Зліва направо: сусід «Пчола» Валентин «Кабан»; чоловік сестри «Пчола» Павло Силенко; рідний брат «Пчола» Андрій «Джміль»; Вадим Пчелинський «Пчол».

А строкову службу проходив з 1987-го по 1989 рік в Ракетних військах стратегічного призначення в Росії, в місті Бологе. «Нам цього не казали, але чутки ходили, що цілями наших міжконтинентальних балістичних ракет були Нью-Йорк, Вашингтон. Виверти історії. Тепер ми покладаємося на США як на єдиного нашого захисника. У 1991 році, вже після того, як Україна стала незалежною, повернувся до батьків у місто Фастів. З пошуком роботи було складно, та щось робив. А 2013 року в мене вже була своя фірма. Ми займалися пластиковими вікнами.
...Удень на Майдан ми — хлопці з моєї фірми, сусіди, друзі — не могли їздити, адже у всіх робота. Але кожної ночі на своєму бусику були там. На Майдані робили все, що треба: барикади будували, каміння, а інколи й коктейлі Молотова кидали», — каже Вадим.


Зліва направо: Вадим Пчелинський «Пчол», сусід «Пчола» Валентин «Кабан», чоловік сестри «Пчола» Павло Силенко, рідний брат «Пчола» Андрій «Джміль» .

«Пчол» продовжує згадувати: «2014 року, коли почалася війна, одного понеділка я прийшов до військкомату. Питаю: «Набір є?». Кажуть: «Є!». І у вівторок я поїхав у «Десну» на злагодження батальйону. У травні почалося формування, а наприкінці червня ми вже зайшли на гору Карачун біля Слов’янська. З Карачуна виїздили в інші місця, «добивали недобитків», так би мовити. Потім були Дебальцеве, Фащівка. З Дебальцевого ми вийшли на ротацію ще до оточення. Нас змінила 128-ма бригада. Отже, в 11-му батальйоні я служив один рік. Звільнився у 2015-му. Прийшов додому. Дружина завагітніла. Сказала, поки не народжу, нікуди не підеш. Доньку назвали Ніка (в античній міфології Ніка — богиня перемоги).

А мені дуже хотілося знову на фронт. Потім вона ще раз сказала, поки донька не підросте — не підеш. І тільки доньці виповнився рік, я одразу знову до військкомату».

З 2018 року «Пчол» служить у 72-й бригаді на контракті. В 2017-му ще встиг з’їздити на Чонгар, навчав як інструктор підрозділи, зокрема і кримських татар, тактики, поводження зі зброєю.

Вадим розповідає: «Отже, у 2018 році я підписав контракт, послужив місяців два чи три. І телефонує мені мій зять Слава Мінкін, чоловік моєї племінниці. Він служив і строкову у 72-й бригаді і згодом на контракті воював тут же. Звільнився у 2016-му. Питає: «Діду (він мене завжди так називав), а для мене місце там є?». І тижнів через три до мене й приїхав. Служили ми разом в одній роті. Так сталося, що загинув він тут, в авдіївській промзоні за день до свого дня народження. Постріл ворожого снайпера».

Командир роти «Кедр» розповів, що перша куля вцілила в шию, друга відрекошетила від бронежилета в голову. «Кедр» каже: «Ще дві з половиною години воїн прожив з таким пораненням. Слава Мінкін був «Пчолу» як син. І вони пішли сюди воювати знаючи, що тут завжди гаряче. Хоча могли б служити в іншому підрозділі на ту саму зарплату і більш-менш у теплі і комфорті».

Вадим Пчелинський розповідає далі: «Слава був веселий і енергійний хлопець. Діти його дуже любили, так, як у цирку люблять клоунів. Міг кудись залізти, показувати якісь фокуси. Він був душа-людина, безвідмовна, всім допомагав, ніколи не жалівся. Хоча ріс сиротою. Батьки померли,  його виховували інші люди. Одружився з моєю племінницею, жив у наших батьків, мама дала їм окрему кімнату. Розмовляю зі своєю дружиною телефоном, вона й каже: «Якась тиша без Слави вдома, не вистачає його». П’ятирічний син Єгорка ходить до могили разом зі старшими, каже, що це тут його тато глибоко лежить у землі. А через якийсь час каже: «Тато скоро приїде... От дід приїде (це про мене) і мій тато приїде».

«Пчол» каже, якщо порахувати, скільки людей він привів до 72-ї бригади, то може й взвод набереться. Ну ось тут на цій позиції «Кабан» — сусід через три хати; молодший брат Андрій з позивним «Джміль» воює тут недалечко, через дві позиції; також кум Валерій «Свист»  (служимо з 2014 року, разом були і в 11-му батальйоні «Київська Русь»); тесть Слави Мінкіна, чоловік сестри Павло Силенко, через одну позицію. Після загибелі Слави посиділи разом вдома, порадились і вирішили йти на фронт. Усі підписали контракт на три роки.

Вадим каже: «Я ще не вирішив, чи буду продовжувати контракт. Моїй доньці вже п’ять років. Мені 52. Дружина на п’ятнадцять років молодша, дуже переживає. Розуміє мене, але каже, що вже втомилася чекати: «Дитина росте, а я тебе не бачу».

Після смерті зятя і у сестри, і у племінниці — вдови загиблого Славіка, і у моєї дружини — шок. І дівчат можна зрозуміти. Ми ж не на весіллі. Це війна, і не знаєш, що буде через півгодини, через 10 хвилин, навіть через секунду. А у жінок кожна хвилина там — очікування, переживання, невідомість. Та все ж приїду додому, заспокоюся, а там буде видно. Я такий, що дома не всиджу, допоки тут воюють мої товариші.

У мами й батька багато внуків — 4, 5, 6, 7 років і найстаршому 10. Дитячий садок! У нас велика родина. З дружиною винаймаємо сусідню хату, не тулитися ж усім у батьківській. Хату купити — дорогувато, найдешевша — від 250 тисяч гривень. Ну а пристойніша — до 500 тисяч гривень.

Свій бізнес я переписав на напарника. Ми дружно живемо. Він теж ходив до військкомату, та його не взяли за станом здоров’я. Договір у нас такий, що коли я повертаюсь, забираю свою частку і працюємо далі. Моя дружина Марина теж працює — продавець. Ще й на хлібозаводі трішки підпрацьовує».

Вадим Пчелинський «Пчол», воїн 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців каже: «Всі ми сюди їдемо і не знаємо, чи повернемось, чи ні. Бо це війна. Україну треба захищати. От жінка моя лається — чого ти знову йдеш, чого йдеш... Я їй пояснюю — зрозумій, я вже трохи пожив. У мене вже діти є, від першого шлюбу ще і два внуки. Так, хати не маю, але ж якось ми це вирішимо. А йдуть хлопці по 19, по 20 років. Що вони бачили в цьому житті? А нічого. Є такі, що треба ще вчити їх, як тримати правильно зброю в руках. У нас багато чоловіків у Фастові лежить на Алеї Слави. Друзі мої теж там є. У Фастові багато учасників АТО і ООС, місто невелике, ми знаємо один одного і поважаємо.

Якщо кожен казатиме «обійдуться без мене» — то хто буде тоді Україну захищати? А це наша ненька, це наша земля. Будеш вдома сидіти на печі — нічого не висидиш».

Фото Олександра КЛИМЕНКА.