На першому поверсі, біля вхідної арки, з’явилася вона не випадково. Саме в розташованому тут реальному училищі з 1908-го по 1910 рік опановував ази землеробства майбутній агроном, учений-аграрій, один із фундаторів Центральної Ради, автор українського сільськогосподарського термінологічного словника, президент Української головної визвольної ради і зрештою багаторічний політв’язень радянських таборів... Небуденну подію приурочили до 130-річчя з дня народження Кирила Осьмака. Цю дату цьогоріч відзначають на державному рівні згідно з постановою Верховної Ради.

В усіх своїх іпостасях Кирило Осьмак залишався подвижником української справи, незламним борцем на незалежність. Ці риси діяльного патріота уродженець містечка Шишаки, що на Полтавщині, вигартовував у собі змолоду. Іще навчаючись у реальному училищі, дев’ятнадцятирічний юнак у листі до активістів київської «Просвіти» просив їх подбати про видання творів про історію України. Бо «мова і зміст, котрими ці оповідання написані, дуже приваблюють читача і ворушать його з того сну, в котрому він був досі».
Протягом усього життя Кирило Осьмак будив українців, прикладом власної жертовності та звитяги змушував їх прокидатися від сну безпам’ятства, зневіри, байдужості. Хоча обрав, здавалося, дуже далекий від громадської діяльності й політики фах. Після реального училища вступив до Московського сільськогосподарського інституту. Навіть у дні Української революції 1917—1921 років, у яку поринув із головою, і після її поразки, і під час окупації рідного краю нацистами прагнув не відриватися від улюбленої справи дослідника й організатора аграрного виробництва та сільськогосподарської кооперації.
Бо понад усе хотів допомогти співвітчизникам стати не наймитами, а господарями на своїй землі. Та знову переконувався, що досягти цього не можна без боротьби, зокрема й зі зброєю в руках. Тож у розпал Другої світової війни подався на Галичину. Тобто туди, де Українська повстанська армія воювала на два фронти — з більшовицьким і гітлерівським людиноненависницькими режимами. Там організовував і очолював структури, в яких навчання молоді професійного землеробства поєднувалося з практичною підготовкою майбутніх бійців УПА. Зустрічався з чільними діячами Організації українських націоналістів і командуванням УПА, брав найактивнішу участь у підготовці програмних документів для створення цивільних керівних органів України, яка воювала.
Тож саме Кирила Осьмака у липні 1944 року на великому зборі обрали головою президії та президентом Української головної визвольної ради, яка стала фактично підпільним парламентом і урядом омріяної та виплеканої поки що в уяві лідерів національно-визвольного руху самостійної держави, за яку вони боролися. Та вже 23 серпня в сутичці повстанців із червоноармійцями його було поранено, а менш ніж за місяць облава енкаведистів завершилася арештом. Відтоді він не бачив волі вже до кінця життя...

В урочистостях з нагоди відкриття меморіальної дошки звитяжцю в Полтаві через скайп-зв’язок узяла участь його дочка Наталія Осьмак. 

Під час урочистостей з нагоди відкриття меморіальної дошки директор коледжу Олександр Пітяков і регіональний представник Українського інституту національної пам’яті Олег Пустовгар наголошували на тому, що Кирило Осьмак поєднав у собі два етапи збройної боротьби українців за незалежність у першій половині ХХ століття.
Хоча й за ґратами він не припиняв цієї боротьби. Категорично відкинув звабливі пропозиції тодішньої влади «покаятися», піти на «співпрацю» з бузувірським режимом. Нескорений президент УГВР Кирило Осьмак відійшов у вічність 1960 року в сумнозвісному Володимирському централі, куди його перевели з московської в’язниці ще 1948 року... Тільки у 2004-му знайшов вічний спочинок на Байковому цвинтарі столиці незалежної України. Про його життєвий подвиг, мабуть, найемоційніше говорили студенти політехнічного коледжу, котрі підготували літературну композицію за поемою Дмитра Павличка «Кирило Осьмак». Та все-таки найзворушливішими миттєвостями урочистостей стало скайп-спілкування з дочкою звитяжця Наталією Осьмак, яка перебувала у Києві. Вона подякувала землякам батька за пам’ять про нього та за небайдужість. Сказала, що їй дуже подобається світлина, відтворена на меморіальній дошці. Це фото, за її словами, зроблене «десь у 1923—1925 роках». Пожалкувала, що сама, народжена 1941 року, бачила батька лише на світлинах...
На меморіальній дошці, яку виготовили за кошти доброчинців, активістів обласного осередку Організації українських націоналістів, студентів і викладачів коледжу, небайдужих земляків, поруч із портретом Кирила Осьмака відтворили зображення офіційної печатки очолюваної ним президії Української головної визвольної ради. Цю печатку створив знаний художник і діяч ОУН та УГВР Ніл Хасевич.
Протягом десятиліть на ім’я Кирила Осьмака як на особливо небезпечного ворога тоталітарного комуністичного режиму було накладено табу. Тож навіть на батьківщині про нього земляки фактично нічого не знали. Крига скресла аж після здобуття Україною незалежності. Сьогодні вулиці Кирила Осьмака є і в згаданому селищі, і в Полтаві. А 2007 року в центрі Шишак відкрили пам’ятний знак — великий камінь із прикріпленою до нього меморіальною дошкою. Хоча постать Осьмака заслуговує на те, щоб у рідному для президента УГВР селищі з’явився повноцінний пам’ятник.
Про його виготовлення та встановлення, пригадується, обіцяли подбати обласні активісти однієї «суперпатріотичної» партії. Та згодом вони «розчинилися» в олігархічних політичних проектах і, певно, забули про те, що Україну треба любити не тільки до глибини душі, а й до глибини власної кишені... Зрештою, спорудження пам’ятника Кирилу Осьмаку в Шишаках передбачено й обласною програмою розвитку культури та збереження культурної спадщини. Сподіватимемося, її ініціатори та батьки селища про той пункт у програмі вже не забуватимуть...
Василь НЕЇЖМАК.
Полтава.
Фото автора.