28 червня 1996 року — Олександр Мороз на трибуні під час Конституційної ночі.

Фото з фондів Укрінформу.

Не випадковим був і вибір епіграфа до матеріалу, бо, як і Т. Г. Шевченко, автори Конституції вірили в її силу і роль у суспільному житті, у функціонуванні держави.

  • Коли
  • Ми діждемося Вашингтона
  • З новим і праведним законом?
  • А діждемось — таки колись!
  • Т. ШЕВЧЕНКО.

Діждалися. «Вашингтоном» став парламент другого скликання. 28 червня 1996 року назавжди увійде в історію Днем Конституції України. І як би хто не нівечив або паплюжив Основний Закон держави, потуги ці розбиватимуться об волю народу, його довіру своїм обранцям, що вранці 28 червня завершили шестирічну неймовірно складну роботу — пошук суспільного компромісу задля перспективи країни — соціальної, демократичної, правової.

Розпочиналося все з Декларації про державний суверенітет, з тієї всенародної дискусії, що незвично гласно озвучувалася народними депутатами. Декларація лишилася тільки технічним завданням для майбутньої Конституції. Та за рівнем засад, у ній передбачених, вона йшла далі в розвитку демократії, аніж це вдалося втілити в Основному Законі. Так, це правда. Бо, вириваючись з однієї системи тоталітаризму, ми неймовірно швидко почали занурюватися в іншу, незрівнянно гіршу систему, що сповила своїми путами права людей, інтереси суспільства, інститути держави.

Ще одним етапом до прийняття Конституції був Акт про проголошення незалежності, його утвердження референдумом 1 грудня. Саме цей день мав би бути Днем незалежності, бо 24 серпня 1991 року ухвалено документ, що сформулював суть виходу з небезпечної московської авантюри. Внаслідок прийняття цього документа (за формою) Україна отримала незалежність. Але справжнім суверенітет міг стати лише шляхом волевиявлення всього народу. І народ зробив це, прагнучи собі кращої долі.

Верховна Рада першого скликання розглянула підготовлений проект Конституції і винесла його на всенародне обговорення. На початку 90-х в Україні ще була демократія, і обговорення не супроводжувалося наперед підготовленими проектами схвальних чи негативних оцінок. Це тепер можна було б прийняти не лише будь-який проект, а навіть через «народне волевиявлення» відмовитися від Конституції взагалі. Власне, держадміністрації тепер на Основний Закон дивляться як на оздобу кабінетів, а дотримуватися його не збираються. Можливо, так відбувається тому, що обов’язковою ознакою лояльності місцевої влади до гаранта дотримання Конституції є його портрет у кабінеті, а він — гарант — якраз за приклад законослухняності служити не може.

Обговорення було справжнім, тисячі пропозицій надійшли до Верховної Ради. У суспільстві та його відображенні — законодавчому органі -не було одностайності щодо норм Конституції. Одним хотілося радикальних визначень щодо символіки, іншим — утвердження радянських засад, ще іншим — «чи то демократії, а чи то поросятини з хріном». Керівництво Верховної Ради, не зумівши знайти спосіб узгодження проекту, «для ясності» його зам’яло, а всю роботу з Конституції спустило на гальмах. Переконаний, це було грубою помилкою.

Верховна Рада другого скликання відновила конституційний процес. Лист нового Президента щодо змісту Конституції і готовності до співпраці був взірцем конструктивності та демократизму, хоч уже серпневий (1994 рік) Указ про затвердження голів обласних рад головами адміністрацій, а слідом за тим підпорядкування собі Національної гвардії підтвердили, що тема одноосібної, нічим не обмеженої влади є головним мотивом діяльності нового глави держави. Не випадковим був і час видання Указу про голів адміністрацій. Серпень — відпустка для Верховної Ради. Перезатвердження обраних на посади керівників ставало не формальним актом, воно створювало правову колізію, що підтвердилося звільненням низки голів облдержадміністрацій, тривалою напівдетективною історією звільнення міського голови Києва Л. Косаківського. Суб’єктивні бажання керівника держави, примхи його найближчого оточення ставилися вище від вимог Закону. В тому можна було переконуватися ще багато разів.

Наступним кроком адміністрації Кучми стало втягнення Верховної Ради і всього суспільства в безплідну дискусію довкола такої ж безплідної щодо інтересів народу ідеї «вертикалі влади». Суть «вертикалі» викладено у Законі України «Про владу».

Уже перший розгляд проекту цього закону засвідчив, що нову адміністрацію цікавить тільки влада і ніщо крім влади. Закон входив у суперечність з усім правовим полем держави. Щоб хоч якось вмонтувати в це поле закон, було реанімовано ідею (на той час уже покійного) голови Конституційного Суду Леоніда Юзькова про Конституційний договір. Щоправда, його ідея стосувалася принципу врегулювання правовідносин до прийняття Конституції, а на практиці все зводилося до суті правовідносин.

На верхніх поверхах влади почала поширюватися (згодом звична) кулуарна технологія вирішення правових питань, коли залаштункові переговори, зманювання людей посадами, майном, політичними авансами, відзнаками використовувались як фактор для вибору позиції. Вперше застосована і ганебна практика підміни регламентної процедури прийняття законодавчих рішень індивідуальним збиранням підписів. Врешті 240 підписів депутатів на користь закону про владу було зібрано, і, щоб не допустити увічнення самодержавності за схемою «немає нічого постійного, ніж тимчасові речі», Конституційний договір було поставлено на розгляд Верховної Ради і підписано від її імені Головою Верховної Ради.

Ще на рік Л. Кучма фактично одержав необмежену владу і практично з такими ж наслідками, як і в період свого прем’єрського декретотворення. Власне, то був спосіб продовження хибної політики, інтервалом у якій став період між відставкою Л. Кучми з посади прем’єра до обрання його Президентом. Адже сумнозвісні трасти, спотворення пенсійного законодавства, системи оплати праці, обвальна приватизація, інші «винаходи» реформаторів були оформлені декретами, а втілювалися в життя здебільшого за часів президентства автора декретів. Логічною в зв’язку з цим видається турбота Президента про амністію вивезених капіталів. А вивезені вони були не в останню чергу внаслідок реалізації згаданих та інших декретів. Рік підготовки Конституції став періодом боротьби за майбутнє українського суспільства.

Сформована у спосіб, запозичений від попередників, Конституційна комісія працювала відповідно. На загальних засіданнях вона розглядала концепцію і окремі норми Конституції, але її «президентська» частина в перервах між засіданнями готувала свій «монархічний» варіант Основного Закону, ще більше посилюючи функції Президента, вилучаючи зі статей те, що підлягало згодом контролю з боку громадськості (безплатні освіта, охорона здоров’я тощо).

Цей варіант став таки предметом розгляду у Верховній Раді. У березні 1996 року вона відхилила його як недемократичний, який руйнує механізм противаг і стримувань поміж гілками влади.

Засідання Конституційної комісії після березневого «ні» дійшло висновку про те, що можливості цього органу вичерпані й необхідно в зв’язку з цим створити робочу групу, яка підготувала б до розгляду проект з урахуванням усіх поданих на той час пропозицій. То був принциповий у багатьох відношеннях момент, бо десяти членам робочої групи (чотири — від Верховної Ради, чотири — від Президента, два — від юридичних структур) належало сформулювати документ, що за будь-якої ситуації в сесійній залі зберіг би в основному свій зміст. Робоча група затвердила свій внутрішній регламент, за яким рішення вважалось прийнятим при семи голосах «за», отож кожна позиція набувала надзвичайної ваги. Головою групи було визначено професора Володимира Буткевича — голову Комісії Верховної Ради з прав людини, відомого в світі правника. Група працювала винятково напружено, стала каталізатором консолідації законодавчого органу напередодні внесення проекту на обговорення сесійної зали.

Тим часом залежні від виконавчої влади газети, теле- і радіоканали настирливо розпочинають мусувати тему неможливості прийняття Конституції законодавчим органом.

Під можливості простої більшості (тоді їй ще не примудрилися надати юридичний статус) організовується робота ініціативно створеної Тимчасової спеціальної комісії (ТСК), котра намагається відсторонити від роботи над проектом значну частину депутатів (передусім — комуністів) і керівництво Верховної Ради. Така лінія ТСК, її керівництва (М. Сирота) знаходить повну підтримку на Банковій.

Ця витівка була вкрай небезпечна не лише для конституційного процесу, вона загрожувала єдності суспільства, бо давала підстави значній частині громадянства вважати Конституцію чужою. Очевидно, на це якраз і розраховували «диригенти» — догідливо продемонструвати наставникам із Заходу, як вони борються за демократію проти «червоних», а комуністам — через референдум довести, що їх не підтримує народ.

Зняти цю колізію здатне було лише формування Тимчасової спеціальної комісії (ТСК) Верховною Радою у суворій відповідності з Регламентом — на пропорційній основі, коли від найбільшої фракції в комісії працювало б не два, а вісім представників. Боротьба була, без перебільшення, запеклою. Аби не допустити законного виконання цієї умови, адміністрація Президента і уряд взялися знімати з посади Голову Верховної Ради. Персонально за цю справу відповідали прем’єр П. Лазаренко (з делегуванням цього доручення першому своєму заступникові В. Дурдинцю) і голови обласних адміністрацій. Тоді вже відпрацьовувалася, згодом звична, «демократична» технологія: керівників фракцій, окремих депутатів викликали у високі кабінети для бесіди, під час якої виявлялися деталі родинного життя депутатів, можливі перспективи кар’єри, бізнесу, житла, влаштування дітей та інші... «державної ваги» справи. Принизливу процедуру пройшли десятки депутатів, багато хто з них заходив опісля до мого кабінету і зі сльозами в очах від сорому і приниження казав:

— Ви не подумайте, я ж усе одно голосуватиму за вас, але не міг не підписати... Попередили, що звільнять з роботи дружину. Вона ж хвора, не переживе.

Приходили депутати — керівники державного і місцевого рівня, генерали і доктори наук... Ганьбу держави переживали разом. Їх доводилося заспокоювати, мовляв, не варто займатися самоїдством, тим паче мене не цікавить, хто підписав пропозицію. (Признаюся, що і сьогодні знаю лише тих, хто сам повідомляв про свою слабкодухість, і тих, хто за переконанням (С. Соболєв) чи занадто вислужуючись (А. Засуха) збирав підписи депутатів.)

Шантаж, усіляке насильство допомогли зібрати необхідну кількість підписів, і 5 червня пропозицію про включення до порядку денного питання про недовіру Голові Верховної Ради було обговорено і проголосовано. Як і передбачалося, голосів не вистачило. Не спрацювала ще одна домашня заготовка: ініціатори хотіли, щоб усупереч Регламенту голосування було поіменним. Вони не вірили самі собі, не те що нібито загітованим депутатам. Боячись розправи, в поіменному режимі депутати могли б проголосувати не по совісті, а внаслідок цькування. За словами О. Ткаченка, вірний товариш Л. Кучми — П. Лазаренко — благав його, тоді Першого заступника Голови Верховної Ради (за Регламентом він мав вести засідання), щоб той організував фіксоване голосування: «...На коліна стану, Президент просив. Я прошу...» — переконував прем’єр. О. Ткаченко вистояв. Не ідеалізуючи його, зауважу, що недавні звинувачення його уже на посаді Голови Верховної Ради небезпідставні, але не йдуть ні в яке порівняння з тією сваволею, що під гаслами про захист демократії твориться тепер у сесійній залі, коли депутат під час голосування стає підконтрольним клеркові з адміністрації Президента.

Чергові потуги позбавитися «неручного» Голови Верховної Ради завершилися 5 червня, але місяцем раніше здобуто перемогу, ціною якої і стала Конституція. Вдалося проголосувати склад ТСК у повній відповідності з Регламентом. Комуністи долучилися до роботи в комісії, тим паче, що вони внесли на той час свій новий варіант Основного Закону, котрий непогано кореспондувався з проектом, підготовленим робочою групою В. Буткевича.

4 червня проект було схвалено в першому читанні, тим самим він ставав предметом роботи тільки парламенту, і в мене зникли найменші сумніви щодо можливості остаточного прийняття Конституції.

У середині червня в Україні з візитом перебувала парламентська делегація Австрії на чолі з моїм добрим знайомим Хайнсом Фішером — головою парламенту. В розмові він запитав, чи буде прийнята Конституція і коли це станеться.

— 16 липня, — відповів я, — в день прийняття Декларації, так показує технологія розгляду в другому читанні.

Я помилився на півмісяця, а гість мені не дуже повірив, бо скрізь, де він зустрічався в Києві, йому розповідали про парламентську кризу, про неспроможність депутатів та інші нісенітниці.

Замість того, щоб інформаційно супроводжувати винятково складний процес обговорення проекту, телебачення, радіо і газети щодня трубили про необхідність прийняття Конституції референдумом. Ажіотаж нагнітався продумано. З приводу підготовки Конституції постанову прийняв Кабінет Міністрів, що з огляду на функції органу виконавчої влади є юридичним дикунством. В уряді Президент спеціально ввів посаду віце-прем’єра фактично... з питань Конституції. Її обійняв депутат О. Ємець. Під ґвалт про слабкість парламенту урядовцями призначалися... депутати, бо вони були підготовлені для того, а також щоб тим самим зробити законодавчий орган залежним. Довибори проводити було пізно, на пропозицію В. Гетьмана питання про позбавлення урядовців депутатських повноважень не порушувалося, бо не набралося б, мовляв, трьохсот голосів. В уряді, міністерствах, держадміністраціях було понад 30 депутатів, які, природно, законотворчістю не відзначалися, проте долучилися до загального хору про те, що труднощі в державі й суспільстві пояснюються винятково відсутністю Конституції.

19 червня 1996 року — мітинг біля Верховної Ради на підтримку прийняття нової Конституції України.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.

Відбулися спеціальні засідання Ради безпеки і Ради регіонів (неконституційного органу при Президентові). Всі були «стурбовані», всі «вимагали» референдуму, а П. Лазаренко навіть обґрунтував дату — початок вересня — ні раніше, ні пізніше. Цю ж лінію вели і деякі політичні партії так званого національно-демократичного спрямування, яким, очевидно, було обіцяно провести через референдум найважливіші для них формулювання статей Конституції про символіку тощо. Впливовий В. Чорновіл неодноразово пропонував після прийняття проекту в першому читанні піти «...на канікули, щоб не заважати...».

Дізнавшись про те, що указ про референдум уже підготовлений, я попросив аудієнції у Президента.

— Навіщо на вітер викидати 50 трильйонів? Ми ж конституційною більшістю схвалили півтора десятка статей. Йде нормальний процес, референдум зайвий.

— Добре, я повернуся з Варшави, ми ще раз порадимося, — відповів Президент. Проте досвід спілкування мені підказав, що Л. Кучма нещирий.

Так і трапилося. 26 червня пізно ввечері на телеекрані з’явився Президент із заявою про референдум. На всенародне голосування виносився «монархічний» проект, відкинутий законодавцями 11 березня (!).

Це був шок найперше для депутатів, що бігали до адміністрації Президента за порадою. Продуманий був і план блокування Верховної Ради — після 16.00 27 червня кілька фракцій не реєструються, щоб не вдалося відкрити засідання... до вересня. Сценарій погоджувався в адміністрації Президента. І коли сьогодні дехто намагається вдавати, що з боку Президента забезпечувалось своєрідне стимулювання процесу розгляду Конституції, то це неправда. Прийняття Конституції парламентом з боку виконавчої влади блокувалося свідомо, послідовно і цинічно, особливо щодо тих, хто сподівався на поцінування свого прислужництва.

Для зриву кворуму на 27 число прем’єр проводить непланову нараду в Черкасах, куди, звичайно, запрошуються усі депутати з державної служби.

Вранці 27 червня у Голови Верховної Ради проводиться нарада керівників фракцій і груп. Обговорюються проекти постанов про порядок розгляду статей Конституції. По обличчях присутніх було зрозуміло, що обмінюватися думками щодо указу не варто. Спроба одного з учасників наради заїкнутися про потребу консультуватися з Президентом наразилась на жорстоку репліку О. Єльяшкевича:

— Досить! Наконсультувалися!

Я закликав депутатський актив не зважати на указ, тим більше, що він виданий незаконно. Конституційний договір передбачав, що референдум з приводу Основного Закону оголошується тоді, коли Верховна Рада не може зібрати 300 голосів, і при тому на референдум може виноситись варіант, який у другому читанні одержав підтримку більшості депутатів. І перша, і друга норми «тимчасової Конституції» главою держави були порушені.

На нараді підтримана була і моя пропозиція про роботу в режимі одного засідання, аби зекономити дві години. Насправді то був контрзахід на наміри не реєструватися після 16.00. Уже після реєстрації в залі, коли присутність 288 депутатів дала можливість відкрити засідання і коли постанови про особливості його проведення були проголосовані, до головуючого звернувся В. Чорновіл:

— То що, проголосовано, що реєстрації після обіду не буде?

— Так, не буде, працюємо в режимі одного засідання.

Стурбований керівник фракції поспішив до своїх. А непокоїтися було чим: при повній залі з 29 депутатів від Руху зареєструвався 1, з 28 членів «Єдності» (дніпропетровська фракція) — 5, не зареєструвалася половина депутатів з «Державності» і майже половина з «Центру». Серед тих, хто не бажав розгляду Конституції 27 червня, відомі прізвища Бутейка, Жулинського, Шпека, Ємця, Яворівського, Поровського, Рябця, Засухи та ін. Ревно виконали установку на зрив засідання, не з’явившись до зали, І. Плющ та Л. Кравчук, більшість депутатів-урядовців.

Перед початком розгляду питання по суті я поінформував радіослухачів про хід роботи над Конституцією. Вважаю за необхідне навести чималу цитату з виступу.

«...2 квітня Верховна Рада включила до порядку денного питання про проект Конституції та про організацію його підготовки до першого читання.

17 квітня розпочалося перше читання.

19 квітня прийнято рішення про утворення Тимчасової спеціальної комісії...

5 травня утворено ТСК та затверджено її склад.

28 травня почався розгляд проекту в першому читанні.

4 червня прийнято проект Конституції в першому читанні.

19 червня почато розгляд у другому читанні.

8 червня 1995 року — підписання Конституційного договору.

Фото Валерія СОЛОВЙОВА.

Між першим і другим читанням надійшло 5680 поправок, на основі яких здійснювалося опрацювання. Під час другого читання вже розглянуто 42 статті, переважна більшість яких прийнята конституційною більшістю.

...Все робиться відповідно до Регламенту, без зволікання, більше того, на 15 днів скорочено термін підготовки до другого читання».

Ця хронологія — додаткове свідчення послідовності й ефективності роботи Верховної Ради над Конституцією. Воно спростовує будь-які просторікування про зволікання, неготовність приймати Конституцію чи марність засідань депутатів.

Без особливих дискусій сформувалися робочі групи для узгодження ключових проблем. Їх очолили І. Попеску (проблеми статусу мов), О. Ткаченко (організація влади), Є. Марчук (статус Криму), О. Мороз (відносини власності). Доступ до роботи груп був вільним для всіх депутатів.

Групи напружено шукали компромісні рішення. Це було нелегко. На пленарне засідання депутати змогли зібратися лише о 17.35. Зафіксували свою присутність 362 депутати, більше 50 депутатів, в основному урядовців, в залі не з’явилися. Оскільки засідання затягувалося, Верховна Рада прийняла рішення про припинення радіотрансляції з 20.00.

Передати словами рівень напруження, спроби подолання недовіри, варіанти пошуку компромісів важко. Від ТСК доповідав на трибуні Михайло Сирота. Він був уже іншим, аніж ще кількома днями раніше, коли схилявся до голосування «в цілому» — так, як хотілося ініціаторам референдуму. Тепер тандем головуючого і доповідача був продуктивним. Заважав розгляду питань О. Ємець — віце-прем’єр «по Конституції». Він сидів в урядовій ложі й диригував голосами пропрезидентськи налаштованих депутатів, консультуючись одразу з адміністрацією Президента (за достовірною інформацією — з В. Горбуліним) через телефон урядового зв’язку, встановлений в ложі.

— Олександре Миколайовичу, — звернувся я до О. Ткаченка, — зробіть так, щоб телефон «зіпсувався».

Згодом він розповів, як це було, але важливо, що приблизно опівночі О. Ємцю за консультаціями доводилось бігати в приймальню Голови Верховної Ради. На те витрачалося стільки часу, що після повернення до зали віце-прем’єр заставав проконсультоване питання вже проголосованим. До його честі, приблизно з першої ночі він сумлінно включився в роботу депутатів, сприяючи прийняттю Конституції.

Остання спроба виконавчих структур не допустити прийняття Конституції помічена була близько другої години ночі: на моніторі почали швидко зменшуватись цифри про кількість присутніх. Здається, О. Ємець і пояснив: «... надійшла команда — всім урядовцям залишити засідання...».

Була оголошена 10-хвилинна перерва в розгляді основного питання. До порядку денного включено питання, яке мало бути розглянуте після основного, — про позбавлення депутатів-урядовців депутатських мандатів за умови їх неповернення в сесійну залу протягом години. Допомогло. Одні, виявляється, курили в туалеті, інші прихворіли, інші... Хоч це вже порівняно з головною темою було дрібницею.

Не скажу, що після того напруження дискусій зменшилося, але Рубікон було подолано. І коли в один з моментів відголоски протистояння прозвучали ще раз, я звернувся до колег з жартом, мовляв, пригадайте, що в «Кавказькій полонянці» казав Саахов: «...Нам отсюда или в ЗАГС, или к прокурору». До прокурора охочих не було і тоді, і тепер, та й прокуратура поки що не викликає довіри...

О восьмій годині 345 депутатів підтримали пропозицію про відновлення радіотрансляції. Майже годину не вдавалося розшукати керівника Держтелерадіо З. Кулика, хоч він сидів у своєму кабінеті. О. Ткаченко не дуже церемонився в розмові, нагадавши, що в Конституції тепер передбачається призначення голови Держтелерадіокомітету за згоди парламенту. Через кілька хвилин трансляція відновилася.

Процитую себе іще раз.

«...Я хотів би поінформувати громадян України, радіослухачів, що Верховна Рада продовжує працювати над проектом Конституції, завершує цю роботу. Ми не переривали засідання, розпочате вчора о 10-й годині ранку. Але нехай не здається комусь, що зроблено це тому, що нібито депутати були настрахані референдумом. Усе це дрібниці, суєта. Ми виходимо насамперед з інтересів держави, інтересів народу. Ми хочемо захистити їх, по суті, від невиваженості, а відверто кажучи, від авантюризму тих, хто формує суспільну свідомість (оплески).

Той бруд, який виливався в засобах масової інформації упродовж останніх місяців і особливо останніх днів напередодні оголошення указу про референдум, абсолютно не відповідав справжньому стану речей.

І ще хочу сказати, що жодного дня не зволікала Верховна Рада з прийняттям цього документа, діючи відповідно до Регламенту.

...Зараз ми завершуємо цю роботу. Я думаю, що ми завершимо її успішно, і сьогодні, можливо і не зовсім досконалий, але ми подаруємо нашій незалежній державі її Основний Закон (бурхливі оплески)».

Майже о 9.00 Перший заступник Голови Верховної Ради, марно намагаючись пробитися на зв’язок з Президентом, попередив його помічників, щоб передали Л. Кучмі: він може пропустити історичний момент прийняття справжньої Конституції України. Президент з’явився в залі в момент, коли голосувався в цілому останній розділ. Приблизно в цей же час прибув і перший Президент Л. Кравчук, перед тим зателефонувавши до першої приймальні:

— То як там справи? Збираються депутати на засідання?

— А вони й не розходилися, — відповів черговий, — зараз буде прийматися Конституція.

Те сталося о 9.23.

У заключному слові, називаючи прізвища найактивніших депутатів від усіх фракцій, Голова висловлював щиру повагу і тим, хто голосував «за», і тим, хто «проти», бо кожен захищав інтереси суспільства і держави. «Я хотів би, щоб це всі зрозуміли, тому що окремо голосів не могли здобути ні одні, ні інші. І в тому теж сила Конституції, що вона створила прецедент єдності Верховної Ради...». Згадувалось і про роль апарату Верховної Ради, про приведення правового поля у відповідність з Конституцією, про потребу використати (заплановані адміністрацією Президента) кошти для референдуму на покриття боргів та зарплати вчителям і лікарям (їх на той час вистачило б).

Легко пройшов закон про прийняття Конституції. Невелика заминка трапилася з постановою про указ з приводу референдуму. Президент зауважив: «Не треба ставити таке питання на голосування, бо указ автоматично зник». Подякувавши за добрі слова, депутати для певності 319 голосами все ж прийняли постанову щодо відкликання указу.

Потім був виступ Президента. Вперше без підготовки і, можливо, тому щиро він високо оцінив парламент, вибачився перед ним, сказав інші розумні й правильні слова.

На фотографуванні вже були і ті, хто до прийняття Конституції був дуже опосередковано причетний, хто пізніше одержував нагороди і звання. А ще через кілька годин на вітанні в Маріїнському палаці випускників військових академій було неголосне запитання Президента:

— Як це тобі вдалося?

— Довго розповідати, Леоніде Даниловичу. Іншим разом.

Іншого разу не трапилось. На тому можна було б поставити крапку, якби не постійні спроби з боку тих, хто мав бути зразком дотримання Конституції, і навіть гаранта дотримання, спроби відійти від її норм. Рамки закону муляють багатьом, це правда. Є в ньому недосконалості, це правда теж. Та це зовсім не означає, що Конституцію можна не виконувати. А чим далі, тим більше суспільство переконується, що над Основним Законом держави піднесено щербату напівкримінальну сокиру. Знову бездумно втовкмачується в суспільну свідомість думка про недосконалість Конституції як про причину поганого життя людей. Та ні ж, люди добрі! Не в Конституції та законах справа, а в їх невиконанні. І не ваші інтереси захищалися на не вами ініційованому і не вами зробленому референдумі.

Захищаються інтереси тих, хто на людському горі й зневірі зліпив собі первісний капітал, а тепер підгрібає під себе усе, що лишилося від багатств України, включаючи найбільше — землю.

Навіщо це робиться? Чому топчуться слабкі паростки демократії в Україні? Сперечатися тут про суть вмонтування в Конституцію результатів референдуму непристойно. Можна лише порозмірковувати: чи обстоюватимуть Конституцію люди, які за обставинами стали вирішувати її долю, зовсім не будучи причетними до її підготовки і прийняття?

Прочитайте тую славу,

Славу України.., — закликав предтеча української демократії. Конституція — сторінка тієї слави. Вистражданої, вибореної. Необхідної.

Нашу Конституцію визнано однією з кращих у Європі. Після 25 років її функціонування варто було б очікувати, що і державне життя, і суспільні відносини, і становище окремої людини відповідають рівню Конституції. Насправді, це не так. В чому ж причина?

Причина не в змісті Конституції, а в її порушенні. Не треба забувати, що в основу Конституції покладено Декларацію про державний суверенітет, де всі норми розвивали і підтверджували намір депутатів мати українську державу суверенну, правову, демократичну і соціальну. Більше того, референдум 1 грудня 1991 року голосами більш як 90% народу схвалив Акт про незалежність України, акт, що посилався на Декларацію. Отож волевиявлення народу стало правовим актом найвищої сили. Наголошую на цьому, бо потуги різних владців втручатися в зміст Конституції порівняно з волею народу є нікчемними. Нікчемними, незалежно від того, в якому статусі перебуває ініціатор змін. У майже 100% випадків такими «ініціаторами» були... президенти. Їм, виявляється, весь час не вистачало... владних повноважень.

Збоку це є дивним, адже йдеться про парламентсько-президентську республіку. З подібною формою управління є майже всі європейські країни. Але чи чув хто про претензії на додаткову владу президентів Німеччини, Австрії, Польщі, Швейцарії... інших країн Європи, куди (на словах) так рвуться наші очільники держави?

Втихомирюючи надмірні амбіції другого президента і забезпечуючи баланс повноважень різних гілок єдиної влади, у грудні 2004 року парламент ухвалив необхідні уточнення до статей Конституції, що стосувалися повноважень президента, парламенту і Кабміну. Пізніше виявилось, що саме ці зміни заспокоїли «помаранчевий» майдан, були одним з аргументів для завершення кровопролиття на Майдані при президенті-втікачі. На значенні балансу гілок влади наголошували представники європейських держав, що сприяли зняттю громадянського напруження.

Щоправда, зміни 2004 року, названі політичною реформою, залишились незавершеними з вини, найперше, В. Ющенка, котрий не хотів посилення ролі і статусу органів місцевого самоврядування. Без такого посилення не варто говорити про запровадження основ народовладдя, про наближення до європейської моделі управління.

Чи розуміли це наступні президенти?

Розуміли, але діяли попереднім чином, обстоюючи для себе (всупереч Конституції!) самодержавні права. Більше того, якщо попередній президент (П. Порошенко) ґвалтував парламент на внесення в Основний Закон положень, що протилежні змісту Декларації і волі народу, то нинішній Президент і його слухняна більшість у парламенті не чіпають Конституцію. Вони її просто обходять, ніби в ній не існують приписи щодо землі — найбільшого багатства українського народу, щодо порядку створення об’єднаних громад, щодо адмінтерустрою. Таке злочинно-легковажне ставлення до Конституції вже скоро відгукнеться втратами для влади. Однак не в тім біда. Біда в тому, що втратить (уже втрачає) країна, в якій система влади дедалі більше віддаляється від ідеї народовладдя, так само віддаляється від європейської моделі управління. Небувала для світової практики еміграція українців лише підтверджує такий висновок. (Цифрами не можна його супроводжувати, бо в Україні уже 30 років (!) не проводиться перепис населення. Нагадаю принагідно, що Золота Орда робила це кожні сім років.)

На такій песимістичній ноті змушений завершити оцінку нинішнього стану конституційного процесу в Україні. Щоправда, є в тому і позитивний момент. Ситуація з Конституцією, з системою влади вимагає посилення боротьби за народовладдя. Воно є умовою відновлення українського народонаселення, умовою реанімації і розвитку економіки, умовою збереження держави Україна.

З Днем Конституції України!

Олександр МОРОЗ, Голова Верховної Ради України другого та п’ятого скликань.