На знімку: священик храму Великомучениці Параскеви с. Майкова отець Анатолій під час здачі крові.

Як виявилося, традиція бути донором крові в нашій родині триває вже четверте покоління! На кольоровій листівці з одного боку є зображення матері та дитини і підпис «Вдячність донору». З другого — текст:

«Дорогий товаришу О. Онищук! Висловлюємо вам щиру вдячність за ваш благородний вчинок — безплатну здачу крові для порятунку життя хворих. Бажаємо вам міцного здоров’я й успіхів у праці. 30 березня 1976 р.».

Маю сказати, що Олександр Онищук — це рідний брат мого прадідуся Віктора. Саме таким було дівоче прізвище моєї бабусі Галини, яка теж кілька разів ставала донором крові. Під час військової служби та кілька років по тому здавав кров для односельців і мій дідусь Сергій Форманчук.

Представниками третього покоління донорів нашого роду є мій тато Олександр (здавав кров 73 рази) та його брат, а мій дядько Сергій Форманчук (40 разів). На двох вони вже здали майже 50 літрів крові. Тато кілька років тому отримав посвідчення «Почесний донор України», дядько Сергій таке посвідчення ось-ось має одержати. Їх імена добре відомі в Центрі переливання крові в м. Рівне.

Продовжуючи традиції нашого роду, донором крові восени минулого року став і мій брат Олександр. Тож він — представник четвертого покоління донорів, а загалом родинній традиції ділитися часточкою себе заради порятунку людей уже щонайменше 45 років!

Звісно, нечесно буде не згадати й моїх односельців, які теж дуже активні в порятунку інших людей. Це, зокрема, наш духовний лідер, священик храму Святої Параскеви Великомучениці Анатолій Андрієвський (здав кров 30 разів), учитель молодших класів Володимир Клочко (здавав кров тричі), інженер Тарас Вітрук (до 20 здач), військовий лікар підполковник Ігор Онищук (20 разів). А пенсіонерка Надія Коробчук здавала кров понад 70 разів!

Отець Анатолій, перейнявши ідею донорства у мого тата Олександра, вже самостійно залучив до цієї справи понад десяток своїх колег — священиків Української православної церкви.

Цю замітку я написала не для того, щоб похвастатися традиціями нашого роду. Хочеться, щоб приклад моїх найрідніших та односельців-донорів наслідували інші. Адже скільки житиме людство, стільки буде й потреба в донорах. Здавши кров, ми рятуємо чиєсь життя.

Тетяна УЛАСЕНКО, мешканка села Майків 

Гощанського району 
Рівненської області.

Фото автора.