За часів Радянського Союзу діяла потужна пропаганда та чітка ідеологія: «Від кожного — по здібностям, кожному — за його потребами». Державна машина існувала за рахунок величезних податків та зборів. Було створено бюрократизовану машину перерозподілу економічних благ від кожного — всім, знеособлено; запроваджено систему державних гарантій громадянам залежно від їхнього соціального статусу. Все це впливало на подальше зростання податкового навантаження на доходи громадян.

Водночас індивідуалізм (у гарному сенсі цього слова), відповідальність за власне життя та добробут не виховувалися, колективна свідомість у більшості керувала життям та поглядами окремої особистості. Життєві орієнтації людей зосереджувалися на слугуванні загальному благу громади. Відповідальність масово передавалася на розсуд керівництва країни. Така система передбачала відсутність сильних індивідів, які могли б впливати на стан справ у державі, а отже — на своє власне майбутнє.

Нинішня ринкова економіка діє навпаки. Вона дає можливість кожній окремій особистості реалізувати свої таланти та прагнення задля добробуту своєї родини та самореалізації. Особливо успішний роботодавець дає змогу іншим годувальникам — працівникам найманої праці — бути відповідальним за себе та членів своєї родини, що від них залежить. Реалізація кожної людини дає можливість креативного створення суспільного ладу, загального для всіх, але з урахуванням особливостей кожного члена громади.

Водночас перехід до ринкової економіки мав би передбачати перезавантаження державної політики у різних сферах життя країни, зокрема — у зниженні податкового навантаження, задля розвитку тієї чи іншої держави — учасниці такого процесу. Зменшення податкового навантаження обумовлює зменшення загальних надходжень до державного бюджету держави з одночасним зростанням доходів кожного окремого домогосподарства. А отже, навантаження на державний бюджет, що передано у спадок із радянських часів, з високими ставками оподаткування, потребує перегляду, а політика щодо соціального забезпечення населення залежно від статусу (а не реальної потреби) — переформатування.

Рівна для всіх бідність

— В українському законодавстві немає визначення поняття «соціальна політика». Повсякчас вважається, що соціальна політика — це державна допомога тим, хто потребує підтримки. Водночас соціальна політика, відповідно до академічної літератури, є більш широким поняттям. Що для вас, Галино Миколаївно, є соціальною політикою держави?

— Таке загальне ставлення до соціальної політики має історичне підґрунтя. В часи соціалізму під соціальною політикою розуміли перерозподіл грошей єдиним механізмом впровадження соціальної політики. Поясню, що я маю на увазі. Додаткову вартість товарів, які люди продукували та продавали під час існування соціалістичної платформи — тобто ціну праці, у людей забирали. Окрім ПДФО бралися величезні податки. Під час викладання у вищих навчальних закладах казали, що товарно-грошових відносин у соціалізмі немає. Тож людина не могла в соціалізмі отримувати високого доходу. Така система — для всіх рівна бідність.

Ринкові умови — це час, коли дедалі більше людей стають багатшими, це створення конкурентних засад і тиск на монополістів. У ринкових умовах кожен має можливість реалізувати свої здібності, навички, знання тощо. Водночас це не кожному вдається. А подекуди родини потрапляють у складні життєві обставини.

Тож, якщо можна так сказати, ринкова соціальна політика — це насамперед максимальна реалізація права людини на працю (підтримка мікро- та макробізнесу і зміни до Трудового кодексу). По-друге — це повернення частини податків у домогосподарства для того, щоб родина якнайкраще розподілила кошти власного бюджету. По-третє — це створення інфраструктури, дружньої до дитини та до людини із частково втраченим функціоналом, а вже потім — перерозподіл коштів державного бюджету: передовсім в інтересах бідних та тих, хто потрапив у скрутні життєві обставини (відповідно до 46-ї та 48-ї статей Конституції України). Отже, під час зміни економічної платформи держави мають змінюватися підходи до соціальної політики.

Зупинюся більш детально на чотирьох складових соціальної політики в ринкових умовах.

Насамперед — це Трудовий кодекс. Це вирішення питання допомоги молоді працевлаштуватися на перше робоче місце, захист материнства та батьківства під час виконання трудової діяльності, питання відпусток та дистанційної роботи, а також можливостей трудової діяльності в поважному віці та поступового виходу на пенсію. Отож, Трудовий кодекс — це частина соціальної політики, яка створює для людини умови та можливості самостійно себе забезпечувати та витрачати продукт своєї праці відповідно до своїх потреб. Якщо одним реченням, то це захист права на працю для годувальника.

Друга частина соціальної політики — це дружня інфраструктура до тих, хто потрапляє у скрутні життєві обставини, або для тих, для кого суспільство може виокремити кошти на захист. В Україні досі немає дружньої інфраструктури до людей з інвалідністю, наприклад тактильних плиток для незрячих людей для зручності пересування у громадському просторі. Хоча в процесі будівництва нових об’єктів така інфраструктура вже передбачається. Приміром, станція метро «Святошин» у Києві дуже добре зроблена для людей, які пересуваються на візках, а також з вадами слуху та зору. В Україні потрібно розробити систему спеціалізованого навчання людей з інвалідністю, а потім і систему працевлаштування їх на так звані розумні робочі місця, які також мають бути передбачені в певній кількості на підприємствах усіх форм власності. Потрібно зробити так, щоб людина з інвалідністю могла, по можливості, працювати й отримувати дохід своєю працею, так само як і люди, котрі таких інвалідностей не мають.

Дружня інфраструктура повинна бути також і до молодої мами/тата з немовлятами. Має бути створена можливість провести гігієнічні процедури для дитини, погодувати її, погратися з нею, наприклад, у торговельних центрах. Треба створювати дитячі кімнати, де дорослі можуть залишити дитину та піти у своїх справах.

Третій елемент соціальної політики — це Податковий кодекс, який має надавати преференції годувальникам домогосподарств, які утримують людей, котрі самотужки не в змозі отримувати дохід у ринкових умовах. Наприклад, діти, батьки, вагітні дружини. Держава має не оподатковувати прожитковий мінімум на кожного члена такого домогосподарства або повертати такий податок голові родини. Це також соціальна політика.

І, нарешті, перерозподіл грошей, про який ми говорили раніше. Тобто перерозподіл та дотації мають відбуватися тоді, коли людина не змогла реалізуватися в ринкових умовах. При цьому держава, відповідно до Конституції України, повинна допомагати громадянам на рівні прожиткового мінімуму.

Світова практика полягає в наданні допомоги людині, яка потрапила у складні життєві обставини. В нашому законодавстві таких обставин більше, ніж в європейському.

Складні життєві обставини

— Ви часто оперуєте поняттям «складні життєві обставини». Що мається на увазі?

— Відповідно до Закону України «Про соціальні послуги», є 17 базових соціальних послуг. Це і є складні життєві обставини. В Європейській конвенції таких складних життєвих обставин — 12. Є країни, які допомагають у 3, 6, 9 обставинах, тобто в тій кількості, яку може витримати державний бюджет тієї чи іншої країни. Наприклад, стан народження дитини захищається майже у всіх країнах. Коли дитина з’являється в домогосподарстві, вона потребує фінансування, адже її потрібно годувати, одягати, навчати, лікувати. Це складна життєва обставина. Годувальнику потрібно допомогти, поки він не знайде можливість компенсувати додаткові витрати на нового члена родини. Вихід на пенсію — це також складна життєва обставина. Вона єдина, що забезпечується державами пожиттєво, включно з пенсією у зв’язку із втратою здоров’я (частини функціонала нашого тіла). Інші складні життєві обставини мають у європейській практиці тимчасовий характер.

До речі, монетизація державної допомоги не завжди приводить до позитивного ефекту. Наприклад, Європа вже зрозуміла, що людина, яка за своєю натурою є безхатченком, не має культури грамотного використання соціальної допомоги. Тому європейці йдуть шляхом створення соціального житла. Тамтешні безхатченки можуть скористатися «ночлежками», поїсти в спеціалізованих столових, отримати одяг та гуманітарну допомогу.

— Якщо вибудовувати соціальну політику в такому форматі, витрати державного бюджету на соціальну допомогу зменшуватимуться?

— Ні. Державна допомога може бути подекуди навіть більшою. Річ в іншому. Збільшиться число громадян, які забезпечуватимуть себе та свої родини. Адже крім матеріальної підтримки, створюватимуться немонетизовані структури державної допомоги: якісна допомога людині в отриманні додаткових компетенцій, що підвищить її конкурентоспроможність на ринку праці; допомога у відкритті власної справи домогосподарствами, що створить умови для гарного заробітку родини; створення комфортного простору для людей з інвалідністю, що дасть їм можливість бути максимально залученими у суспільно-економічне життя громади тощо.

Я кажу про процес, що вже відбувається. Це процес свідомого підвищення відповідальності за власне життя, життя своєї сім’ї та суспільства в цілому. Це процес свідомого державотворення в інтересах громади.

Немає грошей держави, є кошти, що сплачує платник податків

— Ви кажете про традицію перерозподілу коштів у соціальній сфері. Чи зберігається вона і в період діяльності парламенту дев’ятого скликання?

— На жаль, так. Нещодавно ми зробили чергові розрахунки, яке потенційне навантаження на державний бюджет мають законодавчі ініціативи різних політичних сил у соціальній сфері, котрі надходять на розгляд комітету. Щоб реалізувати норми всіх законопроектів, що надходили до комітету в 2019—2020 рр., потрібні чотири річні державні бюджети країни! Я не кажу, що законодавчі ініціативи не мають нести за собою фінансового навантаження на бюджет. Ні. Але це навантаження має бути посильним для країни, мати в своїй основі стратегію, бути економічно обґрунтованим. Таке рішення повинно бути відповідальним насамперед перед платниками податків, за рахунок яких фактично реалізується будь-яка законодавча ініціатива. І ще — обачність у покладанні податків на наших дітей.

Перерозподіл — це відібрати у когось і віддати комусь. Якщо якась фракція хоче перерозподілити два трильйони, то вона має забрати ці кошти у тих, хто сплачує податки. Якщо при видатковій частині всього державного бюджету і сумі 1,3 трлн грн є намір перерозподілити 2 трильйони, мабуть, це не просто популізм. Це намагання повалити бюджетні засади, змусити владу збільшити видатки та тиск на тих, хто сплачує податки. Маргарет Тетчер казала, що немає грошей держави, є кошти, які сплачує платник податків.

З самого початку нашої каденції комітет розробляв законопроекти, що передбачають ефективний контроль руху коштів у соціальній сфері та недопущення зловживань із публічними фінансами. Запроваджено верифікацію соціальних виплат (наразі — 7 реєстрів), яку потрібно розширяти. Тому законодавчі ініціативи, що не мають фінансово-економічного обґрунтування, стратегічної мети та створені виключно для перерозподілу публічних фінансів, мають відповідний висновок комітету. Це непросто, бо за роки було створено систему знекровлення публічних грошей. Управління грошима в соціальній сфері відбувається не тільки державою, а й так званими саморегульованими неприбутковими організаціями, які побудовані на неконтрольованій «кооперативній» колективній безвідповідальності.

Кожен учасник бойових дій, особа з інвалідністю, продавець, пенсіонер, молода людина, яка щойно здобула освіту, підприємець — основа держави. Кожен має бути активним та відповідальним учасником свого життя та життя держави. Створення сприятливих умов для реалізації, професійної діяльності кожної людини та кожного виробника товарів та послуг — це створення підґрунтя для того, щоб Україна була успішною та багатою країною. Захищати слабших та робити сильнішими сильних. Усе просто.

Те, що ми робимо — не популярно, але це єдино можливий шлях до успіху

— Які законопроекти у соціальній сфері, відповідно, потрібні для руху в щойно окреслених вами напрямах? На чому могли б сконцентруватися депутати у своїй законотворчій діяльності? Що можна порадити?

— Я не можу давати поради суб’єктам законодавчої ініціативи. Важливо, щоб кожен народний депутат України розумів, що він робитиме у парламенті, мав свою програму дій, і, виходячи зі своєї стратегії, подавав законопроекти. Водночас я сама є таким суб’єктом. І у мене є принципи та стратегія. Приходьте до мого кабінету. Вони завжди перед моїми очима.

Коли аналізуєш законопроекти, які подаються фракціями БЮТ чи ОПЗЖ, здається, що ці політичні сили мають намір розбалансувати державний бюджет та підірвати авторитет діючої влади серед населення. Кожна з їх законодавчих ініціатив передбачає потужні додаткові витрати з державного бюджету. Водночас жодного разу в своїх пропозиціях народні депутати опозиційних сил не давали реальних компенсаторів таких підвищень.

Ніхто з опозиційних сил не пропонує довгострокову стратегію розвитку в соціальній сфері. В парламенті лишень реєструються ідеї, що призводять до збільшення податкового навантаження, зростання дефіциту бюджету та залежності держави від зовнішніх позик.

Методи, якими користуються наразі опозиційні сили, — дуже жорсткі. В цивілізованих країнах за такі речі береться Служба безпеки. Бо розвал державного устрою, зокрема у соціальній царині, — це вже не демократія, це спроба отримати владу у позавиборчий спосіб. Це злочин проти основ національної безпеки. Така політика опозиції має ознаки державної зради. Тим більше що соціальна політика та пенсійне забезпечення є частиною національної безпеки.

Люди України зробили свій вибір на п’ять років, надали владу певній політичній силі та Президенту. Якщо ми живемо у демократичній державі, будь-ласка, дайте можливість політичній монобільшості реалізувати те, що вона пообіцяла і що підтримали люди шляхом свого голосування на виборах. Наша програма дій — це другий рівень пенсійної системи, реальний прожитковий мінімум, неоподаткований мінімум домогосподарств, чесна компенсація за шкоду життю та здоров’ю.

Стратегії, як зробити кожного громадянина сильним, незалежним та заможним, в опозиції немає. Робити такі стратегії — це ламати стереотипи, ламати непрацюючі та корупційні схеми. Це непопулярні речі. Але з часом, коли є результат таких змін, люди починають розуміти їх сенс та підтримувати. Зазвичай результат приходить трохи згодом. Те, що робимо ми, часом непопулярно. Але це єдино можливий шлях до успіху та благополуччя нас як нації.

Шанувати захисника, надавати можливість годувальнику утримувати родину, долучати до суспільно-активного життя людей з інвалідностями, продовжити соціальну активність осіб поважного віку, допомогати тим, хто опинився в складних життєвих обставинах, — ось що таке соціальна політика.

— На яких засадах розбудовується в Україні соціальна політика?

— Ми йдемо шляхом, про який я вже сказала. Скажу, що ми маємо по факту і з чим ведемо велику і дуже складну боротьбу. Ми отримали країну, в якій інституційні засади, в тому числі і соціальної політики, не були розбудовані. І коли ти отримуєш країну в такому стані, коли є той, хто звик отримувати якісь виплати, незалежно від того, чи він нужденний, чи ні, коли є велика кількість злочинців у соціальній сфері, яких не верифікували та до яких немає жодних засобів не тільки контролю, а й покарань, дуже важливо провадити якісь зміни. Ми маємо криміналізувати злочини з публічними фінансами, ввести високу відповідальність за незаконне користування коштами державного бюджету, що формується серед іншого за рахунок населення.

Ми маємо вибудувати систему, коли держава допомагає людині у складних життєвих обставинах. Люди повинні зрозуміти та звикнути, що така допомога має бути не пожиттєвою, а тимчасовою, крім пенсій. І я поясню, чому.

У нас 116 тих чи інших соціальних пільг відповідно до того чи іншого соціального статусу. Величезна сума державного бюджету закладається з року в рік на їх покриття — нині це майже 700 мільярдів гривень. Для порівняння, це більше половини бюджету. Якщо додати витрати на освіту та охорону здоров’я, то це майже 1 трлн грн. Нагадаю, що видаткова частина державного бюджету становить 1,3 трлн грн на рік. Жодна, навіть дуже заможна країна, не закладає видатки на захист соціально-економічних прав у таких пропорціях. Причому допомога для самої людини не така відчутна, як це начебто передбачає загальна величина державних витрат. Водночас більшість отримувачів соціальних виплат мають власний дохід, що набагато перевищує реальний прожитковий мінімум. Це показує верифікація соціальних виплат. Держава має забезпечити прожитковий мінімум (відповідно до 48-ї статті Конституції України). Кожен громадянин зобов’язаний бути відповідальним за власний добробут. Держава має допомогти тим, хто цього потребує і не може самотужки вирішити складні життєві обставини.

Коли ми майже всі кошти витрачаємо на допомогу тим, для кого державна допомога не є єдиним джерелом існування, тим, у кого власних статків набагато більше, ніж така допомога, ми не можемо провести потужних реформ у країні, які б забезпечили нам економічне зростання, добробут та безпеку. Бо на це просто не вистачає коштів у бюджеті.

Саме тому ми повинні зрозуміти, хто отримує допомогу від держави, не маючи на це жодного морального права, і перенаправити кошти адресно — тим, хто їх потребує. До речі, про адресність казали всі попередні уряди...
Не можна бути безробітним 3—5—7 років. Держава має допомогти знайти роботу, а людина повинна якнайшвидше почати знову забезпечувати себе та свою родину самотужки. Якщо немає для людини робочого місця — є можливість перекваліфікуватися. Держава не може пожиттєво утримувати всіх. Справа держави — допомогти тим, хто потрапив у складні життєві обставини. Така філософія має бути сформована. Це філософія сильних та відповідальних особистостей. Шана тим, хто працює і сплачує податки, а не тим, хто не хоче навіть кроку зробити, щоб пристосуватися до ринкових умов.

Потрібні якісні зміни

— Скільки Україна спроможна та скільки об’єктивно потрібно закладати в бюджет коштів на соціальну допомогу? Яка практика в Європі в цьому питанні?

— Спершу скажу, що кожен відповідає за себе сам. Держава має допомагати лише у часи складних життєвих обставин. Наразі ми перерозподіляємо 46% населення кошти, які сплачують інші 54% населення — платники податків. А у деяких місцевих громадах відсоток сягає 90%. У жодній європейській державі немає такої політики дестимуляції білих платників податків. Перерозподіляють для захисту 10%, щоб захистити тих, кому справді потрібна підтримка, але не 40% і не 60%. Ми витрачаємо колосальну суму на соціальну політику щорічно. Так само як ми витрачаємо майже 520 млрд грн на пенсійне забезпечення, рівень якого залишає бажати кращого. Держава має створити правила гри для реалізації 90% громадян по-іншому.

— Галино Миколаївно, ви кажете про те, що потрібні якісні зміни в соціальній сфері. Наскільки відомо, в Міністерстві соціальної політики існують 25 програм. Невже такої кількості недостатньо?

— 25 соціальних програм — це не недостатньо, це забагато. Неможливо якісно реалізувати за рік 25 загальнодержавних програм розвитку соціальної сфери. Адже кожна програма потребує значного фінансування з державного бюджету, а також ефективного контролю щодо якості реалізації кожної із них. Наразі реалізація програм у соціальній сфері відбувається не в повну силу, на скільки вистачає коштів та робочого часу міністра — для контролю цих програм.

Щоб ефективно реалізовувати політику в соціальній сфері, потрібно сфокусувати увагу на невеликій кількості таких програм. Об’єктивно їх має бути не більше п’яти на один бюджетний рік. На кожну конкретну програму з розв’язання конкретної проблеми потрібно концентрувати ресурс публічних коштів.

Наприклад, інклюзія людей з інвалідністю у громадський простір. Для того, щоб її розв’язати, потрібно істотну частину коштів, які перерозподіляє Міністерство соціальної політики (а це 311 мільярдів гривень), сконцентрувати в одному році на відповідну національну програму. Не встигли реалізувати за рік — подовжили термін ще на один. І закрили якісний, доведений до кінця державний проект.

Потім відкривається нова програма. Наприклад, надаємо низьковідсоткові кредити учасникам бойових дій на відкриття власного бізнесу. При цьому пропонуємо йому на вибір дієві бізнес-рішення. Ця програма допомагатиме людям, які захищали кордони, якісно адаптуватися у суспільно-грошових відносинах після повернення з війни. Як-то — відкриття фірми з вироблення хлібобулочних або інших виробів, пошиття одягу тощо. Вже давно держава мала створити умови для реалізації крафтових, українських продуктів як мінімум усередині країни. Наприклад, організовувати постійні муніципальні ярмарки, підтримуючи власного виробника та український продукт. Це був би вже інший рівень культури та краси нашого життя.

Я мрію, щоб кожна людина України народжувалася в добрих заможних сім’ях, вчилася того, що їй подобається та вдається, здобувала професійну кваліфікацію, вміла продати свої «скілси» та забезпечити себе та свої потреби, і не тільки матеріальні. Щоб кожен відчував власну високу гідність та свободу, був вірним високим ідеалам та цінностям. Мрію, щоб кожна людина з народження відчувала відповідальність та свободу створювати свою та національну дійсність. Це новий архетип нації.

Розмовляла Олена ПЕРЕПЕЛИЦЯ.

Фото з сайту Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів.