І хоча звідси до Чернігова 30 кілометрів, поселення, яке згадується 5 червня 1661 року в ратушній книзі і яким, за універсалом гетьмана Мазепи, колись володів його посланець із Батурина до Московщини Пантелеймон Радич, загубилося не лише серед лісів, а й, здається, в людській пам’яті. Село з тих, які рішенням чиновників були названі неперспективними і поставлені на нову «чорну дошку»: тут закрили школу й навіть крамницю. Незважаючи на відсутність гарної дороги, газу і водогону, Москалі стають дедалі популярнішими серед туристів, науковців і журналістів.
Рятує село родина Дахно — Юрій і Галина, котрі перетворили його на унікальний музей. Юрій 25 років працював начальником поштового відділення, його дружина — вчителька молодших класів, їздить на роботу в сусіднє село. Колекцію старожитностей поштовик почав збирати ще школярем.
«Найперший експонат — мідний п’ятак 1810 року з Єкатеринбурзького монетного двору, — розповідає Юрій Дахно (на знімку). — Знайшов монету батько і передав мені, я двічі її губив, один раз її викрали, однак п’ятак повернувся до мене. Старожитності часто знаходили мене самі».
По-справжньому колекціонувати предмети побуту чернігівчан, одяг, посуд історик за фахом почав років з двадцять тому. Нині в етнографічній збірці Дахнів понад 10 тисяч предметів — вози і кінська упряж, січкарки і віялки, ткацький станок і прялки, різноманітні жорна, діжки для тіста, самогонний апарат з артилерійської гільзи, баняки, коробки для висівання, крупорушки, маслобійки, лави, є й візок з кулеметної тачанки. Найбільша гордість дослідника — колекція скринь, в якій тільки мальованих двадцять штук. Юрій Дахно зібрав і тисячу рушників — вишитих і тканих, десятки сорочок, юпок, корсетів.
У 2006 році колекціонер купив покинуту хату — її господарі, бездітні баба Валя і дід Василь, пішли в засвіти.
«Ця хата на Борисовому кутку, — розповідає історик. — Є в нас і Гетьманов куток, дві Забаровки. А названий куток Борисовим, бо тут жив дід баби Валі Киященко Іван Борисович, її прадідом був Киященко Борис Сергійович. Мої й зараз кажуть: пішли на Борисов город, у Борисовій хаті».
Юрій Дахно не лише колекціонує старожитності, а й збирає відомості про всі події, що відбувалися в селі. Знає, здається, всіх, хто жив у Москалях протягом століть. Щодо назви села, то схиляється до версії чернігівського історика і журналіста Сергія Павленка, який вважає, що топонім «москалі» походить від назви міри ваги. «Москалями в цих краях називали ще й зборщиків податі», — додає пан Юрій.
«Колись на околиці села стояв палац, — продовжує він. — Я його не пам’ятаю, навіть мої діди не пам’ятали. Але пам’ятали, що в кінці центральної вулиці, по ліву сторону метрів за 300 йшов кам’яний мур. Його фундамент розкопували ще в 50-ті роки, тоді не вистачало будівельних матеріалів. Довго стояло й підвальне приміщення з арочним склепінням. У 80-х роках його використовували як колгоспне картоплесховище, а потім засипали». Поблизу є ще давні пам’ятки — поселення IX століття та курганні поховання. Як каже пан Юрій, імовірно, давноруське поселення не значиться в жодному офіційному списку, тож землі ті давно розпаювали. Утім, щоліта на городищі «працюють» чорні археологи, знаходять наконечники стріл, монети, фігурки людей.
У Борисовій хаті Дахни облаштували першу експозицію — виставили хліборобські знаряддя праці. Серед експонатів — кам’яні жорна з водяного млина. «Це значить, що наші річки були повноводними», — каже історик. На полиці — ковші, мірки для зерна: переміряли збіжжя, як позичали або визначали, скільки залишити на посів, скільки на прожиття. На одній із мірок вирізано дату — «1937». А ось дубовий товкач, яким баба Катерина, батькова мати, «пригощала» голову колгоспу, котрий накинувся з кулаками на вдову в її хаті. Цим товкачем пан Юрій минулої осені, як каже, істовкував виноград і сливи — гарні вийшли настоянки.
Увагу відвідувачів привертає ціла колекція серпів — у ній сучасні і ще радянські, а є й викопні, часів Київської Русі.
Експонати для свого музею, а він розмістився у чотирьох викуплених хатах, етнограф збирає з усієї Чернігівщини. Найбільше їх з рідного села, з Москалів, із сусідніх поселень, є й із Чернігівського, Ріпкинського, Городнянського, Менського районів. Історик каже, що в кожному регіоні є свої характерні особливості, навіть у кожному селі, тож кожен експонат несе важливу інформацію про побут, культуру, естетичні смаки, світогляд людей, котрі майстрували, вишивали, ткали. І в кожного експоната своя історія.
Пан Юрій показує «пекні діжі» — у них вчиняли тісто на хліб. «Якщо сім’я була велика — то й діжа велика, — каже дослідник. — Хліб пекли раз на тиждень. Але якщо свято чи була бєсєда, то й частіше. У піч хліб, або, як у нас кажуть, кулідку, саджали лопатою. На лопату клали капустяне чи дубове листя, притрушували борошном, а вже потім саджали куліду». Серед експонатів є й діжа для млинців літрів на шість.
У музеї десятки тепер уже унікальних виробів (колись вони були в кожному дворі), виплетених із лози та пучків соломи. Коробки, ємності, що формою нагадують миски і глеки, всипища для зберігання і транспортування зерна, круп, квасолі, голівок маку, горіхів (інколи висотою з метр чи й більше), вибагливих форм, міцні й легкі, здебільшого, як каже Юрій, делікатні, тобто красиві, тонкої роботи, що свідчить про високу майстерність (на знімку). Один із найдавніших промислів Чернігівщини — спіральне соломолозоплетіння — тепер лише в теорії.
«Щоб сплести таку ємність, ошпарювалася солома і ошпарювалась лоза. Починаючи з дна, майстер пучечок за пучечком виплітав посудину, — каже Юрій Дахно. — Такі вироби були дуже поширені на Чернігівщині. Вони є не тільки в моїй колекції (чернігівські солом’яники зберігаються і в Національному історико-етнографічному заповіднику «Переяслав»). — Авт.). Нині таке ніхто не робить. Хоча технологія виробництва відома, збереглася».
З паном Юрієм від однієї хати переходимо до іншої — йдемо вулицею, яка теж є частиною музейної експозиції, на старому штахетнику «сушаться» горщики й горнята (на знімку). Глиняний посуд прикрашає й паркан біля криниці, поруч, біля хліва, «перепочиває» віз, під стріхою — хомути, збруя. Хати й вулиця обсаджені квітами, найбільше жоржинами.
Кожна з чотирьох хатин — тематична. Експонати в одній із них розповідають про вирощення й обробку льону, технологію ткацтва. У сінях стоїть сніп льону, прядки. Етнограф, показуючи, як у не таку вже й далеку давнину тіпали льон і пряли (він і сам хлопчаком допомагав старшим), вправно жонглює вже забутими словами: терниця, тріпач, гребінь, прясниця. За бажання кожен може повчитися в пана Юрія прясти і ткати. Ткацтво, як і вишивка, — його давнє хобі. Тож, розповідаючи про колекцію рушників, у якій є не тільки місцеві, а й із Кролевеччини, з витканим іменем майстра, є з Житомирщини, обміняний у селі Сивки, нині затопленому Київським морем, в Голодомор на харчі, є вироби початку минулого століття, кінця або середини позаминулого, вишиті жовто-блакитним, вибійчаті. Сьогодні майже втрачене народне мистецтво вибійки, півстоліття тому було популярне. Тоді майстри ходили по селах і за допомогою спеціальних дерев’яних кліше «друкували» на полотні різноманітні візерунки й орнаменти. Заходили вони і в Москалі.
«Рушник — це код нації», — каже історик. Він сам вечорами береться за голку, бо «захотілося відшити рушники покоління своєї матері». Вишивав і прадід Юрія Андрій Гнатович Дахно, навчили його цього панські служниці в маєтку поміщика Борковського, де чоловік працював до одруження. Збереглося кілька його рушників: один з популярною у цій місцевості «берізкою», символічним древом життя. «Прадідові рушники збереглися дивом, — продовжує розповідь дослідник. — Андрій Гнатович, фото якого теж залишилося, був не простим чоловіком. Одружився у 41 рік, узяв за дружину Харитину Яківну Дайнеко, на 16 років молодшу. Любив її, часто казав «моя Харитина, як картина». Любив квіти, вирощував багато сортів півоній. У колгосп не йшов. Помер у 1934 році, одразу після Голодомору. Залишив не тільки рушники, а й 12 вишитих сорочок».
Про прадіда й односельчан Юрій може розповідати годинами. Найзнаменитіший виходець із Москалів — його троюрідний дядько Михайло Білий, відомий учений-фізик, ректор Київського університету імені Тараса Шевченка та Голова Верховної Ради УРСР з 1972-го по 1980 рік.
Юрій із дружиною Галиною продовжують поповнювати свою колекцію хай простими, але цікавими речами — народними картинами, намальованими й вишитими, хатніми іконами, які масово виготовлялись по селах, побутовими речами.
«У селах вже майже нічого не залишилось, цінне давно скупили, — каже Юрій Дахно. — Заходжу на аукціони, та там речі недешеві. Багато що тікає за кордон. Є колекціонери в сусідній Білорусі, які скуповують усе наше, українське: килими, народний одяг. А чи вкажуть вони адресність цих речей?»
Уже чимало предметів із збірки Дахнів виставлялися в Національному заповіднику «Софія Київська», в Музеї Гончара, рушники та вишиті сорочки внесено до каталогу.
«Музей створював, щоб відкрити для всієї України Чернігівське Полісся», — каже Юрій Дахно. Він і його родина є носіями надзвичайно цінної історичної та етнографічної інформації, хранителями звичаїв і традицій цього краю, пісенної культури, неповторної місцевої мови, багатої на діалекти, які, за словами пана Юрія, ще з часів Київської Русі.
Прощаючись, домовляємося з Юрієм знайти одне одного на Фейсбуці. «Але якщо там у вас є щось російською, приймать у друзі не буду», — попереджає хранитель села. Власне, і сама кропітка робота з колекцією, екскурсії для школярів і туристів, бажання зберегти для майбутніх поколінь скарби народного духу — справжній, свідомий вияв патріотизму.
Фото автора.
