вітаю вас з 30-ю річницею прийняття Декларації про державний суверенітет України!
Андрій ОСАДЧУК (фракція «Голос»):
— Ухвалення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року здавалось абсолютно неможливим ще за 3—4 місяці до цього. Але обставини й події розвивалися наскільки стрімко, що неможливе ставало можливим, і зараз важливо пам’ятати чому.
На мою суб’єктивну думку, перший фундаментальний крок до створення незалежної української держави забезпечили мужність і страх. Мужність опозиційних депутатів Верховної Ради УРСР, які змогли прорватися в стіни парламенту на виборах у березні 1990 року, які тепер ми знаємо як перші демократичні вибори. Тоді 125 депутатів склали опозиційну до комуністичної партії Народну раду і в парламенті з 442 депутатів отримали реальну силу і вплив.
125 мандатів було геть мало, щоб ухвалювати будь-які рішення, тим паче ідеологічні, але достатньо, щоб голос Народного руху і його союзників було чути на весь Союз. Народна рада за чотири місяці роботи наробила добрячого шуму і досягла головного: комуністи і кадебісти, які були в тотальній більшості у Верховній Раді УРСР, почали їх побоюватися.
Ще за кілька років до цього уявити собі було неможливо, щоб у Верховній Раді за одним столом сиділи поряд люди з тризубом і люди з радянським прапором на лацкані. Але влітку 1990-го вони не тільки були в одній залі, а другі остерігалися перших. Остерігалися, бо розуміли що баланс сил змінюється. У комуністів були армія, міліція і КДБ, в опозиції — віра в Україну і вулиця, що почала оформлятися в повноцінного політичного гравця. Рух потроху набирав бали.
Але переламним для українського парламенту став інший момент, який сьогоднішня Москва воліє не згадувати. Наростаючий конфлікт між Горбачовим і Єльциним, суперагресивна і відчайдушна боротьба прибалтійських республік за свої права створили ситуацію, коли 12 червня 1990 року Вєрховний Совєт РРФСР затвердив Декларацію про державний суверенітет РРФСР, якою проголосив перевагу законів РРФСР над законами СРСР, задекларував чіткий намір будувати демократичну правову державу.
Для України це мало подвійне значення. Саме Росія перша здійснила політично-правові кроки для виходу з Радянського Союзу. Перший відчутний удар по імперії стався саме в Кремлі, і нині Путін може висловлювати будь-які претензії до наслідків цього процесу, тільки дивлячись у дзеркало. Саме голосування в Москві 12 червня 1990 року завдало нищівного удару по впевненості українських комуністів у непорушності системи. Вони всі дружно — від секретарів Компартії до офіцерів КДБ — зрозуміли, що їх зраджують. З другого боку, вони так само звикли мавпувати все, що відбувалося в Москві.
І весь цей коктейль емоцій і подій надзвичайно вдало розіграла Народна рада — і дотисла позитивне голосування 16 липня 1990 року. То була перша велика перемога, і тоді ще ніхто достеменно не знав і не вірив, що трохи більш як за рік ми проголосимо незалежну українську державу.
Валентин НАЛИВАЙЧЕНКО (фракція «Батьківщина»):
— 30 років тому, 16 липня 1990 року, Верховна Рада тоді ще УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. І визначила суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».
На нашому шляху до утвердження прав і свобод українців на рідній землі це був крок для відновлення державності. Крок уперед, сходинка до остаточного оголошення самостійності України та виходу зі складу Радянського союзу.
Ухвалення Декларації про суверенітет України стало потужним сигналом з Києва до остаточного розвалу Радянського союзу і самостійного утвердження інших республік.
Народ України переможно відновив свою Волю, а Держава Україна — свою Незалежність.
Нескорені українські герої вибороли право на життя у визвольній боротьбі, що триває й сьогодні.
І нині Україна перебуває у вкрай складних політичних умовах: наші захисники кров’ю щодня боронять рідну землю на сході, ми чекаємо додому наш український Крим.
Ми прагнемо відновлення миру та деокупації наших земель.
Ми хочемо гідного, а не вбогого життя для Українців. Ми мріємо про європейський рівень життя та вимагаємо від влади чесного служіння Україні.
І ми маємо самі ставати сильними і незалежними, зшивати рідну країну та впевнено йти вперед!
Наш вибір — жити гідно на рідній землі!
Юлій ІОФФЕ (фракція «Опозиційна платформа — За життя»):
— Я дуже пишаюся тим, що був одним із народних обранців, які прийняли Декларацію про державний суверенітет України. Цей історичний документ створив надійну основу для будівництва нової, незалежної, демократичної та миролюбної держави. Я пам’ятаю, які жорсткі дискусії велись тоді між прибічниками різних політичних течій. У Верховній Раді були комуністи, націонал-демократи, центристи та колишні дисиденти — ми були різні. Але ми розуміли, як важливо забезпечити в нашій країні громадянський мир, створити умови для співпраці з сусідніми державами. І ми, попри всі незгоди, знайшли компроміс.
Ми дуже пишалися тим, що Україна була практично єдиною з радянських республік, в якій політична боротьба обійшлася без кровопролиття. На жаль, цей здобуток, ця важлива державотворча традиція сьогодні втрачена. І ми, державотворці України, не можемо без болю дивитися, як сучасні політики спотворили закладені нами основи. Як усупереч принципам та положенням Декларації, шляхом маніпуляцій та законодавчих вивертів нас затягують у військовий блок. Як сьогодні ігнорується наріжний принцип Декларації про державний суверенітет щодо рівності всіх громадян української республіки, як проводиться політика культурної та мовної дискримінації. А платою за це є збройний конфлікт, втрата територіальної цілісності та суспільного миру.
Відповідно до Декларації, Україна мала стати соціальною, демократичною, правовою та позаблоковою багатонаціональною державою. З цими цілями погодилися не тільки політики. У подальшому цей вибір підтримав і український народ. Це був перший великий Суспільний Договір, результати якого було закріплено на референдумі у грудні 1991 року.
Сьогодні повернення до основ, до положень Декларації — це єдиний шлях одужання нашої Вітчизни. Але для цього необхідні політична мужність та відповідальність, якої немає у правлячої монобільшості. Влада повторює помилки своїх горе-попередників, які зруйнували українську суспільну угоду. Влада ховається від викликів сьогодення, керується гаслом «ні миру, ні війни». І це дуже руйнівна позиція. Вона має не тільки політичні, а й економічні, соціальні наслідки. Страждає все. Від промисловості — до культури. Від енергетики — до охорони здоров’я. Але найстрашніше це те, що в полум’ї конфлікту на сході гинуть люди.
Я закликаю своїх колег-депутатів опам’ятатися і зробити все, щоб відновити територіальну цілісність, громадянську єдність та політичний діалог у нашій державі. Шлях ворожнечі, утисків та примусу приведе нас до національної трагедії.
Треба повертатися до витоків, до нашої Декларації про державний суверенітет. Щоб цей парламент увійшов в історію як парламент, що добився миру, а не «добив» країну. «Геростратова слава» нам не потрібна.
