Священик частіше перебуває на фронті, тож мені просто пощастило зустріти його у Києві.

Вольовий і красивий чоловік, Костянтин Холодов ніс духовну службу ще на Майдані та на свої очі бачив загиблих воїнів Небесної Сотні. Навесні 2014-го вирушив на фронт: був головним капеланом у зоні АТО та координував дії священиків у 2014—2015 роках.

— Що для мене є армія? Армія — це моя родина, — вважає отець Костянтин. — Це мої найближчі друзі та родичі! Це ті, хто зараз не вдома. Це ті, хто терпить скруту, мало спить, несе бойове чергування. За мене. Це ті, хто отримав поранення, — за мене. Це ті, хто поклав свою голову на полі бою. За мене!!! Армія — це ті, хто постійно вмирає за когось. Така професія. Почесна професія. Найпочесніша сьогодні.

2015 року ми стали організовано, всією церквою, на підтримку армії: майже 500 священиків УПЦ КП побували капеланами в АТО. Хтось — місяць, інші — постійно, були поранені та контужені. Я, наприклад, два-три місяці перебував на передовій як капелан, потім на два-три тижні приїздив додому, потім знову вирушав до воїнів.

Нині ті, хто бажав стати капеланом, ним став: підписав трудовий договір із ЗСУ та Національною гвардією і вже служить як штатний капелан (не військовий, а цивільний). Хоча на мою думку, має бути військове капеланство, щоб кожен капелан був офіцером нарівні з усіма військовослужбовцями, як це є в інших арміях світу, наприклад у США, Канаді чи Естонії.

— Як пережити військову травму?

— Людину повернути з війни дуже важко. Зазвичай це робота психологів. Афганістан порівняно з цієї війною — це прогулянка, щоб ви розуміли. У нашому мирному житті — багато відтінків сірого, а на війні — чорне і біле. Бракує у нас реабілітаційних центрів.

«Армія змінилася дуже круто»

— Ви бачили українське військо 2014 року і нині. Можете порівняти: як наші Збройні Сили змінювалися?

— Я відслужив строковиком — сержантом — в армії (1994—1996 роки). На той час наші офіцери і солдати місяцями не отримували зарплатні. І я знімаю капелюха перед офіцерами, які не залишили армію, незважаючи на дуже важкі умови. Завдяки їм ми втримали Україну. Бо хоч би яка була у нас армія — обкрадена, нереформовна — ми її рештками зупинили ворога.
За цей час армія змінилася дуже круто. Дуже сильно. По-перше — дух. Раніше до офіцерів ЗСУ ставилися як до невдах, які нікому не потрібні. Коли почалася ця війна, військових знову почали поважати, відновилася довіра до армії, яка повинна бути у будь-якому здоровому суспільстві.

А бути військовим — не так уже й легко. Воїн — це не лише той, хто воює, а й той, хто гине за інших громадян, котрі не можуть воювати. Це почесна професія, і треба віддавати їй належне.

Це люди, які приносять себе в жертву добровільно. В Євангелії від Іоанна сказано: «Немає більшої любові за ту, коли хтось душу кладе за друзів своїх». Українські військові нині саме це і роблять — щоб їхні діти, матері, жінки і мирний люд в Україні могли жити спокійно.

Сам воїн український став іншим. Він зрозумів, що потрібен. Офіцер зрозумів, що недарма вчився і нарешті його знання знадобилися. Солдат зрозумів, що нарешті він виконує те, до чого покликаний: захищати свою землю. І ця зміна — фундаментальна. А решта — озброєння, забезпечення — додається. Воїн із пригніченого став гордим переможцем. Бо хіба це не перемога — стримувати одну з найбільших армій світу протягом шести років? У росіян був план захопити весь лівий беріг України, а вже потім пішли б далі.

Людина створена, щоб творити

— Нині в суспільстві наростає зневіра, що вважається у християнстві одним із найбільших гріхів. Люди нарікають на бідність, втому від війни, непевність у дні завтрашньому... Що з цим робити?

— Зневіра долається багатьма шляхами. Один із них — запитати себе: якщо від мене нічого не залежить, то навіщо я народився і живу? Навіщо Бог «поселив» мене саме тут? Отже, я маю змінити цю країну. Змінити місто чи село, в якому живу, чи навіть свою квартиру.

Людина покликана преображатися і преображати все довкола. Творити. І мета цього Божого задуму — змінити весь світ за законами краси («космос» з грецької означає «краса»). Почни з себе. Змінюй себе: не спи до 10, вставай о 7-й, роби зарядку, тренуйся, читай книжки, дізнавайся. Коли почнеш себе міняти, тобі стане цікаво жити в будь-якій країні чи місці. Бо життя — це процес, у якому завжди щось відбувається. Якщо ти маєш вплив на те, що відбувається, тобі цікаво жити будь-де. Бо ти береш участь у дії. Людина створена, щоб діяти, впливати.
Україну необхідно змінювати, і сьогодні вона міняється. Мені приємно, що живу саме в цей час. Коли Україна буде серед перших держав, а я в цьому не сумніваюся, нашим нащадкам буде приємно тут жити.

— Отче Костянтине, розкажіть про вашу парафію у Гурівщині.

— Служу в храмі Успіння Пресвятої Богородиці з 2008 року. Маємо пристосоване приміщення. Заклали фундамент під новий храм, та коли розпочалася війна, відклали будівництво і почали допомагати армії. Ось закінчиться війна — і я повністю присвячу себе будівництву храму. Біля церковного фундаменту і пам’ятник воїнам АТО поставили силами сільради. Хрест борцям за волю України відкрили ще до війни.

У нас, скажімо так, незаможна парафія. Мені подобається, коли у храмі багато людей і всі причащаються — це така моя нагорода від Бога...

А ще маю гарну родину: трьох донечок — Софію, Марію, Ганнусю — та дружину Олесю. З нами живе і моя мати Віра Степанівна. Доньки і я навчаємося в університеті «Україна», а дружина там викладає. Я вступив улітку 2017 року на магістратуру за спеціальністю «психологія»: мені необхідні ці знання, щоб працювати з воїнами. Маю диплом бакалавра та магістра після закінчення Богословської академії.

Наша боротьба триває. Хочу бути максимально корисним для армії, для військовослужбовців і для України...

Фото з сайту duhovny front.com.ua.