Діти, зять та онуки Войтовичів.

Студентку Уманського педагогічного училища Тетяну доля звела з майбутнім чоловіком... у його бабусі. Сергій приїхав із Чернігівщини, де служив на військовому аеродромі, щоб допомогти бабуні зробити у її будинку ремонт. Там він і побачив скромну, милу, усміхнену дівчину, яка прийшла у гості до старенької. Таня одразу припала хлопцеві до душі.

— Наші побачення були надзвичайно романтичними, — з теплотою у голосі пригадує Тетяна Володимирівна. — Адже зустрічалися у парку закоханих, у мальовничій «Софіївці». Раз навіть пробули у верхній альтанці цілу ніч. Коли ввечері піднялися на узвишшя — почалася сильна злива. Так ми й простояли під дерев’яним накриттям до ранку, обійнявшись. Ніч, що минула, здалася нам однією дивовижною миттю... Потім Сергій поїхав на службу. Ми листувалися, сумували один за одним. Через три місяці одружилися.

Першим у молодого подружжя народився Іванко.

— Тоді ще не було УЗД, — продовжує розповідь наша співрозмовниця. — Та ми з Сергієм були впевнені, що це син. І були безмежно щасливими, коли на світ з’явився Іванко. Чоловік полишив військову службу й почав займатися в Умані столярською справою. Відкрив майстерню, куди часто брав Іванка. Звісно, Сергій хотів, щоб син завжди був поруч. Та наш первісток після закінчення школи обрав свій шлях: вступив до столичного університету, вивчився на архітектора і сьогодні має власну дизайнерську студію. Утім, Ваня завжди з теплотою згадує час, проведений у батьковій майстерні, каже, що татова наука, досвід та здобуті навички дуже допомогли йому у навчанні і в обраній професії. Синові нині 26 років. Ще не одружений. Каже: шукаю схожу на маму... Але поки що не зустрів.

У нашій сім’ї є неписане правило: ніколи не нав’язувати дітям власних переконань чи сподівань. Даємо їм повне право самим обирати свій шлях у житті.

Майже одразу за сином народилася Валюша. Братик і сестричка ходили в один садок, завжди були разом, тому всім здавалося, що це двійнята. Сьогодні Валя вже заміжня, і доля подарувала їй двійню — донечок Соломійку та Варюшу. А нещодавно у Валі з Дмитром народився Назарчик. «Тепер у нас повна сім’я», — радіють обоє своїм діткам.

Аня закінчила Києво-Могилянську академію і поїхала до Рівненської області. Там родина її чоловіка має власний, справжнісінький хутір, на якому звели великий добротний будинок, посадили сад. Доня — чудова господиня, в її оселі завжди затишно і тепло, на подвір’ї буяють розкішні квіти.

Третя наша донечка Надійка не уявляє свого життя без танцю, тому й обрала хореографію у нашому педуніверситеті. Тепер працює у приватному дитсадку, навчає дівчаток бути граційними панночками, а хлопчиків — шляхетними кавалерами.

Якщо вам здасться, що ми вимагаємо від своїх дітей будь-що здобувати вищу освіту, то це не так. Ось Вікторія у школі була відмінницею, та зі вступом до вишу не склалося. Проте вона успішно закінчила спеціальне навчання й тепер має добру роботу в Києві.

А Мар’я особлива не лише в імені, вона не схожа на жодного у сім’ї, хоча б тим, що від природи білявка, а ми всі чорняві. Мар’я навчалася у престижному аграрному ліцеї, а потім вступила на реабілітолога до Національного університету фізкультури і спорту в Києві. Їй дуже подобається обраний фах.

Найменші дві квіточки — дванадцятирічна Крістінка й загальна улюблениця семилітня Ярослава. Як колись трималися разом Іванко та Валюша, так і дві найменші донечки всюди поруч. Для Ясочки старша сестра — незаперечний авторитет.

Крістіна надзвичайно активна, позитивна, сповнена почуттям милосердя і любові, особливо до бездомних тваринок. Через таку надмірну енергійність я спочатку непокоїлась, але потім зрозуміла, що вона — наш лакмусовий папірець, який вчить дивитися на світ по-іншому — очима сучасних гуманних, доброзичливих людей.

Із материнства я винесла найголовнішу істину: до кожної дитини потрібно віднайти свій ключик, бо кожне дитя — це особистість зі своїм неповторним світом і особливим характером. Та найважливіше, щоб дитина ні на мить не засумнівалася, що її безмежно люблять тато й мама, що про неї повсякчас дбають.

Усі наші діти дуже творчі, мають хист до малювання. У родинному домі, побудованому татом Сергієм та Іваном, багато картин. Це мої найдорожчі у світі подарунки...

Протягом усієї розмови Тетяна Володимирівна багато розповідала про свого вірного друга і чоловіка Сергія Миколайовича:

— Нас багато хто не розумів: мовляв, навіщо стільки дітей, ви такі віруючі? На це спокійно відповідаю: ні, ми не належимо до жодної з конфесій. Просто я кохаю свого чоловіка, а він мене. Мати велику дружну сім’ю — наша з ним мрія, яку ми здійснили. За 27 років подружнього життя ми стали як єдине ціле, навчилися розуміти, чути один одного з першого слова і погляду. Коли у нас виникають труднощі, ми не нервуємо, не замикаємося у собі, а сідаємо і розмовляємо. Моя найбільша підтримка і опора — це мій чоловік. Тільки завдяки йому, його любові, невтомній праці і турботі я змогла стати хорошою мамою. Мені зараз 46 років, Сергію — 50. Ми відчуваємо себе молодими і щасливими від того, що змогли створити міцну сім’ю, народити бажаних дітей.

Наші діти виросли, всі старші пішли у світ шукати своєї щасливої долі. Та хоч би як далеко вони були, я і тато завжди поруч. Вони про це пам’ятають. У Всевишнього прошу одного: щоб вони любили й завжди підтримували один одного, щоб залишалися щирими і милосердними людьми.

Олена САМОТОКА, Лідія ЛІСОВА.

Фото з архіву родини Войтовичів.