Тільки наша спільна історія, пам’ять і наш біль. Без історичної пам’яті людям годі називатися Народом і Нацією. Свідченням такої пам’яті в Києві є пам’ятник Матері-Вдові. Ідея його з’яви належить мешканці Дніпропетровщини Галині Заболотній. Думкою спорудити такий пам’ятник Українській Страдниці Другої світової жінка поділилася в листі до газети «Сільські вісті». Лист надрукували, і цю ідею підтримали тисячі людей. Словом і ділом — ініціюючи всенародний збір коштів для святої справи.

Провідничими руху за створення пам’ятника Матері-Вдові стали два Герої України — письменник, голова Українського фонду культури Борис Олійник та журналіст, головний редактор «Сільських вістей» Іван Сподаренко. Згодом до медійного висвітлення всенародної акції долучилася і газета «Голос України».

Кошти збирали три роки. Ось що розповідає один із організаторів тієї Божої справи Володимир Біленко, тодішній заступник головного редактора газети «Сільські вісті»:

— Пам’ятник — це уособлення тих матерів-вдів, які втратили чоловіків під час Другої світової війни. Моя мати стала вдовою в тридцять чотири роки і три місяці, мені ж було неповних десять літ. Єдина її мета, до кінця життя, була підняти нас на ноги, прогодувати трьох дітей... Коли ми з братом закінчили сьомий клас, мати нам сказала, що можемо самі обирати: продовжити навчання чи йти працювати. Проте при цьому додала, що «в нитку витягнеться», але нам допомагатиме, адже вона знала, що таке бути рабом у колгоспі. Отак ми всі троє — я, брат і сестра — вступили до вищих навчальних закладів і успішно їх закінчили».
Андрій Мельничук, на той час редактор відділу листів «Сільських вістей», запевняє: пам’ятник з’явився завдяки тисячам небайдужих та неймовірно добрих людей.

— Працюючи з численною читацькою поштою, я стільки начитався того болю, що у самого серце боліло. І думалось лише одне: за що ж така кара українському народу, а особливо нашим жінкам?! Яку страшну кару Господню вони винесли на собі! І вистояли, не зламалися! Як глибокий символ їхніх подвигів цей прекрасний монумент у столичному парку «Перемога».

Про організацію та координування роботи над створенням меморіалу ділиться спогадами Павло Філь, координатор проекту. Переконує: пам’ятник не постав би без активної участі поета-академіка Бориса Олійника.

— Це людина, яку знали, якій вірили, на поклик якої озивалися. Борис Ілліч був знаком якості, чесності та порядності, дотримання слова, — наголошує Павло Іванович.

У червні 2012 року, коли Україна вшановувала пам’ять жертв війни, столичний парк «Перемога» зібрав сотні людей з усієї країни. Впало біле запинало, і світу явилася Українська Мадонна з хлопчиком на руках та дівчинкою-підлітком, яка притулилася до її ніг. Монумент із сірого українського граніту створили студенти Національної академії мистецтв під орудою славетного скульптора професора Володимира Чепелика. Понад три тисячі українців долучилися благодійними внесками до явлення цього монумента. Кожну гривню організатори брали на карб, друкуючи списки благодійників у «Сільських вістях» та «Голосі України». Долучилися до цього і трудові колективи, бізнесмени. Найбільше внесків перераховано з Київської, Полтавської, Черкаської, Чернігівської, Дніпропетровської, Вінницької областей та Києва. 60 тисяч гривень виділила з бюджету столична влада.

І хто б міг подумати тоді, в 2012-му, що за два роки країну сколихне Іловайськ, Дебальцеве... Нова кровопролитна війна за незалежність. І впише в новітню історію золотом безсмертні імена Героїв... І насіє тяжке горе у багатьох родинах, і породить нових Дітей-Сиріт і нових Матерів-Удів...

І такими палючими стануть свіжі букети при вічній скорботі гранітної Матері-Вдови.

Вікторія КРАВЧУК, студентка ІІ курсу Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка.