Вона об’їздила багато країн Європи, у В’єтнамі навчала дітей англійської. Він ще у дитинстві виїхав із батьками з села, а тепер повернувся і оселився у порожній бабусиній хаті. Руслана Беспалько і Павло Бодруг з Ямпільського району наважилися будувати щастя у селі Оксанівка, в якому залишилося тільки... 45 осіб.
Їхнє весілля — великий експромт. Влаштували його місцеві мешканці Оксанівки. Молодята не мали наміру скликати гостей, накривати столи. До РАЦСу у райцентрі їздили вдвох. Своє одруження не афішували, але...
«Мені яке прізвище писати?»
«Викрили» себе випадково. Сталося це перед початком ефіру Ямпільського телебачення. Ведуча Олена Гречанюк попросила їх, гостей студії, написати свої прізвища і те, як їх правильно відрекомендувати. Ефір присвячувався «зеленому» туризму. Руслана й Павло мали розповісти про свій проект «Перша хата».
Він написав на аркуші про себе, а вона запитала чоловіка: «А мені як писати — Беспалько чи Бодруг?» «Ви одружилися?» — одразу поцікавилася ведуча. Тоді ж в ефірі вона привітала молоду пару активістів ГО «Молода Оксанівка».
Руслана і Павло повернулися в село не так давно: він наприкінці літа минулого року, вона — минулої осені, але вже заявили про себе. Тепер побралися.
Після телепрограми про їхнє весілля дізналися і в селі, і в райцентрі. Вітання посипалися одне за одним.
Пов’язали долю рушником
Батьки Руслани й Павла проживають за кордоном. Тому не мали можливості допомогти з організацією весілля. Схоже, через це молоді й обмежилися процедурою у РАСЦі. Але громада вирішила по-іншому.
Того дня більшість жителів Оксанівки зібралася на суботник з посадки дерев. У центрі села, що на високому березі Дністра, висаджували вічнозелені туї. Дерева придбав земляк, а нині головний фінансист області Микола Копачевський. Після роботи закликали всіх до сільського Будинку культури...
— Спершу ми зателефонували в Італію до мами Руслани пані Жанни, — розповідає Мирослава Марченко, голова ГО «Ямпільщина туристична». — Запитали, чи не заперечуватиме вона, якщо громада колективно влаштує весілля донечці і її чоловікові. Розчулена мама довго дякувала, попросила вручити квіти і торт від її імені.
Отримавши згоду, пані Марченко звернулася до присутніх: «Руслано, мама попросила громаду, щоб ми віддали тебе судженому за давнім сільським звичаєм».
Зауваження молодят про те, що вони не готувалися до такого, що працювали з усіма на суботнику, що одягнуті не до весілля, не сприймалися. Їх нарядили у вишиванки, а про кросівки сказали так: «Взуття на фотографії не буде видно, нехай залишається».
Подруга нареченої Діана Шиян пов’язала рушником руки молодятам, що означає поєднання доль суджених. Марина Харевська, родичка Руслани, вручила їм букет квітів. Прабабуся, 93-річна Ольга Харевська, благословила правнучку і її судженого. До речі, дівчина доглядає стареньку, проживає з нею. Голова сільського комітету Родіка Ясінецька вручила хліб-сіль на рушнику, вишитому майстринею Аллою Мруг.
Дотримали ще одного звичаю: дали клятву одне одному. Молодятам кричали традиційне «Гірко!». А потім була фотосесія, камера зафіксувала щасливі обличчя Руслани й Павла (на знімках).
«Перша хата»
Оксанівка село хоч і невелике, але зажило слави у туристів. Тут активна громада, яка популяризує цікавинки краю і створює умови для прийому гостей. Допоміг у цьому керівник місцевого сільгосппідприємства «Наталка» Юрій Сидоренко.
Виділив кошти на ремонт Будинку культури, в залі якого відтворили обстановку сільської оселі у народному стилі. Оселя вийшла велика. Дві кімнати обладнали під хостел. Встановили столи, мають кухню, де проводять майстер-класи з приготування смачних наїдків, випічки калачів, хліба. Тут же дарують народні пісні або відтворюють звичаї. Гості у захваті!
Особливістю Оксанівки є печери на Дністрових кручах, видовбані у камені. Колись у них жили монахи. У найбільшій із них була церква. Дістатися туди можна крутою стежиною. І зробити це не кожен ризикує. До більшості печер можна проникнути хіба що з допомогою альпіністського спорядження. Провідником зазвичай є Руслана Беспалько.
Встановили пам’ятник... молюскам. Вони рятували людей від голоду у далекому 1947-му. Очевидцем того була прабабуся Руслани Ольга Харевська. Вона ж розповідає гостям про те, що бачила.
Сюди, на Дністрові кручі, приїздили гості з-за кордону. Торік зустрічали французів, португальця, раніше були німці й іспанці. Павло Бодруг, повернувшись у село, знайшов можливість застосувати свої знання і досвід у промисловому альпінізмі — організував гурток із підготовки скелелазів. Допомагає охочим проникнути у таємничі печери.
— Мене давно манило село, в якому народився, — розповідає Павло. — Нарешті вирішив повернутися. Батьки не заперечували, але самі не поїхали з обжитого місця. Тут залишилася хата бабусі. У ній і оселився. Тепер житимемо у бабусиній оселі дружини.
Проект «Перша хата», поданий на конкурс Русланою, передбачає створення садиби для «зеленого» туризму. Якщо він знайде підтримку, візьмуться за облаштування місця для прийому туристів. Тим більше що рідні дядьки Руслани займаються ремонтом і будівництвом, обіцяли допомогу.
Молода сім’я заслуговує на повагу вже за те, що вирішила будувати своє щастя на батьківській землі. Вона їх покликала, вони повернулися. Далеко не всі їх розуміють. Молоді, освічені, володіють англійською... «Що ви загубили у тому селі?» — не раз чули таке запитання.
Вони не загубили. Навпаки, знайшли. Їхні відчуття словами не пояснити.
Щасливої долі, молодята! Що ще можна їм сказати...
Вінницька область.
Фото Діани ШИЯН.
