У старі часи на недільний ярмарок у Дубні мешканці Млинівщини добиралися двома шляхами: перший пролягав через Смордву — Хорупань — Мятин, а другий, так би мовити, класичний: Маслянка — Ужинець — Підгайці — Коблин.
Історії, викладені нижче, стосуватимуться саме цих шляхів. Почув я їх від дідів-старожилів.
Про ялові чоботи
На Дубенський ярмарок селяни везли і вели все, що можна було продати для наповнення сімейного бюджету. До воза прив’язували корову, теличку чи бичка. Виїжджали з дому вночі, щоб раненько на ярмарку бути першими і місце зручне зайняти.
Отаких продавців із припнутою до воза худобою і чекав на шляху озліївський «терорист». Із пари ялових чобіт (про них у ті часи мріяв чи не кожен господар) одного Льоньо кидав у районі ужинецького перехрестя, а з другим ішов до Коблина, залишав на видноті на повороті, а сам у той час ховався в кущах. Доїжджає селянин підводою до Ужинця, гляне — чобіт добротний посеред дороги лежить.
Минувши Підгайці, на повороті до Коблина у світанковій зорі дядько бачить другий чобіт, до пари тому, що на ужинецькому перехресті залишився. І тут, як кажуть, селянина жаба починає душити. Забирає він того чобота, відв’язує корівчину від воза, припинає біля придорожнього дерева, а сам на воза і гайда в Ужинець по перший чобіт.
— Ото підфортунило, — думає дядько, поганяючи віжками пару гнідих.
А Льоньо цього тільки й чекав. І доки дядько у Коблин повернувся, від його Рябульки тільки й слід простиг...
Спіймавши облизня, господар повертався додому і без грошей, і без рябенької годувальниці. Не гріла бідолаху й думка про добротні ялові чоботи...
Про свиню
За тих таки польських часів у Смордві на шляху до Дубна жила родина Г. Господар був сили немалої, та й розумом вирізнявся. Поважали його в селі всі. Та який би чоловік не був досвідчений та мудрий, все одно він не застрахований від помилок.
Якось уночі у вікно до Г. загрюкали кулаком. Незнайомий чоловічий голос із вулиці благав про допомогу. І доки господар піднявся з ліжка, засвітив лампадку, тарабанити у шибку не припиняли. Нарешті хазяїн вийшов на причілок. Подорожній розповів, що їде на ярмарок, везе свиню на продаж. Позаяк надворі ще темна нічка, то задрімав і не вгледів, як возом заїхав у придорожню канаву, що неподалік його хати. І хоч свиня спутана, та загрузити її назад, на воза, самому сили не вистачить.
— Поможіть, дядьку, — благав подорожній, — сам аж ніяк...
— Відпряжи коней і відійди, — скомандував доброзичливий здоровань.
Він поклав віз на бік, самотужки загрузив на нього свиню і, знову ж, самотужки підваживши воза, поставив на колеса...
Повернувшись до хати, дружина поцікавилася, що трапилося на шляху. Чоловік коротенько розповів: мовляв, якийсь п’яничка ледь свиню не згубив, а я йому допоміг погрузити її на воза.
— А свиня та велика? — поцікавилася жінка.
— Велика-а-а, вважай, як наша, — констатував господар і солодко заснув передранішньої пори.
Відбувалося це у ніч на неділю, тож господар хотів спати на годинку довше. Та не склалося, бо ранкову ідилію порушив несамовитий жіночий крик:
— Людоньки! Свині немає!!! — заволала господиня з хліва.— Свиню вкрали! Ой, лишенько!
Чоловік у спідньому прибіг до хліва і побачив, що справді їхньої Муськи на місці немає. Тоді до бідолахи дійшло:
— Хтось украв, а я ще й допомагав, — у розпачі почухав потилицю смордвівчанин...
А тим часом Льоньо вихвалявся на ярмарку вкраденим живим товаром. Але, як кажуть, «допоки збан воду носить». Бо про долю Льоня тобі, читачу, вже відомо з історії про «озліївського терориста»...
Млинів
Рівненської області.
Мал. Віктора СКАЧКОВА.
