А також за активну волонтерську діяльність, за вміння авторитетно розтлумачити будь-яке складне питання. У 1990 році Микола Конобрицький був директором школи № 6. На початку 1990-х очолив першу в Краматорську українську гімназію, директором якої був 15 років. Викладач історії та права із загальним педагогічним стажем 41 рік, волонтер, він і сьогодні перебуває у вирі громадсько-політичного життя міста. Валентина Конобрицька також одна з провідних діячів патріотичної громади Краматорська.

— Яким, на ваш погляд як історика, є значення Декларації про державний суверенітет України, затвердженої 16 липня 1990 року? — запитую Миколу Конобрицького.

— Декларація про державний суверенітет України — документ настільки важливий в історії України, що він стоїть поряд із такими визначними документами, як Конституція Пилипа Орлика, як Універсали Центральної Ради, як Конституція Української Народної Республіки. Тобто, Декларація про державний суверенітет України продовжувала такі традиції державотворення, які в нас були в Україні і в попередні століття, і на початку ХХ століття. 

Здобутки того часу — вони є дуже вистражданими. Наприкінці 1980-х років помітно активізувалися національно-визвольні процеси в Україні. У той час потужно заявив про себе Народний Рух України, назріли певні волелюбні настрої, відбувалося формування національної свідомості в суспільстві. Отже, Декларація про державний суверенітет України — це якраз той документ, якого чекало наше суспільство й чекали українці.

Адже в цьому документі вперше було визначено поняття — що таке державний суверенітет. У цьому документі вперше було визначено поняття громадянства України, основні засади зовнішньої та економічної політики, культурного й наукового розвитку.

Тобто, це був дороговказ, яким саме шляхом повинна рухатися Україна, і що нас очікує. Водночас це була наша історична перспектива на незалежність. Слід зазначити, що цей документ якраз показував, що можна чи не вперше в історії мирним шляхом, у цивілізований спосіб досягти незалежності.

— Які особисті враження ви зберегли з історичних подій тридцятирічної давнини?

— 1990-й і 1991 рік запам’яталися активною боротьбою українців за свою незалежність. За те, щоб Україна позбулася московського впливу й московського диктату і стала врешті-решт незалежною країною.

Адже ми знаємо, що національно-визвольні змагання українського народу початку ХХ століття — вони трагічно закінчилися, тому що московити фактично задушили нашу незалежність. Так було і в минулі століття. І ми пам’ятаємо, що Москва ніколи не полишала своїх намагань підкорити Україну. У будь-який спосіб. На жаль, і досі ця політика Московії не змінилася. Вона намагається будь-що — дипломатично, інформаційно, економічно, релігійно —  завадити нашому поступу вперед.

— Очевидці подій 1980—1990-х згадують, що суспільно-політичні процеси на Західній Україні і на сході України дуже різнилися між собою. Якщо на Західній Україні та в Києві тисячі людей у 1990 році без остраху виходили на площі під синьо-жовтими знаменами, ставали в Ланцюги єднання, просували ідеї якомога скорішого визволення від московської кабали, то що відбувалося в цей самий час на Донбасі?

— Якщо порівнювати західний і східний регіони України, то різниця була. Адже західний регіон тривалий час перебував під Австро-Угорщиною і під Польщею. Там не так нищилися мова і культура. Хоч і потерпали українці, але не так жорстко, як на Лівобережжі, де частина України була під Російською окупацією. Тому це й визначило різницю стосовно того, що на Західній Україні збереглися ті традиції демократії й волелюбства, що були закладені Михайлом Драгомановим, Іваном Франком та іншими діячами. А в східній частині України демократичні свободи жорстко викорінювалися. Ми пам’ятаємо і Голодомор, який був штучно тут влаштований у 1932—1933 роках, і репресії 1920—1930-х. Викошували цілі сім’ї, цілі села й заселяли етнічними росіянами. Тому це дається взнаки й досі.

Наприкінці 1980-х діяла і в нас організація «Народний Рух України». Я тоді був директором Краматорської школи № 6. Уперше з моєї ініціативи в 1989 році було відкрито перший український клас загалом у місті Краматорську.

Ну, а потім, у 1991-му, мене призначили директором школи № 7, і було поставлено завдання підготувати школу до перетворення на українську гімназію. Тоді, на початку 1990-х, відбувалося відродження гімназій по всій Україні, зокрема у Львівській області, в Тернополі, на Київщині тощо. Недаремно було створено Асоціацію відродження гімназій України, куди наш навчальний заклад входив. У рамках асоціації збиралися директори відроджуваних гімназій, визначали шляхи розвитку освіти, намагалися впливати на політику тодішнього Міністерства освіти, щоб насправді відбувалася демократизація у сфері освіти. Адже навчальні заклади повинні виховувати патріотів України, національно свідомих громадян України, і це завдання ми відтоді вирішували.

Валентина Конoбрицька, яка долучилася до нашої розмови, починаючи з 2014 року присвятила себе волонтерській діяльності.

— Що вплинуло на ваше рішення стати волонтером? — запитую в пані Валентини.

— Ви знаєте, що 2014 рік був дуже важкий і болючий. Були великі втрати. Ми бачили, що на той час фактично не існувало армії, настільки вона була скорочена. За режиму Януковича українське військо нищилося. І ми розуміли, що треба допомагати хлопцям, тим добровольцям, які з Майдану зголосилися записуватися в добровольчі батальйони й шли на фронт хто в чому — навіть у капцях, у спортивних шароварах. Отже, треба було допомагати їм, чим могли. Збирали гроші на те, щоб купувати амуніцію й обладнання. Готували харчі, пекли пироги.

Бувало, що триста пирогів ми за ніч випікали, щоб передати військовим.

Були різні волонтерські об’єднання. Були «Краматорські бджілки», й ми туди входили з першого дня. Сьогодні організація називається «Разом до перемоги».

От зараз карантин, і в нас немає приміщення. Ми пристосувалися працювати вдома, у домашніх умовах. Так лише за 1,5 місяця в травні й червні ми сплели більш як 300 квадратних метрів маскувальних сіток.

Військовослужбовці показують, як замаскувалися на передовій. Дивимось — упізнаємо: оце наша сітка, і пишаємося своєю причетністю до спільної справи захисту суверенітету України.

Донецька область.

На знімку: подружжя Миколи і Валентини Конобрицьких.

Фото автора.