Саме такі були юність і молодість багатьох ровесників, коли хотілося жити по справедливості й совісті, дихати на повні груди, бо саме цих людських чеснот навчали нас батьки й матері.
Життя склалося, як і у багатьох однолітків 70-х років минулого століття. Школа, там, до речі почав редагувати стіннівку, а у дев’ятому класі написав першу замітку до міської районки. Затим — служба в армії, робота у райгазеті, інструктором зі спорту на автопідприємстві, навчання на журфакультеті у КДУ... Таким звичним вимальовувався шлях до кар’єри у більшості однолітків. Логічним кроком для мене був подальший вступ до партії, бо щиро вірив у її ідеали, порядність тих, хто був у її лавах. Одне слово, хотів бути серед будівників світлого майбутнього. Проте, як показало життя, реалії були дуже далекі від проголошених ідей, постанов, рішень «керівної і спрямовуючої сили суспільства»!
Підлабузництво, окозамилювання, брехня на брехні дуже сильно в’їлися у ту систему! До того ж на всіх рівнях — від первинної організації і аж до високих партійних кабінетів у Москві. Кажу це об’єктивно, бо не раз шукав там правди-матінки, сліпо вірив у партійний статут, де стверджувалося, що всі члени партії рівні і мають право звертатися до будь-якого органу, аж до центрального. Про це говорив на прийомі в одного чинуші московського ЦК.
Він мене, нібито, співчутливо вислухав, а на завершення розмови сказав, мовляв, стіну головою не проб’єш. Такою була правда на папері і в житті. За ті мої наївні звернення «нагору» довелося немало настраждатись.
Безкінечні партійні розбори, звільнення з роботи, цькування родини. Коли й цього виявилося замало, направили додому лікаря-психіатра з рекомендаціями негайно їхати на консультацію до облпсихдиспансеру. Я ту рекомендацію виконав. Але в іншій області, де лікарі сказали і записали у медкартці, що жодних підстав для лікування у психіатра у мене немає. Коли і цього виявилося замало, партійні боси напустили на мене прокуратуру, міліцію і навіть КДБ, які півроку вели справу у зв’язку з «незаконним використанням путівки на лікування у санаторії». Справу, врешті, закрили, проте крові попили досхочу на тих безкінечних допитах, що проводилися, як пізніше зізнався слідчий, за прямою вказівкою партійного боса.
От і довелося шукати роботу в іншій галузі і більше не турбувати своїм наївним бажанням добитись справедливості у суцільному болоті партчиновників. Та система справді була стіною для всіх чесних людей.
На щастя, після тих моральних тортур моє життя почало налагоджуватися, а минуле потроху забуватися. Можливо, цьому посприяла так звана перебудова, коли у суспільстві стало дихати легше. Я закінчив ще один — педагогічний — виш. З партії, звісно, вийшов. Працював учителем, викладачем технікуму, редактором газети, директором МПП, видав понад десяток краєзнавчих книжок. Маю гарну сім’ю. Удвох з дружиною виховали двох прекрасних синів, маємо онуку. Все нібито нормально. Обоє — з дружиною Антоніною — на пенсії.
Щодо партійності, то зарікся на все життя! Тепер знаю достеменно, що жити чесно і справедливо, по совісті можна поза будь-якою політичною організацією. Чи не так?
Новоград-Волинський
Житомирської області.
