Але Олександр Володимирович та Ліна В’ячеславівна наголошують, що не ділять їх на своїх і чужих, хоча й не приховують від хлопців, що вони прийомні.

Рішення про те, аби взяти на виховання знедолених дітей, сім’я Ізаїв ухвалила не за мить і не випадково, а йшла до нього поступово й усвідомлено. Ліна В’ячеславівна виношувала таку ідею ще до того, як познайомилася зі своїм чоловіком. Певно, вплинули й родинні особливості: її дідусь Василь Драгунцов був двадцять третьою дитиною у сім’ї. А Олександр Володимирович має педагогічну освіту. З 1998-го по 2003 рік працював в Ільницькій школі-інтернаті і мав справу зі знедоленими дітьми, тому чудово розумів їхню ситуацію.

Також важливо зазначити, що всі в родині щиро вірять у Бога і вважають, що всім потрібно намагатися бути схожими на Творця, виявляти любов до нього не на словах, а через хороші вчинки. Не залишити покинутих дітей у біді — це добра справа...

Спочатку Андрій, потім Роман і Віталій

У 2002 році в родині народилася донечка Зоряна. Через два роки на світ з’явилася Арсенія. А ще за рік — близнюки Семен і Назар. Клопотів лише додавалося, та й хлопці спочатку дуже часто хворіли. Довелося багато чого пережити.

Уже маючи досвід виховання та гарт проблемами, сім’я наважується взяти одну прийомну дитину, яка мала б невелику різницю у віці з їхніми власними. Звернулися до відповідних служб, пройшли курс навчання. Їм порекомендували братів Віталія та Романа. Потенційні батьки налагодили з хлопцями емоційний контакт, та з’ясувалося, що є певні нюанси з оформленням документації для братиків, і доведеться чекати невизначений час.

Тоді Олександр Володимирович із Ліною В’ячеславівною вирішили взяти до себе Андрія.

Приблизно через півроку їм повідомили, що вже все готово для влаштування в сім’ю братів Віталія та Романа. Подружжя радо стало батьками і для братиків. А ще через кілька років народилася Катерина-Радміла, якій незабаром виповниться чотири рочки.

Час серйозних рішень

У кожного з прийомних хлопців своя непроста історія, емоційні травми та проблеми зі здоров’ям. Слава Богу, уже все позаду. Хоча тепер перед ними стоять нові виклики. У них підлітковий вік, а це період визначення з професією, пошуку шляхів самоствердження...

Подружжя Ізаїв переконує, що не залишить наодинці прийомних дітей і після досягнення ними повноліття чи закінчення навчання, а й надалі допомагатиме їм робити правильний вибір у житті.

Старший Андрій уже закінчив перший курс: вчиться на зварювальника в Ужгороді. Там його поставили в чергу на отримання житла. Віталій та Роман нині мріють стати малярем й автослюсарем. Хоча їхні рішення ще можуть змінитися. Зоряна закінчує перший курс Прикарпатського університету ім. Стефаника. Туди має намір вступити й Арсенія.

Олександр Володимирович наголошує, що вони намагаються виховувати дітей порядними, добрими, тверезо мислячими і самостійними. Час покаже, наскільки їм це вдалося. Саме самостійності приділяють найбільше уваги, бо у нашому швидкозмінному світі це просто необхідна навичка.

За значний непослух дітей мудро карають. Батько пояснює: це для того, аби привчалися до дисципліни і на майбутнє розуміли, що за порушення закону в державі настає відповідальність. У вихованні намагаються враховувати вікові особливості, вплив оточення, характер, захоплення. Дітей також вчать творити добро. Вони часто беруть участь у благодійних акціях. Зокрема, ходили з Ліною В’ячеславівною пекти хліб для знедолених сімей.

Колосальний труд душі

Якщо говорити про відпочинок, то рідко випадає нагода вибратися кудись усім разом. Та завжди стараються організувати дозвілля з користю. Хлопці щоліта їздять в оздоровчі табори. Відвідували різноманітні гуртки: музики, малювання, ліплення. Також займалися гімнастикою у цирковій студії «Весела арена». Свого часу діти зацікавилися риболовлею, і батьки всіляко сприяли цьому захопленню. Нині ж багато уваги приділяють спорту — волейболу й бігові. До прикладу, Віталій брав участь у забігу Wings for Life World Run. Пробіг 20 км і став другим серед однолітків в Україні!

Кожен розуміє: турбота про дітей та їхнє майбутнє — і рідних, і прийомних — то колосальний цілодобовий труд душі і серця. Тож варто подякувати родині Ізаїв за чуйні серця, які випромінюють тепло й любов.

Василь НИТКА, Іван КОПОЛОВЕЦЬ.

Іршава
Закарпатської області.

Фото Івана КОПОЛОВЦЯ.