Світова практика визнає ефективність застосування у критичних ситуаціях, яка нині має місце у нашій промисловості, механізму публічних закупівель для невідкладного вирішення питань зайнятості, покращення стану платіжного балансу, відновлення окремих секторів економіки і регіонів тощо.
Водночас Україна фактично не використовує потенціал цього механізму як інструменту для залучення інвестицій та розвитку інновацій з метою стимулювання зайнятості, забезпечення технологічної спроможності вітчизняної промисловості. У цьому переконані автори законопроекту № 3739 про внесення змін до Закону «Про публічні закупівлі» щодо створення передумов для сталого розвитку та модернізації вітчизняної промисловості.
На думку кількох десятків парламентаріїв — авторів цього законопроекту, нині спостерігається високий рівень проникнення імпорту в публічні закупівлі, у тому числі в закупівлі високотехнологічної машинобудівної продукції, державний попит на яку може бути задоволений національними виробниками. У пояснювальній записці, зокрема, наводиться такий приклад: у лютому 2020-го Маріупольська міська рада повідомила про поставку першого з 72 нових тролейбусів білоруського виробництва, які місто планувало закупити протягом року на загальну суму понад 400 мільйонів гривень у рамках програми співпраці з ЄБРР. При цьому осторонь залишились всі вітчизняні виробники тролейбусів попри здатність своєчасно виготовити та поставити конкурентоспроможний продукт.
За даними електронної системи публічних закупівель України «ProZorro», протягом 2016—2019 років придбано залізничних вагонів, локомотивів і засобів громадського транспорту на 10,2 мільярда гривень, з яких у іноземних виробників — на 2,4 мільярда (а це 23,5%). Зазначається, що значну частку закупівель здійснено у компаній-посередників (638,1 мільйона гривень — 6,3%), які зареєстровані на території України, але займаються переважно дистрибуцією імпортної продукції машинобудування на внутрішньому ринку. Простежити точне співвідношення між імпортною та вітчизняною продукцією з усього обсягу реалізованої цими постачальниками продукції з відкритих джерел майже неможливо.
Закупівлі в рамках проектів міжнародної допомоги хоча й реєструються в системі «ProZorro», але майже не регулюються національним законодавством у сфері публічних закупівель. За умов обмежених ресурсів місцевих бюджетів такі закупівлі, як у Маріуполі, є поширеною практикою. При цьому кошти з державного та місцевого бюджетів назавжди покидають національну економіку, забезпечуючи податкові надходження та робочі місця в інших країнах.
Практика здійснення публічних закупівель розвинутими країнами свідчить, що низький рівень проникнення імпорту в них обумовлений не лише високим рівнем конкурентоспроможності національної промисловості, а й послідовним використанням інструментів державної політики щодо надання певних переваг національним компаніям, які подаються на тендер, у поєднанні з обмеженням участі іноземних конкурентів. У цьому контексті показовим є досвід країн Європейського Союзу щодо використання практики обов’язкового залучення місцевої складової (критеріїв локалізації).
Законопроект № 3739 дозволить наблизитися нам до цієї практики. У грудні Комітет з питань економічного розвитку 12 голосами «за» рекомендував Верховній Раді прийняти його в цілому (у другому читанні). «Без зайвого пафосу — це історичне рішення комітету», — написав тоді на своїй сторінці у Фейсбуці голова цього комітету Дмитро Наталуха. Він подякував колегам з фракції монобільшості «за непросту, виснажливу, але результативну роботу над законопроектом». «Так само я хотів би публічно подякувати представникам парламентської опозиції за їх показово конструктивну позицію у роботі над цим проектом закону, — йдеться в повідомленні. — Адже, навіть маючи подекуди різні ідеологічні погляди, ми, тим не менш, зійшлися у тому, що у нас спільний погляд на український інтерес в економіці, і змогли разом удосконалити фінальний текст законопроекту, зробивши його менш корупційно ризикованим, більш виваженим та структурно логічним».
Зокрема, до другого читання комітет після фахової дискусії затвердив деякі зміни, повідомив Д. Наталуха, зауваживши, що вони зробили проект закону більш якісним. Зокрема, додали словосполучення «вимога місцевого компоненту» до визначення «локалізації», уніфікувавши у такий спосіб термінологію зі світовою практикою, де використовується термін «Local Content Requirement», або LCR. На рівні закону пропонується також зафіксувати формулу розрахунку рівня локалізації як частини місцевого компоненту. Щоб не Кабмін визначав цей рівень, а сам постачальник, що також значно знизить корупційні ризики законопроекту. Водночас уряду надається право подавати на узгодження із профільним парламентським комітетом додатковий перелік товарів, які потраплятимуть під вимоги локалізації, та перелік конкретних закупівель.
Д. Наталуха назвав ще низку поправок, які враховано під час підготовки законопроекту до другого читання. «Далі — слово за Верховною Радою і за кожним депутатом. Персонально», — зауважив він. Народний депутат назвав локалізацію не чим іншим, як квінтесенцією економічного патріотизму. «Її підтримка і стане справжньою ціною будь-яким патріотичним заявам і гаслам», — резюмував парламентарій.
