Коли мова заходить про конструкторські винаходи сучасних науковців-інженерів, їхні успіхи на міжнародній арені, космічні чи авіаційні винаходи й новинки, у Дмитра Івановича спалахує якийсь особливий вогник в очах, бо він більш як 23 роки працював інженером-конструктором першої категорії на ДП «Антонов», що вважається флагманом літакобудування не лише в нашій країні, а й у світі.
Під час розмови Дмитро Іванович поділився секретами конструкторської «кухні», власними успіхами та невдачами, цікавими й курйозними випадками, що траплялися з ним під час роботи на цьому підприємстві, що нині входить до складу концерну ДП «Укроборонпром».
— Розкажіть, з чого ж усе починалося? — запитую співрозмовника.
— Народився я в 1973 році в Чернівцях, а вже через рік разом із батьками, котрі родом з Іванополя Чуднівського району, переїхав до Малина, де ніс службу батько. В 1990-му, закінчивши середню школу № 2, вступив на факультет літакобудування до Харківського авіаційного інституту імені М. Є. Жуковського — одного з найпрестижніших закладів вищої освіти.
— А як потрапили на ДП «Антонов»?
— Після закінчення вишу почав працювати на цьому легендарному й унікальному підприємстві, що славиться своїми винаходами, літаками й наземним транспортом на увесь світ.
— Чим займалися на заводі?
— Останніми роками на ДП «Антонов» доволі успішно розробляли зразки не лише повітряного, а й наземного транспорту: тролейбус «Київ-12», трамвай ЛТ-10А, легкий автоматизований метрополітен «Радан» і навіть велорами. Мене одразу скерували в проектно-конструкторський відділ наземного транспорту, де на той час за підтримки й фінансування міської влади проектувалися тролейбуси «Київ-12», які потім виготовляли на Київському авіаційному заводі. Їх у світ випустили, підтримуючи вітчизняного виробника, майже сотню.
Мені, молодому спеціалісту, довірили проектувати пасажирське обладнання. Самостійно розробив компонування пасажирського обладнання тролейбусів (крісел, поручнів, освітлення), використовуючи двомірні манекени, які сам за стандартом виготовив. Пасажирський салон вийшов доволі просторим. На той час відділ наземного транспорту був перспективним. Працювало в ньому чимало висококваліфікованих спеціалістів, багато з яких мали наукові ступені. Серед них — кандидат технічних наук, провідний конструктор, висококласний спеціаліст з композитних матеріалів Володимир Малунін та провідний конструктор Іван Липа — один з розробників трекових велосипедів з композитних матеріалів, на яких збірна України виграла чемпіонат світу у 1998 році.
Згодом я повернувся до авіаційного відділу. Тут тематика була дещо складнішою. Але я впевнений, що потрібно бути там, де можеш бути кориснішим. Дехто вважає, що робота конструктора — тільки за кульманом або комп’ютером, але це не завжди так, бо необхідно вирішувати термінові питання на виробництві, відвідувати цехи, заводи на інших територіях, приймати відповідальні рішення...
— Знаю, що ви й з англійською на «ти»?
— Можна й так сказати (усміхається). Конструктори, які добре володіли англійською мовою, перекладали деякі стандарти й технічну документацію. Зокрема, я певний період займався перекладами технічної документації (стандарти та ГОСТи), пов’язаної з контрактом на виготовлення літаків Ан-140 для Ірану... У цьому напрямі ми також допомагали один одному. Якщо, приміром, «горіло» якесь серйозне замовлення за кордон і швидко потрібно було оформити пакет документів, то включалися в перекладацьку роботу цілими групами.
Англійською захопився ще в інституті, тому також брав участь у перекладах. Згодом я закінчив Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова за спеціальністю вчитель англійської мови. Пізніше працював викладачем англійської в Київському авіаційному технікумі. Англійську викладав і в лісоколеджі...
— Де працювали останніми роками?
— Останнім часом на підприємстві працював у секторі побутового обладнання кабіни екіпажу — на посаді інженера-конструктора першої категорії. Очолював сектор Олександр Листопад — талановитий конструктор і керівник, майстер спорту міжнародного класу з авіамоделізму. За відсутності керівника виконував його обов’язки. Самостійно розроблював перегородки кабін екіпажу, гардероб, світлозахисні щитки, займався модернізацією частини обладнання. На літаку Ан-32 виконував роботи зі зниження шумів у кабіні екіпажу, за що отримав подяку Генерального конструктора Дмитра Ківи. Також був у складі групи конструкторського супроводу побудови і модернізації літаків Ан-28, Ан-32, тренажерів літака Ан-148.
— А що за нагорода у вас на піджаку?
— За роботу зі створення нової техніки мені присвоїли почесне звання — ветеран ДП «Антонов». Зауважу, що на підприємстві працюють висококваліфіковані співробітники, які грамотно й сумлінно виконують свою роботу. І тому літаки сімейства Ан вирізняються особливими дизайном, якістю і користуються широким попитом.
— Невже за 23 роки роботи на ДП «Антонов» не обійшлося без професійних казусів?
— Та, звісно, були, як же без них! Тоді й працювати було б нецікаво! Наприклад, коли на підприємство якось приїхала китайська делегація, а її керівник запитав, де один із наших колег-конструкторів, то ми довго не могли пояснити їм, що він у відгулі й поїхав на дачу. Китайці не могли второпати, що конструктор робить на дачі. У них у країні такого поняття немає, бо дача в Піднебесній — це лише місце чи територія для краси, і не більше: посадити квіточки, полити й відпочивати.
Все! А у нас це насамперед спосіб виживання, а вже потім — відпочинку від щоденних робочих буднів...
Ще пригадую випадок, що закарбувався в пам’яті. Це сталося під час мого відрядження до колишнього Свердловська, нині — Єкатеринбурга (Росія).
Періодично, зазвичай раз на рік, нас, інженерів-конструкторів, направляли для проведення оглядів спеціально розроблених нових моделей літаків після певного періоду їхньої експлуатації для виявлення дефектів. У конструкторському відділі інженери дали мені завдання: оглянути підпідлоговий простір та тилові конструкції (кронштейни, балки) літака Ан-74. Я мав подивитись і виявити якісь дефекти, тріщини, заводський брак тощо. Першим приводом для перестороги стало те, що чомусь погано почала зніматись сама панель. Яким було моє здивування, коли я помітив там... ножі та виделки. Очевидно, вони потрапили до панелі через щілини в облицюванні, які просто прикрили доріжкою, і все... Але це ж не свідчить про те, що літати в таких літаках не можна чи вони небезпечні. За період із 1946-го по грудень 1988 року на підприємстві сконструювали понад 32 різні літаки, які упевнено піднімались у небо й успішно повертались із польотів. Нині на підприємстві виконують замовлення китайців, індійців, іранців, швейцарців та інших партнерів.
— І ось ви вже два роки в Малині?
— Так, у 2018-му за сімейними обставинами я звільнився з підприємства і переїхав жити до рідного Малина. І завдяки директору лісотехнічного коледжу Ігорю Іванюку став у ньому викладачем. За цей час я пересвідчився в якісній освіті, яку дають майбутнім фахівцям. У коледжі приділяють багато часу практичним заняттям, що дуже важливо для студентів. На своїх заняттях я використовую приклади колег-викладачів, пояснюючи значення вивченого у майбутній професії і в повсякденному житті, вчу осмислювати й аналізувати викладений матеріал, бути грамотними і кваліфікованими спеціалістами.
— Тобто, ви продовжуєте справу рідних — освітню діяльність?
— У нашій родині багато хто присвятив себе навчанню інших. Педагогами були моя бабуся — Марія Супруненко, а також дядько Дмитро Супруненко, котрий працював учителем фізики та математики в школі. Вчителем математики й фізики в школі № 2 Малина працює і моя рідна сестра Ірина Алєшко.
— Маєте улюблене заняття?
— Коли працював у Києві, майже щовихідних приїжджав до стареньких батьків допомагати на присадибній ділянці. Мені дуже подобається вирощувати овочі, займатися бджільництвом, ремонтними роботами на дачі. А після смерті батька допомагаю господарювати на дачі матері, адже для неї це — натхнення і сенс життя.
Житомирська область.
Фото автора.
