Тож оминути його основні історичні принади просто неможливо. Крім того, й сама краса природи викликає захоплення: Летичів розташований на березі одразу двох річок — Південного Бугу і річки з казковою назвою Вовк. Усі ці обставини ще з давніх часів заохочували людей селитися саме тут.

Дещо з історії

Розібратися з історією містечка досить нелегко. Ранні письмові згадки не збереглися. Лише з польських джерел відомо, що 1362 року литовці будували в Летичеві замок. Деякі джерела датують перші документальні згадки про місцеву фортецю 1411 роком, але відомо, що в 1429 році поселення вже зараховують до категорії міст.

Після захоплення цього краю Польщею 1434 року Летичів стає королівським містом і отримує Магдебурзьке право. Місцина ця була й за тих часів досить-таки жвава. Що й казати, давалося взнаки сусідство гомінкого Кам’янця і твердині Меджибожу. Ситуація конче вимагала прокладення дороги. Бо ж яка торгівля, який прогрес без доріг? (Схоже, у ті часи це вже добре розуміли). Водночас з другого боку дошкуляли татарські набіги, пограбування й пожежі... Польські королі не надто хотіли перенапружуватись, однак вихід таки знайшли. 1598 року кам’янецькому старості Яну Потоцькому було доручено звести замість дерев’яної фортеці кам’яну. Будували на совість, ще й до сьогодні збереглися фрагменти стін і ефектна Кругла башта із рудуватого каменю, яка навдивовижу нагадує шахову туру. По сусідству із залишками фортеці стоїть комплекс споруд заснованого Потоцьким домініканського монастиря. Справляє враження Костел Успіння Діви Марії — він доволі ошатний і чимось, до речі, нагадує резиденцію Богдана Хмельницького в Чигирині. У 1648 році костел був зруйнований козаками Хмельницького, проте згодом відновлений. На щастя, попри всі подальші буревії історії, він уцілів і до наших днів, навіть непогано відреставрований.

Із появою твердині жителі древнього Летичева відчули себе впевненіше, пожвавилася торгівля, розквітли ремесла, з’явилася міцна цехова організація. Доброї слави зажили летичівські димлена кераміка, шкіри, рушники, килими тощо. Та от тільки ці мирні періоди творчої праці були аж надто короткими. Місто постійно перебувало в епіцентрі бойових дій. Чи то козаки билися проти Польщі, чи то поляки проти козаків і турків. Окрім того, не забуваймо про народне невдоволення, яке хвилями виливалося у масштабні повстання. Згадаймо хоча б таких ватажків як Палій і Самусь. Одначе ще до ХVІІІ століття в місті з’явився власний герб, а дорога, обабіч якої розкинувся Летичів, набула статусу одного з головних транзитних торговельних шляхів.

На початку ХІХ століття про Летичів гомоніла вся Україна. Місто стало центром антикріпацького руху. Якщо пригадуєте зі шкільної історії, саме тут було зрадницьки вбито ватажка народного повстання Устима Кармелюка.

Український Робін Гуд

Хто ж такий цей волелюбний Устим, про якого в народі складено чимало пісень, одна з яких — «За Сибіром сонце сходить» — особливо знана й досі. Устим Якович Кармелюк 1787 року народження — керівник повстанського руху на Поділлі (1813—1835) проти національного і соціального гніту російської адміністрації та дворянства. Доволі скупі енциклопедичні рядки, чи не так? І все ж його ім’я не пішло безславно у небуття, бо людина ця — хай неграмотна і проста, хоча й не з бідноти — мала в душі людську гідність і непримиренність до рабства. Звісно, діяв він досить примітивно — очолювані ним загони відбирали у поміщиків добро і роздавали людям. Бандит, скаже хтось. Можливо, за методом і так. Але ж не крав для себе, для власного збагачення! Чим не український Робін Гуд? Чотири рази його заарештовували, піддавали нечуваним тортурам, доправляли до Сибіру, але він тікав і знову очолював повстанський рух. 1835 року саме в Летичеві Устима Кармелюка було вбито і саме тут, на летичівському цвинтарі, знайшов він свій вічний спокій. А поблизу старої фортеці й костелу Успіння 1974 року з’явився пам’ятник народному ватажкові. Не будемо аж надто прискіпливими до мистецької цінності самого пам’ятника, адже зрештою не це головне. Головне, що він є символом нескореності народного духу.

Чудотворна ікона

На початку ХVІІ сторіччя на території замку почалося зведення домініканського монастиря. Саме тоді папа Климентій VІІІ подарував йому чудову копію ікони Діви Марії з римської Базиліки. Пізніше була добудована каплиця, яка згодом розширилася і перетворилася на храм.

Навколо ікони завжди існувало чимало легенд. Одна з них стверджує, що за чергових тяжких часів образ було перенесено в одну з будівель. Якось уночі хтось із жителів помітив, що будівля горить. Звістка миттєво поширилася містечком. Але виявилося, що це не була пожежа. Сяйво йшло від самого образу Богородиці. Окрім того, чимало вірян відчули на собі цілющу силу цієї ікони. Її вважають покровителькою Волині і Поділля.

Історія ікони виявилася непростою. Під час визвольної боротьби українського народу її вивезли до Львова, 1772 року повернули додому, за радянських часів евакуювали до Любліна. Нині ж вона знову повернулася додому і знаходиться в центрі Летичівського храму.

Оглядаючи історичні пам’ятки, приємно також прогулятися вздовж річки, звідки весь комплекс видається не менш ефектно. Взагалі це місце називають по-різному: Летичівська фортеця, Домініканський оборонний комплекс, Летичівський замок. Не в назві справа. Просто хочеться, щоб побільше людей дізналося про таке древнє містечко. Адже це дасть можливість зануритися в таку цікаву, непросту, та ще й досі маловідому нам власну історію.

Фото drymba.com