На знімку: 22 січня 1919 року. Проголошення Соборності у Києві на Софійській площі.

Фото з фондів Укрінформу.

22 січня українці відзначають дві рівновеликі історичні події державної ваги — проголошення IV Універсалом Української Центральної Ради незалежності Української Народної Республіки у 1918 році та об’єднання у 1919-му УНР та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) в одну державу. Відзначають два свята — День Першої Незалежності та День Соборності, що стали символом тяглості української державної традиції від часів Київської Русі.

«Текст IV Універсалу датований 22 (9) січня 1918 року. Ухвалили його вночі 24 (11) січня 1918-го на засіданні Малої Ради Української Центральної Ради. Документ містив чотири головні напрями: проголошення самостійності Української Народної Республіки; доручення Раді Народних Міністрів укласти мир із Центральними державами; оповіщення оборонної війни з більшовицькою Росією; декларування основ внутрішнього соціально-економічного будівництва й окреслення заходів для припинення війни з Центральними державами», — зазначає прес-служба Українського інституту національної пам’яті. За документ віддали 39 голосів, проти було 4, утрималося 6 осіб.

22 січня 1919 року. Проголошення Соборності у Києві на Софійській площі.

Фото з сайту istpravda.com.ua

Проголошення незалежності Української держави сприяло піднесенню національного руху в підавстрійській Галичині. 1 листопада 1918 року на західних теренах постає Західноукраїнська Народна Республіка, а вже 1 грудня у Фастові лідери двох республік підписують «передвступний» договір про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу.

22 січня 1990 року. «Живий ланцюг» у Києві.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.

Ідея соборності українських земель була актуальною в усі часи. Так, у «Топографічному описі Харківського намісництва» 1788 року читаємо «Коли вони (українці. — Авт.) збираються для поклоніння в Київ зі сходу від Волги і Дону, із заходу з Галичини і Лодомерії і ближче до Києва прилеглих місць, дивляться один на одного не як на іншомовних, але як на представників єдиного роду... всі ці розпорошені земляки і донині зберігають синівську повагу до матері своїх давніх країв — міста Києва». В унісон звучать і програмні матеріали першої української політичної організації Головної Руської Ради, що постала у Львові у 1848 році: «Від Тиси за Карпатами, по обидва боки від Дністра і Дніпра аж до берегів Дону розкинулися поселення одного слов’янського народу, чисельність котрого досягає 15 мільйонів. Тому призначенням такого великого народу не може бути, щоб у Європі займати побічне становище, щоб підпорядковуватись іншому».

22 січня 2014 року. Київ. День Соборності, протистояння між міліцією та активістами Євромайдану на вулиці Грушевського.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.

Прагнення єдності народу, розкиданого на широких просторах, розділеного різними імперіями, завжди жило в серцях українців. З другої половини XIX століття ідея соборності стає чи не головним мотивом діяльності національних організацій, гуртків і рухів по обидва боки Збруча. Ця висока ідея звучить у творі наддніпрянця з Борисполя Павла Чубинського та галичанина Михайла Вербицького, котрий народився у селі Яворник Руський біля Перемишля, поета і композитора, авторів державного гімну «Ще не вмерла України». У їхній пісні є й такі слова:

Станем, браття,
в бій кривавий
від Сяну до Дону, 
В ріднім краї
панувати
не дамо нікому.

Національна єдність, єдність українських земель — керівництво до дії свідомої молоді. Вона є у програмі таємної студентської організації «Братство тарасівців», що виникає у Полтаві у 1891 році, де проголошується «Самостійна, суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ». На заклик студентів Полтавщини книгою «Ukraina Irredenta» («Україна уярмлена») у 1895-му відгукнувся один з провідних діячів Русько-української радикальної партії, галичанин Юрій Бачинський. Визначаючи потребу здобуття політичної незалежності та єдності України як головну умову її дальшого соціально-економічного та культурного розвитку, він писав: «Україна для себе! От і її клич. Вільна, велика, незалежна політично самостійна Україна — одна нероздільна від Сяну по Кавказ — от її стяг!» У 1900 році це ж гасло на нову висоту підніме ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський у своїй брошурі «Самостійна Україна».

Акт Злуки 22 січня 1919 року увінчав соборницькі прагнення українців, а його проголошення на Софійській площі в Києві стало основоположною подією на шляху українського державотворення. День 22 січня політиками був обраний не випадково, він збігався з річницею IV Універсалу Центральної Ради, що проголошував незалежність України. Детальний план урочистостей розробив міністр освіти Іван Огієнко. Вже зранку на святково прикрашеній портретами Тараса Шевченка, синьо-жовтими прапорами і вишиваними рушниками площі зібралися десятки тисяч людей. Першими під стіни святої Софії прибули українські військові, містяни й гості столиці заповнили всі сусідні вулиці, у тисячолітньому соборі розпочалася служба Божа. О 12-й годині прозвучав гімн і гасло «Слава!». У морозяній тиші піднесено й врочисто зазвучав голос члена Директорії, професора Федора Швеця, котрий зачитав текст Акта. Над Софійським майданом пролунало: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка». Опівдні вище духовенство вийшло на майдан і приєдналося до процесії священнослужителів з хоругвами. Після молебню відбувся парад військ УНР, особливо тепло кияни вітали Січових Стрільців, що марширували під командуванням полковника Євгена Коновальця.

Наступного дня Акт Злуки майже одностайно був ратифікований Трудовим конгресом України.

У результаті більшовицької окупації, неоголошеної гібридної війни й створення на території УНР маріонеткових проросійських «республік» Україна втратила свою незалежність, що в довготерміновій перспективі привело до винищення мільйонів українців під час трьох голодоморів, Великого терору, репресій, депортацій, війн.

Уперше День Соборності України відсвяткували в 1939 році у Хусті, столиці Карпатської України. Тоді на демонстрацію вийшло майже 30 тисяч осіб, які з’їхались з різних міст і сіл. У роки радянського тоталітарного режиму День проголошення незалежності УНР та День Соборності не відзначалися — «контрреволюційні свята» примусом та переслідуваннями стерли зі свідомості українців. Утім, пам’ять про ці визначні історичні події зберігали українська політична еміграція і дисиденти.

У 71-шу річницю Акта Злуки, 22 січня 1990-го, в Україні відбулася одна із найбільших у Східній Європі масових акцій — «живий ланцюг». Символізуючи єдність східних і західних земель, понад мільйон осіб (за деякими даними, три мільйони), взявшись за руки, з’єднали Івано-Франківськ, Львів, Житомир, Київ. Ця акція стала провісником падіння кривавої імперії СРСР та відновлення незалежності України.

Офіційне відзначення історичної події почалося після указу Президента Леоніда Кучми «Про День соборності України» від 21 січня 1999 року № 42/99.

Володимир В’ятрович, дослідник історії визвольного руху України, народний депутат (ЄС) наголошує: «У День Соборності нам, українцям, треба побажати пам’ятати про це свято. Адже саме 22 січня 1919-го українці стали єдиними з власної волі. Українські території вже об’єднували окупанти, натомість у 1919 році народ виявив свою ідентичність самостійно. Про цей день ми маємо пам’ятати як про вияв того, що ми здатні об’єднуватися заради того, аби жити в єдиній країні. Зараз, коли Україна втратила частину своєї території — Крим та Донбас, ідея соборності — це те, що має нас єднати до продовження боротьби».

Сьогодні Україна, як і сто років тому, відчайдушно бореться за свою незалежність і соборність держави, обстоює свої ідеї зі зброєю у руках на Донбасі, на який зазіхає той самий ворог, що і на початку XX століття. Тож тема соборності залишається важливим елементом формування національної ідентичності українців, наріжним каменем внутрішньої та міжнародної політики, одним із національних завдань.

Сьогодні, в День Соборності, ми з гордістю кажемо: «Соборна Українська держава — одна на вік!». А Крим, Донецьк і Луганськ — невід’ємна частина нашої великої Держави!