Волонтерські будні.

Якщо заглянути в її послужний список, то можна побачити одразу кілька інколи зовсім різних професій: співачка й телеведуча, політолог-міжнародник і викладач Львівського національного університету імені Івана Франка, волонтер, громадський діяч і, врешті-решт, народний депутат. Знайомтесь: Софія Федина.

Усе починається з коріння

В одному інтерв’ю вона назвала себе гордою лемкинею, а лемків нарекла українцями зі знаком якості.

«І по мамі і по татові я маю лемківське коріння. Мамина родина ще далеко до депортації виїхала на Харківщину. Дитинство я проводила в маминих батьків і добре пам’ятаю — все лемківське у нас було в хаті: книжки, лемківська говірка, лемківська газета «Наше слово», яка несла подих волі із західного світу. І про всі депортації ми знали, але дід не любив розповідати про своє коріння. Мама ж казала, що на Харківщині вони почувалися аутсайдерами і найперше через специфічну говірку, хоча толком і не знала, звідки ця мова».

А вже глибше про свій родовід Софія дізналася, коли її наставниця — народна артистка України Марія Бойко, в якої Софія навчалася співу, — дістала інформацію, що наприкінці 18 століття була велика міграція лемків на східну Україну, бо цариця давала там землі. На Лемківщині завжди була тотальна проблема із землею. Батькова родина, каже пані Софія, так само переїхала з Лемківщини, але на Львівщину ще задовго до депортації, проте це аж ніяк не вберегло їх від інших репресій.

Оскільки дід був священиком, 1984 року, коли Софія саме мала народитися, на сім’ю почалися гоніння. Від батька вимагали відректися свого тата-священика. Проте він категорично відмовився, і тоді його попросили піти з роботи, а ще погрожували, що у Львові їм не жити. «Щоправда, — дещо іронізуючи коментує Софія, — вони не знали, що її прадід також був священиком і вже на той час він вийшов із тюрми». Сидів прадід Софії разом із Йосипом Сліпим за друк нелегальної літератури. Потім Йосипа Сліпого за сприяння Папи Римського забрали за кордон, а прадід Софії відсидів повністю.

До слова, батьки Софії: і тато, і мама — історики-мистецтвознавці. Мати свого часу копала Трипілля, Ольвію, займалась дослідженням знаменитої Скіфської пекторалі. І тато, й мама працювали в музеї етнографії у Львові. А коли почалися гоніння, батьку довелося змінити роботу, а мама з народженням доньки зайнялася її вихованням.

Дипломати таки співають!

Уже в чотири роки батьки віддають Софію на співи, малювання, естетичне виховання та англійську. Як воно тоді закрутилося — так ні на крапельку й не зупиняється, зізнається пані Софія. «І якщо дехто скаржиться, що в них забрали дитинство, то у мене воно було фантастичне, бо у мене фантастична мама. Це були чудові часи. Ми з тими колективами фактично першими ще з радянськими документами виїжджали за кордон, де представляли Україну».

Воно все органічно спліталося: і школа, і численні додаткові творчі заняття. Здавалося, майбутнє Софії буде пов’язано з творчістю. Утім, ще у сьомому класі Софія, проходячи повз Франковий університет, заявила, що хоче тут навчатися, і не де-небудь, а на міжнародних відносинах. Мама була здивована і сприйняла це за підлітковий максималізм, але коли в дев’ятому класі ідею було знову озвучено, батьки доньчин вибір схвалили. «Співи й танці це добре, вирішили на сімейній раді, але потрібна професія, яка даватиме і достойний заробіток, і яка зрештою відповідатиме моїй активній натурі. Факультет був найкрутіший, ще й чимало розмов точилося про корумпованість, тому батьки вирішили найняти репетиторів. Як результат — успішний вступ».

На другому курсі на факультеті проходила Академія НАТО. Приїхали дипломати, голови міжнародних організацій. І Софія запропонувала декану: «Якщо треба в неформальній обстановці представити Україну, то я можу заспівати». Проте він категорично заперечив: дипломати не співають! «Я і заспокоїлась, — згадує пані Софія. — Але закінчується Академія НАТО, підходить до мене викладачка, яка займається дипломатичним протоколом, і каже: «Треба заспівати». Так декан же сказав «ні». А вона каже: «Ти мене слухай». У результаті Софія разом із натівцями співала «Я піду в далекі гори». Бо, як з’ясувалося, частина цих людей були українського походження, і їм так само була близька українська пісня. Отак виявилося, що дипломати таки співають...

Через японські практики до японської мови

Ще коли Софія була дошкільням, мама хотіла віддати її на арабську мову. Але єдиний викладач арабської, якого тоді знайшли у Львові, сказав, що дитина надто мала, а мова занадто складна, тому Софію вирішили навчати англійської. У школі додалася німецька, потім французька. Але мама не вгамовується і у вісім років віддає дочку на японську. Чому японська? По-перше, каже Софія, мама цікавилася японськими практиками, зокрема, і виховання дітей. Саме від японців вона почерпнула, що все, що закладеш у дитину до 5 років, стане базою її розвитку. Тому і в дорослому віці Софія не зупинилася, а вивчила ще й польську.

«Я дуже вдячна мамі. У середовищі суперзайнятих дітей, де я жила і розвивалася, ніхто не нарікав на брак часу чи обділене дитинство. Навпаки, найгіршим покаранням для нас було, коли через погані оцінки в загальній школі не пускали на танці. А танці — це весело, танці — це драйвово, це, зрештою, поїздки за кордон. Тому в моєму середовищі були суцільні відмінники, і було на кого рівнятися».

У політику привела громадянська позиція

На моє запитання, як потрапила в політику, Софія відповіла, що, по суті, це і її професія, і активна життєва позиція. «Політика — органічна частина мене. Ще дитиною я пам’ятаю, як з батьками ходила на всілякі акції, мітинги, віча. Потім була Помаранчева революція. Але визначальною стала Революція Гідності».

Під час тих подій Софія була ведучою Львівського майдану, і вже тоді багато хто прогнозував, що піде в політику. До речі, якщо говорити про пропозиції, то після Революції Гідності їй вони надходили фактично від усіх політичних сил: гінців засилали навіть регіонали...

— Але тоді я ще не бачила себе в політиці. Та починається війна, а з нею — поїздки на фронт, волонтерство. Потім почала розуміти, що, будучи при владі, могла б зробити більше і для армії, і для вимушених переселенців. Коли ж прийшла нова влада, я остаточно впевнилась, що потрібно діяти. Нині Софія Федина член фракції політичної партії «Європейська солідарність».

Софія зізнається, що не завжди опозиція може щось кардинально міняти, проте влада так часто дає приводи й таке поле для висвітлення її діяльності, що не скористатися з цього просто неможливо. Складно, звісно, коли вас тільки 27, і ти не можеш достукатись до більшості. Нині хтось, каже пані Софія, дуже фахово «вкручує» в законопроекти певні пункти, які можна не розгледіти на перших порах і які потім можуть працювати проти державності. Так, приміром, нещодавно хотіли додати норму, за якою іноземних студентів і осіб без громадянства мали навчати іноземною (читай — російською) мовою. І щоразу, коли з’являється подібна атака, ти замість працювати над фундаментальними речами мусиш реагувати на конкретні виклики.

Київ — для роботи, а Львів — для душі

На запитання, чи прижилася Софія в Києві, вона не лукавить і щиро відповідає, що найкраще місце на землі — то Львів, тож після напруженої роботи її як магнітом тягне в рідні пенати. «У Львові моя родина, моя собака. Зрештою, там мої студенти», — зазначає Софія. І не без гордощів розповідає, як працює з ними і як вони вміють гарно аналізувати. Багато хто допомагає їй у депутатській діяльності.

А от до львів’ян, які перебралися в Київ, у Софії Федини є претензії, бо тут вони чомусь зросійщуються. А мали б навпаки — вчити інших своїм прикладом. У Львові останніми роками російська також не рідкість, бо приїхало багато людей зі сходу.

Але замість того, щоб прийняти місцеві правила, вони намагаються привносити свою реальність. «Ці люди живуть у своєму середовищі, вони не соціалізуються, і це є велика проблема». Але Софія вірить, що Львів таки її подолає, як, власне, і вся країна.

Довідково

Софія Федина — кандидатка політичних наук, викладачка ЛНУ імені Івана Франка, колишня голова Світової федерації українських лемківських об’єднань. Народний депутат України. У 2013 році стала лауреаткою премії імені Василя Стуса, а у 2017-му — премії Кабінету Міністрів за особливі досягнення молоді у розбудові України. 2018-го була нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня.

Фото із сімейного альбому Софії Федини.