Випробування народу війною на лояльність до влади та вірність державі

Закінчення. Початок у № 105 за 5 Червня 2021 року.

Під гітлерівські прапори добровільно ставала ледь не більша частина населення. Водночас слід враховувати, що люди, які потрапили під окупацію (приблизно 70 млн, у тому числі понад 90% із 40 млн населення України), були поставлені перед необхідністю виживання, добування засобів до існування, утримання родин. І відповідно виявилися колаборантами (у всякому разі, до них так ставилася радянська влада) з огляду на обставини, обумовлені війною. Але багато виявилося й тих, хто мріяв про загибель радянської влади й свідомо зголошувався служити окупаційному режиму. Також були й ті, у кого антирадянські настрої й навіть міркування про «благодійність невдалої війни, іншими словами, пораженство, зовсім не обов’язково означали співробітництво з ворогом, коли війна насправді почалася. Колабораціоністами нерідко були благополучні радянські громадяни й навіть члени партії, водночас люди, котрі ненавиділи більшовиків, виявлялися цілком лояльними громадянами й патріотами».

У сучасному міжнародному праві термін «колабораціонізм» означає співробітництво із цивільними та військовими структурами противника на шкоду своїй державі. Вперше це поняття вжив (зовсім не в негативному сенсі) маршал Анрі Петен, глава так званого режиму Віші (1940—1945 рр.) — ультраконсервативної держави, створеної на півдні Франції і фактично союзної Третьому рейху. При цьому часто зустрічається помилка — підміна слова колабораціонізм нейтральним поняттям колаборація (означає процес будь-якої спільної діяльності людей та організацій).

Проведений ученими історико-правовий аналіз термінології вказує на те, що колабораціонізм мав місце, тільки якщо в людини був намір саме надавати допомогу Третьому рейху, а не просто завдавати збитків СРСР. Інакше в колабораціоністи можна було б записати всі антирадянські сили, що діяли на окупованій території СРСР, а це не так.

Прямий умисел був характерним для ідейних, «політичних» колабораціоністів. Непрямий, тобто свідоме допущення наслідків або байдуже ставлення до них, — в осіб, які були залучені в колабораціонізм з інших мотивів.

У всякому разі наявність умислу корелюється з добровільністю залучення в колабораціонізм. Фахівці також розділяють вимушений і свідомий колабораціонізм. Серед них переважає точка зору, що в СРСР «цивільний колабораціонізм здебільшого мав вимушений характер, мотивами якого були страх і прагнення людини до фізичного виживання, неприйняття радянської влади з ідейних міркувань; етнополітичні фактори — шовінізм, націоналізм».

Після докорінного перелому у війні почалося масове дезертирство й перехід «легіонерів» на радянський бік. Так, в 1943 р. у Могильові були роззброєно кілька українських загонів, при цьому 1 350 осіб відправлено в табори для військовополонених, а 105 командирів ув’язнено. Командира 154-го кримськотатарського батальйону було арештовано окупантами «як неблагонадійного». В 147-му кримськотатарському батальйоні 76 осіб розстріляли як «прорадянський елемент». Майже третину всіх кримськотатарських батальйонів роззброїли, а інші вивели в Румунію. Відзначалися й такі випадки, як розстріл окупантами «добровольців», які відмовилися брати участь у каральних акціях проти партизанів або просто надягти німецьку форму.

У 1943—1949 рр. у СРСР відбулося 20 судових процесів стосовно нацистських військових злочинців і колабораціоністів — у Харкові, Краснодарі, Краснодоні, Смоленську, Брянську, Ленінграді, Миколаєві, Мінську, Києві, Великих Луках, Ризі, Сталіні, Бобруйську, Севастополі, Чернігові, Полтаві, Вітебську, Кишиневі, Новгороді та Гомелі. Харківський процес (грудень 1943 р.) — перший у світі суд над нацистськими військовими злочинцями, серед яких були троє німецьких військовослужбовців і один колабораціоніст. Їх засудили до смертної кари, вирок виконали в присутності 50 тис. жителів Харкова. Саме цей процес створив юридичний прецедент, закріплений пізніше Міжнародним військовим трибуналом у Нюрнбергу: «Наказ не звільняє від відповідальності за геноцид».

Для протидії дезертирству, колабораціонізму, виявам навіть лояльності до окупаційної влади й відновлення слухняності радянське керівництво вдалося до жорстоких контрзаходів, посилив тиск на свій народ з метою мотивування його на боротьбу з ворогом і недопущення розвалу радянської держави. Згідно тільки з офіційними даними, за 1941—1945 рр. військові трибунали засудили 994 тис. військовослужбовців, із них майже 158 тис. розстріляли. За добровільну здачу в полон і співробітництво з окупантами розстріляли або повісили 23 колишніх радянських генералів, десятки їх одержали різні табірні строки. Загалом за військовий період позбавили волі 2,5 млн радянських громадян, у тому числі 471 тис. — за контрреволюційні виступи (за іншими джерелами — майже 477 тис.). 225 тис. осіб позбавлено життя, з них понад 42 тис. — за контрреволюційні виступи. А за даними російської федеральної служби безпеки, з 1943-го по 1953 рік за співробітництво з німцями було арештовано понад 320 тис. громадян, в Україні (1943—1957 рр.) — 93 690 осіб, більш як половина з яких походила із Західної України. Показовий факт: у післявоєнний період етнічний склад в’язнів концтаборів істотно змінився — значну частину становили жителі західноукраїнських областей, а також прибалти, молдавани — представники територій, приєднаних до СРСР в 1939—1940 роках.

Приблизно 9 млн радянських воїнів визволяли 11 європейських країн. У визволенні ще шести Червона армія брала участь разом із союзниками. Визволене нею населення в сукупності становило понад 120 млн осіб у 16 незалежних нині державах Європи. Безповоротні втрати Червоної армії в операціях на Європейському континенті обчислюються майже мільйоном осіб. І з огляду на такі обставини тут відбулася зустріч двох світів, двох цивілізацій — західної і радянської. У Європі з’явилася нова сила, але Червона армія була тільки військовим виявом цієї сили.

До неї придивлялися — обережно, непевно й вичікувально, ставлячи собі запитання, як це робив тоді успішний угорський письменник, інтелектуал і публіцист Ш. Мараї, коли уперше зустрівся із радянським солдатом 26 грудня 1944 р.: «Чи можна уявити собі, що це варварське військо збирається не тільки знищувати й грабувати, а й принести щось — зі Сходу Заходу». Так, звичайно, «для багатьох людей, для всіх, кого переслідував фашизм, цей молодий солдат приніс і свого роду визволення, порятунок від нацистського терору. Але волю, — зазначає письменник, — він принести не міг, бо не мав її сам».

До того ж потрібно враховувати, що за роки війни в Червону армію було призвано 27 віків, а відповідно в Європу прийшли різні радянські покоління, люди різного рівня освіти й життєвого досвіду, різних соціальних прошарків, з різними поглядами й настроями, а також уявленнями про добро та зло. Від цього зіткнення західної й східної людини справило особливо глибоке взаємне враження, відобразило ідеологічну прірву й цивілізаційний розрив між «колективною» східною свідомістю й західним індивідуалізмом, незважаючи навіть на найбільше в історії європейської цивілізації гріхопадіння нацистської Німеччини.

Радянські бійці та командири були шоковані побаченою в Європі якістю матеріального життя. А за шоком відчули заздрість, образу, розчарування, почуття ущербності й лють. Особливо в Німеччині, як найбільш розвиненій країні (крім них з порядками тут мали можливість ознайомитися майже три мільйони молодих людей віком від 14 років і більше, зокрема 2,2 млн українців, які були вивезені на примусові роботи. Після війни понад 80% остарбайтерів репатріювали в Україну, а більш як 100 тис. відмовилися від репатріації й залишилися жити на Заході). «Можете собі уявити людей, — пояснює історик О. Будницький, — яким розповідали протягом десятка років про переваги колгоспного життя і які цих «переваг» скуштувати повною ложкою, і ось вони вступають у Східну Пруссію й бачать щось, на їх погляд, неймовірне. Селянські хати — це просто палаци, вони бачать шосейні дороги, чистенькі ферми, череди гладких корів, свиней тощо, які зовсім не нагадують їхніх худих тварин, які називалися коровами в радянських колгоспах, вони бачать зовсім інше життя, якесь казкове, незрозуміле... Те ж стосувалося і життя в місті. Нині багатьом сучасникам важко уявити, що в тодішньому Радянському Союзі в переважної більшості населення не було годинників, люди ніколи не бачили велосипедів. Не те, що не мали, а не бачили. Люди ніколи не мали й не могли мати лампового радіоприймача. Коли щось було, то це оця сама тарілка. І от вони потрапляють туди, де це все є предметами домашнього вжитку. Можете собі уявити, яке враження справило на людей із глибинки, на селян, адже селяни — це була переважна більшість Червоної армії, а й на людей міських, столичних, те, що вони бачили в провінційних німецьких містах. Це справляло приголомшуюче враження».

Можливість порівнювати, що з’явилася з огляду на такі обставини, привела до часткового саморуйнування самоізоляції сталінської держави, ігнорування «ідеології мовчання», викликала до життя здатність до критичного мислення, самостійних оцінок і висновків. Принаймні у значної частини солдатів і офіцерів, які побачили інше життя і відчули себе народом. Вражаюче, але в 1945 р. офіцери Червоної армії почали слати в Москву листи з вимогами реформ: припинення безпідставних арештів, культурної відкритості, повернення земельних угідь народу. Історик О. Хлевнюк фіксує: «Переможці повною мірою усвідомили, що жили набагато гірше за «рабів капіталізму», що офіційна радянська пропаганда багато років просто морочила їм голову. Десятки мільйонів селян, у тому числі колишніх солдатів, мріяли про знищення колгоспів і вважали, що заслужили цю нагороду своєю беззавітною боротьбою з ворогом. Виник загрозливий розрив між очікуваннями переможного народу — після війни все має бути набагато краще! — і його реальним становищем. Долаючи неймовірні тяготи повсякденного життя, згадуючи про загиблих, слухаючи розповіді фронтовиків про життя в Європі, люди неминуче вели «погані» розмови: про ціну війни й перемоги, про соціальну справедливість і привілеї чиновників, про причини голоду й злидні».

Радянське керівництво на чолі зі Сталіним відчувало, що відбуваються зміни в суспільній свідомості. Мало того, побоювалося, як зазначав Ш. Мараї, внутрішнього «становища в Росії, яке після Другої світової війни істотно змінилося: після трьох перших десятиліть повної непоінформованості й ізоляції прийшов час, коли із Заходу повернулися додому солдати, які побачили, що інші порядки й спосіб життя здатні швидше й ефективніше забезпечити народу добробут, гідні умови життя. Розтривоженість інтелігенції, що виявилася в цієї відлиговій, більш відкритій атмосфері, була лише поверхневим симптомом, невдоволення комуністичним ладом розчарованих письменників, учених, художників комуністи могли придушити поліцейськими засобами. Насправді комуністи боялися того, що в Радянському Союзі почнеться тиск знизу, піднімаючись до верхів». Пам’ятаючи, мабуть, що кутузівська армія повернулася з Європи в 1812 р. з низкою передових ідей. І з кутузівської армії, європейського походу з’явилися майбутні декабристи — носії нових визвольних настроїв.

Не можна залишити поза увагою і те, з якими настроями і як поверталися додому (частину репатрійованих відправляли через Польщу до кордону СРСР пішки, а потім — замість рідних місць — у робочі батальйони) радянські люди, вивезені на примусові роботи, і що очікувало їх на батьківщині. До 15 травня 1946 р. у СРСР було повернуто 5 308 443 особи: цивільного населення — 3 497 574 і колишніх військовополонених — 1 810 869. Вони одержали такі напрямки: за місцем проживання й служби — 3 300 270, у Червону армію й робочі батальйони — 1 666 299, у розпорядження Міністерства внутрішніх справ — 347 874 особи.

Війна, поряд з іншими наслідками, призвела до виникнення «другої хвилі» еміграції (для українців — третьої). Вона складалася з радянських громадян, вивезених на роботи в Німеччину, радянських військовополонених, які вирішили не повертатися в СРСР, а також людей, котрі пішли на Захід разом з німецькою армією, що відступала. Остання група складалася переважно з тих, хто співробітничав тією чи іншою мірою з окупантами й побоювався відплати за свою діяльність. Загалом, за консервативними оцінками, за рубежем залишилося до півмільйона громадян СРСР. Вони настільки не сприймали радянську дійсність, що були готові не тільки залишити свою країну, а й навіть піти на співробітництво із зовнішнім ворогом у надії на зміну державного ладу.

У 1950—1951 рр. дослідники з Гарвардського університету провели інтерв’ювання декількох сотень післявоєнних емігрантів — колишніх радянських громадян у таборах для переміщених осіб на території Німеччини. Дослідників цікавила соціальна структура радянського суспільства, настрої радянських людей. Серед респондентів були робітники й селяни, інтелігенти, колишні офіцери Червоної армії й учасники колабораціоністських формувань, журналісти й керуючі підприємствами, лідери національних рухів. Усіх їх поєднувало одне — неприйняття радянської влади.

Тут необхідно зробити відступ для пояснення того, що таке «Гарвардський проект» і для чого він призначався. Професор Стратфордського університету С. Новіков зробив досить докладний його опис: «Про цей Гарвардський проект відомо, що в ньому міститься велике психологічне дослідження нової еміграції із СРСР, так би мовити, гомо совєтікус, що над ним працювали кращі американські радянологи, що на цей проект було асигновано кілька мільйонів доларів і що він був підготовлений в 1949—51 роках переважно в Мюнхені. У процесі роботи над цим проектом сотні радянських біженців піддавалися спеціальним психологічним дослідженням аж до найінтимніших інтерв’ю на сексуальні теми, де кожне слово записувалося на магнітофон. Давалися й інші тести, де за допомогою психоаналізу з’ясовували різні психологічні комплекси. Одним з таких був «комплекс Леніна».

У Гарвардському проекті були викладені наукові плани і міркування про підготовку відповідних кадрів для психологічної війни між Заходом і Сходом, що починалася в той час».

Річ у тім, що коли в серпні 1949 р. СРСР випробував свою першу атомну бомбу, Вашингтон прискорив темпи підготовки до війни, вважаючи, що протягом десятиліття США будуть уразливі для нападу СРСР. На думку вашингтонських стратегів, повномасштабна війна мала неминуче привести до краху радянського режиму. У зв’язку із цим виникало запитання: хто управлятиме переможеною країною. Адже перемогти у війні, а потім пустити ситуацію самопливом було занадто ризиковано: зрештою в Росії проживало тоді майже 200 млн осіб і в неї була ядерна зброя.

ЦРУ вивчило наявні організації російських емігрантів. Висновки були гнітючими. Тоді виникла ідея оцінки лідерського потенціалу нового покоління вихідців із СРСР, які проживають переважно в Німеччині — таборах в американській зоні, і не бажають повертатися додому, боячись опинитися в ГУЛАГу. Інтерв’юерів цікавило все — і особисті історії, і відомості про те, що і як улаштовано в СРСР. Це було важливо з урахуванням закритості СРСР, а також того, що всі публікації та передачі радянських ЗМІ були пропагандою і не відбивали реальний стан справ у країні.

Посилаючись на досвід Другої світової війни, коли величезна — насправді безпрецедентна — кількість військовослужбовців дезертирувала з Червоної армії й перейшла на бік німців, передбачалося, що початок нової війни неминуче спричинить розкол у радянській армії, зокрема у її вищому керівництві. А з нової хвилі емігрантів можна буде «виловити» потрібні кадри для виконання управлінських функцій у переможеному Радянському Союзі.

У соціологічних анкетах було 114 запитань. Загалом було опитано й анкетовано 13 тис. осіб. Результати дослідження вразили всіх, хто був задіяний у цій роботі, і її замовників. Виявилося, що при всій своїй жорстокості Сталін викликав у людей повагу, засновану на страху. Комуністичну партію належало притягти до відповідальності, але рядових комуністів чіпати не слід. Незважаючи на явну незадоволеність життям, рівень нелояльності до режиму в радянських людей був украй низьким. Навіть репресії не впливали на позитивне ставлення населення до країни. Особливо дивувало те, що молодь була більш прорадянськи налаштована, ніж старше покоління. Головний висновок, на якому наполягали виконавці «Гарвардського проекту», — у Радянському Союзі люди не тільки не налаштовані на активну протидію владі, соціалістичним ідеям, а, навпаки, підтримують основні принципи радянської держави, що є тоталітарною. Для ЦРУ був зроблений окремий висновок: з наявною владою в Радянському Союзі ніхто не боротиметься.

Ставало зрозуміло, що стосовно Радянського Союзу застосування сили, завдання ядерного удару не спричинять масового повстання проти соціалістичного режиму. Народ проти влади не піде. Такий удар ще більше згуртує суспільство і систему, мобілізує для відсічі агресору. Потрібні були інші методи руйнування радянської соціалістичної держави. Чим привабити людей, які пишаються перемогою над гітлерівською Німеччиною і не розпещені рівнем життя, волею?
Найбільш оригінальними виявилися соціологи, які запропонували впливати на радянських громадян демонстрацією західної якості життя. Вони виходили з того, що рівень життя та організації побуту в СРСР у той період (1945—1951 рр.) був непорівняний з рівнем життя в країнах Заходу. Коли Червона армія, добиваючи фашистів, увійшла в Європу, солдати на власні очі побачили інше, західне життя. Побачили його і сотні тисяч громадян, вивезених на роботу в Німеччину. І в їхньому світогляді щось змінилося. Саме тоді американський соціолог Д. Рисмен написав нарис у стилі соціальної фантастики, назву якого можна перекласти як «Нейлонова війна» (1951). У ньому він запропонував досить оригінальний спосіб розвалу Радянського Союзу. Згідно з його сценарієм, тисячі американських літаків повинні були бомбардувати радянські міста... споживчими товарами. Звичайно, в екстравагантності сценарію Рисмена не відмовиш. Але в реальності ударної силою холодної війни ставало радіобомбардування свідомості радянських людей «західними» ідеями та фактами. Тому стратегія протидії СРСР полягала у руйнуванні радянської системи зсередини, без військової агресії.

Щодо теми війни, то сьогодні вже не можна не зважати на те, що в радянській літературі тривалий час замовчувалося, — факти «нестандартної поведінки» бійців і командирів Червоної армії у визволених ними країнах. Особливо в «нульовий» період, коли старі порядки вже не діяли, а нові ще не було встановлено. Грабежі, насильство, зґвалтування та безпричинні вбивства, з одного боку, «заклали сумніви в душах людей щодо доцільності радянського типу влади та підозри щодо комуністичної пропаганди і марксистської ідеології. З другого боку, насильство, а насамперед насильство за ознакою статі, вселяло страх і у жінок, і у чоловіків. ...Чоловіки не могли захистити своїх дружин; жінки не могли захистити себе: ніхто з них не міг захистити своїх дітей і майно». Місцеві комуністи стали заручниками цієї непривабливої ситуації. Проте «таке потужне сплетіння емоцій — страху, сорому, обурення і замовчування — допомогло закласти міцний психологічний фундамент для впровадження нового режиму».

Британський історик К. Меррідейл у книжці «Війна очима Івана: Червона армія в 1939—45 рр.» стверджує: «Червона армія занурилася в оргію військових злочинів». Цьому великою мірою сприяли політпрацівники, які розпалювали в солдатах ненависть і бажання помсти, оскільки деякі з них не хотіли перетинати межу, вважаючи, що, вигнавши ворога з радянської землі, свою місію вони виконали, і повторювали бійцям: «Солдат Червоної армії повинен бути уособленням народного суду». Е. Бівор схиляється до думки, що хвиля зґвалтувань прокотилася тому, що молодим радянським хлопцям просто хотілося сексу. Меррідейл здається, що похіть — це ще не все. Річ була, швидше, у бажанні знищувати, мстити. Червоноармійці розлютилися, побачивши, увійшовши до Пруссії, а потім на територію Рейха, як жили прості німці: побілені будинки, банки варення на полицях, угодована худоба в чистих хлівах. Навіщо вони на нас нападали, якщо їм так добре жилося? — запитували вони.

М. Гейстінґс у роботі «Армагеддон: битва за Німеччину, 1944—1945» зазначає: «Перше вторгнення росіян у східні райони Німеччини відбулося в жовтні 1944 р., коли частини Червоної армії захопили кілька прикордонних сіл. Незабаром їх звідти вибили. Мало хто «уник смерті від рук російських солдатів. Жінок розпинали на дверях сараїв і перевернутих возах або, зґвалтувавши, давили танками».

Коли югославський комуніст Мілован Джилас поскаржився Сталіну на свавілля, що його коять червоноармійці, той вибухнув: «Як так, ви не можете зрозуміти солдата, який пройшов тисячі кілометрів через кров, вогонь та смерть і хоче розважитися з жінкою?».

Очевидно, він, крім іншого, дотримувався історичних аналогій, згідно з якими до військової здобичі чоловіка-переможця також належить і жінка, а отже, «чоловіки — це гарматне м’ясо, а жінки — м’ясо для чоловіків». Описуючи практику таких «принципів» у книжці «Наші тіла, їхні поля боїв. Війна з використанням життів жінок», кореспондент лондонської газети «Санді таймс» Крістіна Лем констатує: «Сексуальне насильство на війні діставало мовчазну згоду, такі злочини були безкарні, а військові та політичні лідери дивилися на це крізь пальці. Або вони взагалі заперечували такі факти». Однак радянське керівництво закривало на це очі лише до травня 1945 року. Коли долю Німеччини було вже вирішено і було потрібно заручитися підтримкою хоча б частини німців, Москва стала наводити у своїх військах лад «залізною рукою». Виражалося це в тому, що винні в насильствах над німецьким населенням із цього часу стали поповнювати сибірські концтабори.

Було б помилкою говорити про те, що на радянській території «панувало пекло», а там, де стояли союзники, був рай земний. У книжці «Після падіння Третього Рейха: жорстока сторона союзної окупації» історик Джайлс Макдоно вказує: «Катування, страти, зґвалтування — це робили союзники в переможеній Німеччині». І якщо радянські війська «відзначилися» лише в жовтні 1944-го і січні—квітні 1945 р., то американці, англійці та французи робили те само від початку 1945-го по початок 1949 року.

Певною мірою, мабуть, і тому під час повернення додому солдати та офіцери були вимушені підписувати зобов’язання про нерозголошення, у якому обіцяли ніколи й нікому не розповідати про те, що їм довелося побачити і пережити. Як наслідок — багато ветеранів могли згадувати тільки ту війну, яку були зобов’язані пам’ятати.

Більшовицькі лідери, які прийшли до влади насильницьким шляхом, боялися, щоб якісь сили не скористалися їхнім досвідом після побаченого в Європі. Зокрема, їм постійно ввижалися змови та перевороти, які начебто походили з військового середовища. Взагалі Сталін ставився до нього з підозрою. Можливо, свій відбиток наклала громадянська війна і участь майбутнього вождя в боротьбі проти «золотопогонників», а також те, що частина з них погодилася служити в Червоній армії, а потім деякі переметнулися до білих.

Й. Бродський досить точно помітив тодішні настрої у військових колах: «Cмело входили в чужие столицы, но возвращались в страхе в свою». Хоча військова еліта жодного разу не виступила проти партійно-політичного керівництва, навіть у тих випадках, коли здійснювалися напади на її власні інтереси. Віддаючи своїх представників на заклання, вона разом з усіма збройними силами залишалася найважливішою опорою влади. І це при тому, що загальна кількість осіб вищого «комначполитсостава» армії (від бригадного до вищої ланки) нараховувало 932 особи, з них 729 — розстріляно. У роки війни загинуло, померло і було репресовано вдвічі менше воєначальників. Розуміючи, що тепер вони мають зовсім інший статус в очах суспільства, ніж було до війни, Сталін почав витискати їх на периферію суспільної уваги. В 1947 р. скасували святкування Дня Перемоги, він просто став робочим днем, а в 1948-му — виплати за нагороди і поранення, пільги на проїзд і оплату житла. Це був удар по честі переможців, які відчули себе народом.

Після закінчення бойових дій Радянський Союз, за образним висловлюванням Стівена Ловелла, продовжував жити «у тіні війни». Її відбивала й ціна вистражданої перемоги, кожного дня нагадуючи про себе, крім загиблих, страшною статистикою поламаних і покалічених людських доль. Тріумф і трагедія полягали в тому, що радянські воїни повернулися в зруйновану країну, врятувати яку вдалося завдяки масовій жертві її громадян. До того ж мільйони загинули даремно, через політичні прорахунки. Ціна, яку довелося заплатити за війну, і масштаб руйнувань були такими, що держава не могла винагородити по заслузі людей, які її врятували, щонайменше матеріально. Одночасно радянська влада використовувала їх і жертви для власної легітимізації. «У цьому плані, — за точним визначенням К. Меррідейл, — післявоєнне десятиліття було в СРСР винятково цинічним».

* * *

Через такі і багато інших обставин передвоєнний, та й воєнний, періоди радянської історії усе ще потребують докладних досліджень. Для цього потрібне подолання політичної доцільності, вибіркової пам’яті, моральної амнезії або надмірного запам’ятовування і того, що американський історик Йосеф Хаім Йерушалмі назвав «терором забування». Адже це тільки Генріх IV в 1598 р. міг Нантським едиктом вимагати покласти край релігійним війнам у Франції. Для чого просто заборонив своїм підданим, і католикам, і протестантам, згадувати про це: «...Спогади про все, що відбулося з тієї й іншої сторони з початку березня 1585 року до нашого коронування й протягом інших попередніх смут, буде стерто, начебто нічого не відбувалося».

У такому разі нам доведеться керуватися установкою генерала Шарля де Голля, який на енергійний протест одного з радників щодо його рішення визнати незалежність Алжиру: «Але було пролито стільки крові!» сухо відреагував: «Нічого не сохне швидше за кров». Але це вже буде блюзнірством стосовно незлічимих жертв народів тодішнього Радянського Союзу.

Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.