У цьому переконана Ірина ГОРОВА (на знімку) з містечка Шпола, що на Черкащині.
Виростала дівчина у сім’ї військовослужбовця. Мама працювала бухгалтером, а старша сестра була далекою від танців. Іншу мала вдачу. Іринка ж змалку була дуже емоційною, жвавою, непосидючою, любила музику. Таких дітей багато, тож батьки сприймали потяг молодшої доньки до танцю як тимчасове захоплення.
— Пам’ятаю, як наша тендітна, менша зростом за своїх однолітків дівчинка вперше виступала зі старшими ученицями на шкільному святі, — пригадує Іринина мама Оксана Петрівна. — Всі присутні звернули увагу на рухливу, мов іскринка, «кнопочку». Тоді ми жили у військовому містечку на Кіровоградщині. Відвідувати заняття з танців Іра почала з першого класу. І народні, і згодом спортивні танці наша старанна учениця опанувала на відмінно.
Глибше дівчина поринула у танцювальне мистецтво, коли вступила до Львівського інституту економіки і туризму. Саме у Львові вона спробувала спортивно-бальні, латиноамериканські танці — й закохалася в них з першого погляду! Зараз із усмішкою пригадує, як одного разу приїхала додому і з запалом переконувала батьків, що їй краще вчитися на хореографа, аніж гризти граніт економіки. Мовляв, це не її, вона лише витрачає час на не свою справу.
— Тато завжди був на моєму боці, та мама була прагматичнішою. Вона й наполягла, щоб я довчилася й отримала «солідний» диплом, — згадує Ірина. — Після закінчення вишу я працювала адміністратором в одному з готелів Євпаторії у Криму. І то був чи не єдиний період у житті, коли довелося відкласти заняття улюбленими танцями.
А потім розпочалася російська анексія Криму. Дівчина, не задумуючись, залишила півострів, який встигла полюбити всім серцем. Жити під окупацією не змогла б. Звісно, все було не так просто. Був і розпач, і острах, коли прощалася з Кримом.
— Усі мої друзі, з якими навчалася у львівському хобі-класі, згодом почали займатися так званими соціальними чи вуличними танцями: сальса, бачата, кізомба, зук, — продовжує співрозмовниця. — Спершу вивчала їх в Інтернеті. Згодом сама опанувала їх і відшліфувала майстерність. Моє уміння оцінили — я стала викладачем в одній із київських шкіл танцю Сasa de ritmo.
Далі в житті Ірини Горової було багато занять, вечірок, українських та міжнародних танцювальних фестивалів і конкурсів, де не раз перемагала.
— Я вдячна танцю за те, що моє життя сповнене творчого натхнення, енергії та позитиву, — ділиться Ірина. — За уроки наполегливості, за сотні чудових знайомств і подорожей, за щоразу нові емоції і пристрасть. Особливо вдячна танцю за те, що подарував зустріч із коханою людиною.
З Юрою Іра познайомилася на паркеті. Вони обоє вчилися танцювати латиноамериканський зук. Юрій, психолог за фахом, вивчав, як впливають заняття танцями на психо-емоційний стан. І таки переконався: танці роблять людей щасливими!
Тепер Ірина та Юрій разом. Їх об’єднує любов до танцю, природи, подорожей. І хоч Юра професійно не займається танцями, та їх з Іриною гармонійна пара не раз перемагала на різноманітних конкурсах. Подружжя багато мандрує світом. Побували в Італії, Іспанії, Німеччині, Франції, Таїланді. Навіть під час відпочинку пара завжди танцює — для друзів, знайомих, на вечірках та на імпровізованих вуличних концертах.
Черкаська область.
Фото з архіву Ірини Горової.
