А розповість про цю метрику Ірина Тарновська (на знімку вгорі). Це довідка про її хрещення в Михайлівському Золотоверхому, який відкрили для богослужінь у 1942 році. І довідка під номером один! У нас була поважна нагода завітати до берегині роду Тарновських. Бо 29 квітня 2021-го пані Ірині виповнилося 85 літ!
На порозі звичайної київської однокімнатної квартири зустрічає невеличка на зріст господиня. І стає зрозуміло, що навколо все незвичайне: тут живе історія Києва в особах, тут панує відомий рід українських меценатів Тарновських. Пані Ірина хвилюється: як вкласти у розмову її 85 літ плюс сотні років з декількох поколінь родини?
Моя історія — лише про пані Ірину.
Про Василя Тарновського-старшого і Василя Тарновського-молодшого розповідають експозиції і в їхньому родовому маєтку у Качанівці на Чернігівщині (Національний історико-культурний заповідник «Качанівка»), і у Чернігівському історичному музеї імені Василя Тарновського-молодшого (бо основа фонду музею — то передана в дар місту унікальна колекція Тарновських). У музеї відбувалася виставка, присвячена батьку Ірини Михайлівни — Михайлу Тарновському (1865—1943) (на знімку).
Небіж Василя Тарновського-молодшого здобув освіту у Швейцарії (1884—1894), там захопився мистецтвом фотографії; там познайомився й одружився з першою дружиною Бертою Цурбюхен. Завдяки Михайлу Тарновському світ має чудові світлини Качанівського палацу і його інтер’єрів, спогади про родину, дослідження про родовід. Після смерті дружини (родина постійно мешкала в Києві) Михайло Тарновський залишився з трьома дітьми. Вдруге одружився у 1919-му на дівчині простого походження, на 36 років молодшій від нього. Коли Михайлу Тарновському був 71, а Юхимії Середі-Тарновській 37, на світ у них з’явилася точнісінька копія татка — Ірина, яка нам і розповідає ці захопливі історії.
Одна з них про хрещених батьків. Хрещеною матір’ю стала старша дочка Михайла Володимировича від першого шлюбу Надія 1895 року народження. Між зведеними сестрами — 40 років різниці! Перша дочка Михайла Тарновського старша за другу дружину! Прізвище Надії Тарновської по чоловіку Миклухо-Маклай. Так, вона вийшла заміж за небожа славнозвісного мандрівника Миклухо-Маклая. Хрещеним батьком Ірини Тарновської став молодший брат матері Петро Середа.
Я ж розповідаю вам про цю неймовірної сили жінку. Жінку енциклопедичних знань і з унікальною пам’яттю. Про свої дитячі спогади і поневіряння, про татка, який дуже пишався у солідному віці маленькою донечкою і брав її на прогулянки й у гості до киян, чиї імена можна знайти в енциклопедіях, пані Ірина написала мемуари і опублікувала їх у 1997 році. У «Спогадах з дитинства» вона згадує, як після смерті батька в 1943-му шукали з мамою помешкання по Києву, де можна було б притулитися. Ось одна деталь. Мати і маленька донечка йдуть вулицею з нехитрим скарбом. З ними — бабусина швейна машинка, яка й досі служить і стоїть у квартирі, та валіза з родинними документами й батьківськими мемуарами, які він писав з 1917 року і до самої смерті: майже чверть століття! І де ж ті безцінні папери? Частину за безцінь викупили в матері якісь невідомі чиновники: дванадцятирічна Іринка написала листа до Павла Тичини: «Маємо цінний архів Михайла Тарновського, який варто зберегти». Так звана «комісія» обрала документи, світлини, «щедро» заплатила 500 карбованців і... Ці матеріали згинули навічно. «Підчистив» батьківський архів і працівник музею імені Тараса Шевченка. Я нагадаю, що основа Національного музею Великого Кобзаря в Києві — з колекції Тарновських — 1006 одиниць зберігання свого часу зібрала родина Тарновських! Але серед них немає тих документів і світлин, що забрав той музейник.
Решту документів Ірина Тарновська передала в дар Чернігівському історичному музею імені В. Тарновського, Національному історико-культурному заповіднику «Качанівка», Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського. Як не згадати Василя Тарновського, який у скруті продав свій улюблений маєток у Качанівці, але подарував Чернігову свою безцінну колекцію, аби місто мало музей!
З народження вона знала і цінувала своє походження. Та лише у 1988 році потрапила із сином на екскурсію до Качанівки. Коли перша директорка Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР Людмила Проценко дізналася про родинні зв’язки Ірини Михайлівни, коли на екрани вийшов документальний фільм «День поминання», почалась нова сторінка в історії родини меценатів і в житті самої Ірини Тарновської-Трач.
У неї змолоду неспокійна вдача: займалася спортивною гімнастикою, стрибками у воду, успішно працювала після закінчення КПІ на «Ленінській кузні», багато читала, багато допомагала людям, як і її мати, уродженка села Ярошівка (тепер Українське) Талалаївського району тоді Сумської, а нині Чернігівської області. Жінка з двома класами церковнопарафіяльної школи і великим люблячим серцем.
А чверть століття тому Ірина Михайлівна поринула у світ Тарновських. Гарна майстриня-вишивальниця (стіни квартири прикрашають десятки авторських робіт), вона збирає, вивчає, згадує і записує все, що стосується родини. Ірина Трач, у дівоцтві Тарновська, стала віце-президентом Київського дворянського зібрання, постійно буває в Качанівці, де народився її батько, на урочистих заходах у Чернігівському історичному музеї ім. В Тарновського, де вивчають і поповнюють колекцію Тарновських. У 1998 році вона зустрілася зі ще однією представницею славного роду українських меценатів Тетяною Хайн-Тарновською, яка з родиною живе у Шотландії, але буває в Україні.
У свої 85 Ірина Михайлівна енергійна, гостинна й усміхнена. Пам’ять — чудова. Єдина «шкідлива» звичка — кросворди, які вона регулярно розгадує. До останнього слова. Її ще в школі називали ходячою енциклопедією. Потеплішає — і вона почне ходити на річку, яку бачить з балкона 15-го поверху. Легко дістає ліктями до підлоги і бідкається жартома, що цьогоріч не може сісти на шпагат. Книги — неодмінна частина її життя. Буяють квіти на підвіконні. Величезний чорний кіт споглядає за гостями. Наша розмова перескакує з качанівських вражень на післявоєнні спогади, і я вже гублюся в прізвищах відомих скульпторів, художників, істориків... Історію київських вулиць можна вивчати за розповідями про поневіряння родини: починалося все в особняку бабусі на Ярославовому Валу, потім квартира в п’ять кімнат, після сумнозвісного «ущільнення» — одна кімнатка у 19 метрів, квартири під час війни і підвал після... У неї нескінчена зацікавленість життям.
Радість життя, радість спілкування, радість пізнання.
«Я неодмінно приїду до Чернігова: цієї осені музею ж 125 років!»
Неодмінно!
Ірина Тарновська в молодості.
Фото авторки та з архіву Ірина Тарновської.
