У Німеччині, Швейцарії або Австралії на людину, яка вирішила палити сміття на вулиці, подивилися б як на дикуна. В Індонезії це -- норма не тільки в селах, а й у містах-мільйонниках, наприклад у Сурабаї (острів Ява, на Калімантані міст-мільйонників поки що немає). У селищі Тутон (Бруней Даруссалам) хазяйка екоферми(!) Еона палить опале листя, гілки та кокосову шкарлупу, рясно поливаючи багаття займистою рідиною (тут тропіки, сиро). Крізь дим не видно, але чутно, як з дерев падають достиглі  манго і дуріани.

Калімантан, або Борнео -- третій за величиною острів у світі. Площа -- 743 тис. кв. км, мешкає тут понад 21 млн осіб. Острів розділений між трьома державами: Індонезією, Малайзією і Брунеєм Даруссаламом.

Населення неоднорідне: і корінні ібани, даяки, дусуни, і китайці, малайці, яванці, мадурці, тиморці, філіппинці та люди народу бугіс з о. Сулавесі, які прибули сюди у різний час. Не менш різноманітним є й тваринний світ Калімантану. Крім ендемічних птахів і мавп, тут мешкає багато гризунів і рукокрилих (не повірите -- понад сто видів кажанів).

Спільною бідою усіх тутешніх живих істот, включно з людьми, є лісові пожежі. Чому ж не вирубки, запитаєте ви?

"Тому, що праліси рубати в Індонезії заборонено. А оскільки згорілий ліс таким уже не є, попелище можна розчистити під пальмові плантації, будівництво або овочівництво. Місцеві самі підпалюють, а потім купують таку землю," -- розповідає мені гостинний Джоко (деякі імена змінено), хазяїн продуктової крамниці в місті Самаринда (Індонезія). -- "А уряд що з цим робить?" -- "Нічого, гроші бере". Шістнадцятирічна Реза, дочка Джоко, показує традиційне вбрання даяків. Головні убори прикрашені пір'ям диких птахів. "Це ж погано для птахів. У вас же тут багато рідкісних і вимираючих пернатих..." -- "Знаєш, у нашій окрузі їх майже вже немає..." Серед реліквій і дрібничок у будинку є ніс червонокнижної риби-пилки. Рибу-пилку, за словами Джоко, не їдять і спеціально не ловлять, а цей екземпляр випадково заплутався у сітці багато років тому.

Батько Джоко -- продавець сушеної риби, живе в рибальському селі біля міста Бонтанг. Усе селище -- будинки, дороги й навіть мечеть -- на півтораметрових палях, човни застигли в бруді, очікуючи на сезон дощів, океан -- наприкінці вулиці. Підвищення рівня моря здається міфом на "великій землі", але тут розумієш -- якщо рівновага похитнеться, село піде під воду.

Шістнадцятирічна Відья вчиться в містечку Тунжунг Селор. З нетерпінням чекає сімнадцятиліття, коли зможе отримати закордонний паспорт і побачити Південну Корею. "Чому твоя родина купила будинок на озері, на воді?" -- "Коли його будували, тут була суша". -- "А скільки років цьому будинку?" -- "Років шістнадцять. Земля просіла".

Траса Малінау -- Балікпапан. Тропічних лісів майже немає -- або попелище, або селище, або пальмова плантація. Посередині плантацій височіють пам'ятники -- тридцятиметрові стовбури згублених пожежами дерев, прибирати які, очевидно, клопітно. Уздовж узбіччя місцеві палять сміття -- це ще одна причина пожеж. Водій зупиняється, показуючи на крону дерева: "Птахи-носороги, символ Калімантану".

Через кілька годин ми проїжджаємо повз сімейство мавп, що вишукують на стихійному смітнику залишки їжі. Не знаю, хто здивувався більше -- ми чи вони. Почуття суперечливі -- звичайно, добре, що мавпи тут є, але інтерес до смітника свідчить про те, що в лісі недостатньо їжі. Або -- недостатньо лісу?!

Тварини або вимирають, або стають ближчі до людей. Апофеоз цієї концепції можна спостерігати в Долині Катманду, Непал, де в громадській їдальні на вході красується оголошення "Закривайте двері, а то мавпа забіжить". На щастя, на Калімантані до цього поки що не дійшло.

Весілля на околиці міста Мірі (Малайзія). Шестирічна племінниця нареченої у футболці з написом "Save the Borneo rainforest. Mother Nature is crying" (Врятуйте ліси Борнео. Мати Природа плаче).

Після весілля 44-літня Ліліт, названа тітка нареченої, озброївшись двома мішками рису і ящиком печива, на машині вирушає в село на гостини до свого батька. Ми проїжджаємо пальмові плантації й ще лисі, незасаджені глинисті пагорби (на знімку).

Якщо ліси Борнео -- легені Землі, то в неї рак легенів. "No more Borneo rainforest, Borneo palmforest only  (На Борнео майже не залишилося тропічних лісів -- тільки пальмові), -- сумно посміхається Ліліт і скаржиться на спеку. --  Якщо раніше було 28--29 градусів, то нині іноді під сорок".

Хендрі, батько Ліліт, працював доглядачем плантації. Зараз йому вісімдесят чотири, господарство тримається на його дружині Мелан, яка продає дуріани. Родина живе в майже добудованому бетонному будинку -- старий, дерев'яний, згорів торік (на Борнео палають не тільки ліси). Ліліт каже: "Деревину для будівництва знайти дуже складно, бетонний будинок звести простіше й дешевше. До того ж бетон довговічніший і не горить".

Іншу думку висловлює іранець Алі, молодий науковець із Джохор-Бару. На Борнео з материкової Малайзії він прилетів на кілька днів. Алі опублікував низку статей у наукових журналах. Він стверджує, що дерев'яні будинки екологічніші за бетонні, адже коли їх будують майже не виділяється вуглекислий газ. "А як бути в містах багатоповерхової забудови? А пожежі? А терміти й шашіль?" -- "У Німеччині для студентів побудували тринадцятиповерховий дерев'яний гуртожиток. А від пожеж і шкідників є спеціальні засоби." -- "Але ж потрібно рубати ліс?" -- "Так, але на місці вирубок необхідно саджати дерева. В ідеалі кожне спиляне потрібно заміщати іншим, але я не фахівець у цьому." -- "А у вас в Ірані є ліси?" -- "Тільки на півночі, решта -- пустеля".

Тим часом на Борнео горять ліси. Дим перетинає океан, отруюючи материкову Малайзію та Сінгапур. Калімантан не стоїть в одному ряду із Чорнобилем або Бхопалом, хоча і тут день за днем, рік за роком розгортається не менш масштабна екологічна катастрофа.

Широкого поширення серед землян набудуть екологічні  заходи, що не вимагають значних жертв. Відмовлятися від необхідного не тільки жорстоко, а й неефективно. Якщо мільярд людей перестане викидати їжу, почне розумно заощаджувати воду й електрику, то користі від цього буде більше, ніж від декількох тисяч аскетів-вегетаріанців на велосипедах (нічого не маю проти аскетів, вегетаріанців і велосипедів).

Багато хто почне опікуватися природою, якщо екологічніший шлях буде одночасно зручнішим і економічнішим.

Наприклад, вегетаріанство. В Індонезії поширені темпі, тофу та інші соєві ласощі. Поживні, недорогі, продаються майже в кожній крамниці. М'яса індонезійці їдять мало, адже тут є альтернатива.

Велосипеди як екологічний і здоровий спосіб пересування поширені в країнах з розвинутою мережею велодоріг -- у Швейцарії, Німеччині, Нідерландах. Є велодороги -- будуть і велосипедисти.

Або, скажімо, де з'являються стихійні звалища? Там, де немає нормального смітника. Міста з розвиненою системою збору й перероблення сміття зазвичай чисті.

Зрештою, кількість того, що можна спалити, чи то нафта, чи то ліси або сміття, на планеті обмежена. Різкі перепади температури траплялися в геологічній історії й раніше, але життя тривало. Земля, з людством або без нього, має потужні механізми саморегуляції.

Навіть масове зникнення видів для нашої планети -- не новинка. Палеонтологи та біологи стверджують, що масштабних вимирань було п'ять, а зараз, на наших очах, відбувається шосте. Чи будуть люди в списку вимерлих видів? Тобто, списку, звичайно, уже не буде...

У прадавніх книгах і переказах кінець часів уявляємо великою подією -- остання битва, судний день... Насправді кінець світу розіб'ється на мільярди локальних, особистих апокаліпсисів. Багато хто навіть не зрозуміє, що настав занепад людської цивілізації. Останні люди на Землі не знатимуть, що вони останні.

Тетяна ДРУЖЕНКО.

Індонезія, Малайзія, Бруней Даруссалам, Австралія.

Фото автора.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.