20 липня ворожий снайпер поцілив у нашого земляка. Що в цей час відчували діти й дружина Людмила Іванівна, навіть важко уявити. Тепер він у Харківському військовому госпіталі.
Про свого хороброго чоловіка повідомила, що майбутній захисник державних кордонів народився в с. Білка Березнівського району. Навчання продовжив у Соснівському професійному ліцеї, де здобув професію столяра. Але довелося піти зовсім іншою життєвою стежиною. Одразу по закінченні освітнього закладу призвали в армію. Службу проходив у м. Рені Одеської області в прикордонних військах. Після демобілізації з гарною характеристикою без проблем влаштувався в Патрульно-постову службу м. Рівне. Паралельно навчався в Рівненському державному аграрному технікумі на юридичному факультеті. Пізніше перевівся в управління служби судової охорони. Завдяки схвальним відгукам колег й експертів у правоохоронних органах запросили в спецпідрозділ "Грифон", у завдання якого входило забезпечення безпеки працівників суду, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їхніх сімей і близьких родичів. Пізніше цей підрозділ МВС розформували.
1997 рік... Олександр і Людмила зустрілися вперше в Олександрії Рівненського району. Юнка закінчила Рівненський державний гуманітарний університет, де навчалася на кафедрі театральної режисури й здобула фах "Сценічне мистецтво". Обоє проживали в гуртожитках. При першій зустрічі в обох загорілися очі. Минуло два тижні й молоді люди вирішили побратися. Це було кохання з першого погляду. Олександр прийшов до дівчини з подарунками й квітами, але вдома її не застав. А пізніше телефоном повідомив, що вже заручені. Через декілька днів відсвяткували весілля. 9 серпня виповниться 23 роки їхнього подружнього життя. За цей час родина поповнилася двома дітками - Мартою і Сашком. Чоловік ні на хвильку не відходить від них. Завжди переймається їхніми справами, піклується-тривожиться, виховує справжніми патріотами, закликає і словом, і ділом боронити кордони та мову від проросійського окупаційного свавілля.
Після весілля молода родина перебралася жити в Люхчу. Людмила була спочатку керівником гуртка в міському Будинку культури "Сузір'я", а після декретної відпустки очолила заклад. Олександр влаштувався в дозвільний підрозділ МВС м. Сарни, який видавав і реєстрував зброю, вів відповідну документацію. Олександр Ярославович добре знав усі види та модифікації сучасного вогнепального озброєння, а тому колеги не раз про нього казали, що дуже відповідальний і кваліфікований працівник. Був завжди в пошані за відданість справі. Проте згодом трудову діяльність продовжив у Сарненському районному військовому комісаріаті.
2014 року почалася війна на Донбасі. Російські найманці й проросійське населення утворили антиукраїнські терористичні організації. Олександр Ворон завжди мав стійкі патріотичні переконання, ці якості увібрав у себе з дитинства. На той час його сину було всього два роки, але чоловік зголосився піти на фронт. Практично один із перших із Сарненщини потрапив на передову 2014 року. Захищав рідні кордони у 2-му батальйоні територіальної оборони "Горинь", який був сформований у червні цього ж року з мешканців-добровольців Рівненщини. Три місяці шквальних обстрілів із боку окупантів мали, на жаль, тяжкі наслідки для наших захисників. В одному з боїв Олександр був контужений, травмував хребет і частково втратив слух. Майже чотири місяці провів у лікарняних палатах. Спочатку в обласній лікарні ім. І. Мечникова м. Дніпро, а згодом у Рівненському військовому шпиталі. Після численних реабілітаційних заходів вдалося відновити фізичну функціональність, проте травми даються взнаки й понині.
Повернувся на своє попереднє місце роботи, але втриматися не зміг. Не знаходив собі місця, знаючи, що досі йде війна й гинуть молоді хлопці. У лютому цього року, після довгих родинних дискусій, знову наважився одягнути однострій. Спочатку напрацьовував військові навички на полігонах Тучина та Яворова. Згодом у складі 24-ї Окремої механізованої бригади ім. короля Данила відправився в селище Миронівське, що поблизу Світлодарська Донецької області (Світлодарська дуга).
18 липня родина Воронів раділа та віншувала з нагоди восьмого дня народження сина Олександра. Вітали друзі, знайомі, колеги, а вже через два дні Олександра-старшого тяжко поранив ворожий снайпер. Розвідник на псевдо "Тихий" пізно ввечері чатував на своєму посту, щоб ворожі найманці не прошмигнули в український тил. Таким було його завдання. Близько 23.00 почав стріляти кулемет, але не кулеметна куля влучила, а снайперська. За всіма ознаками, твердять його побратими, працювала пара снайперів із дистанції не менше 700 м. Краянина побратими несли на собі майже два кілометри, надавши першу домедичну допомогу, а згодом зателефонували фахівцям. Діяти потрібно було блискавично, адже поранений втратив багато крові. Тож щоб не згаяти дорогоцінний час, вирішили евакуйовувати відкритою місцевістю, хоч знали, що в будь-який час їх можуть обстріляти. Як згодом прокоментував командир 24-ї Окремої механізованої бригади ім. короля Данила підполковник Валерій Гудзь: "Хлопці свідомо пішли на ризик, бо кожна хвилина була безцінна. Вирішили, що саме так зможуть зберегти життя побратима. Вправно надали і першу домедичну допомогу, а тому їх рекомендуватиму до державної нагороди, у тому числі й нашу лікарку, яка зуміла призупинити кровотечу".
Таким чином життя розвідника вдалося врятувати. Згодом відвезли у Світлодарськ, де лікарі оперували пораненого вісім годин. Опісля гелікоптером доставили до Харкова. Один із побратимів, який ніс Олександра, тяжко травмував спину й також лікується в госпіталі Міноборони. Визначальним фактором стало й те, що в госпіталі Світлодарська саме був присутній судинний хірург із Києва, який вдало прооперував, поставивши судинний імплантат. Куля роздробила ключицю, згодом ребра. Кістки ребер вп'ялися в легені. А тому попереду були ще операції з видалення осколків кісток. Через розрив судини втратив майже всю кров. Побратими, які привезли в госпіталь, стали донорами Олександра. Критичні дні й години вже позаду, проте не передати словами, що в той час коїлося в душах рідних.
На ранок дружина "Тихого" від комісара Сарненського районного комісаріату Миколи Охмана отримала звістку про трагічний випадок на передовій. Одразу вирушила в Харків.
Дев'ять днів Олександр Ворон боровся за життя, а рідні просили у Всевишнього не забирати його за небокрай, дати можливість обійняти діточок, дружину... Білий ангел (саме так називає свою половинку захисник) чатував без сну та їжі біля дверей реанімації. І ось нарешті з'явився промінь світла, який запалив надію на одужання пораненого. У ці нестерпні та пекучі хвилини від Людмили не відходила сестра Оля, яка завжди була поруч, не давала впасти в депресію, постійно морально підтримувала та. Хоча сама переживала ще більше - за Сашу й за Люду.
Минулої п'ятниці чартерним літаком Олександра Ворона доправили в Київський військовий госпіталь. Як повідомила дружина: "Стан тяжкий, але стабільний. Нині перебуває на апараті ШВЛ, оскільки пошкоджені легені. Праву руку не відчуває через розрив артерії та встановлення імплантату. Будемо сподіватися, що Сашко одужає і все буде, як до цього страшного дня. А тим часом хочу подякувати всім рідним і близьким, знайомим, побратимам, хто був постійно з нами, підтримував. Велика шана та дяка воїнам-побратимам, які винесли чоловіка з червоної зони, медикам на передовій, лікарям Світлодарського, Харківського та Київського військових госпіталів, о. Василю (храм Олександра Невського та жінок-мироносиць), о. Роману (храм Святої Варвари, м. Бровари) та небайдужим парафіянам, другові родини Юрію Кособуцькому, нашому водієві, Вікторові Дацюку - військовому, який надав квартиру для проживання в Харкові, подружжям Івана та Зоряни Кіранчуків, Ігоря та Жанни Юркевичів, комісару Сарненського РВК Миколі Охману, сімейній лікарці Оксані Кобилянській, батькам 2-В класу СШР № 5 м. Сарни та класній керівниці Олені Дударик, голові Сарненської райради Русланові Серпенінову, міському голові м. Сарни Світлані Усик, люблячим діткам Марті й Сашку та всім землякам. Усі ми разом здобули нашу спільну перемогу в битві за життя мого чоловіка!".
Проте разом із однією бідою трапилася ще одна. Під час реанімаційних заходів військова форма була вся просочена кров'ю. А тому її десь залишили чи утилізували. В однострої були всі документи Олександра Ворона: паспорт, гаманець, банківські картки... Їх доведеться поновлювати знову, що буде затратним, особливо в часі. Але за це Людмила Ворон переживає найменше. Можливо, ще знайдуться. Потрібно вірити в дива. Головне, що Тихий і Білий ангел разом зможуть зустріти світанок, насолодитися заходом сонця, дихати ароматами весняного саду, ніжитися під літнім сонцем та обіймати-цілувати рідних діточок, а згодом ще й онуків.
Поранення Олександра Ворона дуже тяжке, реабілітація та лікування дорогі. Тому родина захисника буде вдячна небайдужим людям, які зможуть і мають можливість допомогти матеріально (5168 7574 1234 4170 - номер банківської картки Ворон Людмили Іванівни). У цей непростий для родини час підтримаймо патріота! Справжнього!
Фото з сімейного архіву родини Воронів.
