Людмила Опроненко-Клопова — одеситка із Сум.

Іван Плющ, Голова Верховної Ради на зорі Незалежності України, згадував: «Труднощі перехідного періоду в Україні надмірно великі. Але хіба можна було дивуватися цьому за сформованих обставин наприкінці ХХ століття? І все-таки «шлюборозлучний» процес має бути тоді цивілізованіший. Але в центральної влади (тобто в керівництва Радянського Союзу) на розподіл власності доброї волі не було. Тому сталася страшна економічна криза в державах, що вийшли з нього. А можна було знайти механізм взаємовигідного співробітництва, щоб не допустити в економіці такого розвалу. В Україні не скоротився б у ті роки валовий продукт більш ніж на 100 мільярдів доларів...».

24 серпня 2021 року ми святкуватимемо 30-річчя Незалежності України. Шановні журналісти відділу листів газети «Голос України» запропонували нам, читачам, розповісти про найважливіше пережите за ці роки.

Я, глибока пенсіонерка, ставлю запитання: що ми знали про себе, про країну, в якій мали жити? Що таке МВФ, ОБСЄ, ЄС, трести, акції, ваучери, підприємництво? НІЧОГО не знали! Але народ був вдячний тому часу, що політичні сили в Україні не привели його до громадянської війни, до революції, і не погубили молодь, як було в інших республіках...

Ми тоді почали вчитися жити і платити за рахунками. Вчилися відповідальності за свою справу, родину, не очікуючи вказівок керівництва. І Декларацію, і Незалежність цілком варто розглядати як рахунок, який ми виставили самі собі. І від того, як ми оплатимо цей рахунок у майбутньому на виборах, залежить, яке місце визначить нам, нашим дітям і онукам історія! Головне: наша доля опинилася в наших руках!

Отже, що я пам’ятаю...

1993—1994 роки

...Українські купони замінили радянські рублі. Ми практично всі стали «мільйонерами». Свої пенсії носили не в гаманцях, а в сумочках. Отримували талони на цукор.

Підприємства перейшли на бартер. Робітникам, наприклад, у Кривому Розі, взимку платили зарплату... парасольками. По всій країні кваліфіковані робітники, інженери, педагоги, що опинилися без зарплати, покинули робочі місця, і шукали спосіб заробити копійку для утримування сім’ї. Вони перетворилися на «човників». Вигрібали праски, сокири, електропаяльники, які залишилися на полицях магазинів, і везли їх до Польщі (вона швидше почала оживати після виходу з «комунізму»). Там продавали за копійки, а на «зелень» купували шкарпетки, колготки та інший дріб’язок, який щез в Україні. Багато педагогів та інженерів перетворювалися на швачок, шили з дитячих пелюшок нічні сорочки, в’язали вручну жилети, спідниці та інше.

Багато заводів і фабрик зупинили своє виробництво. На підприємствах знищували сучасне чудове обладнання, перетворювали його на металобрухт. А заповзятливі дядьки відправляли його за кордон составами, збували за копійки, тільки б захрустіла «зелень». І сьогодні на в’їзді до Одеси поїздом або виїзді в напрямку селища Котовськ подивіться ліворуч і праворуч: замість найбільших колись заводів побачите обдерті стіни із зяючими дірами замість вікон.

1995—1996 роки

Ми знайшли свою валюту, якою користуємося й нині, — гривню. Наші гаманці значно схудли. У магазинах з’явилися снікерси та інші заморські смаколики. Збіднілі пенсіонери, чиїми руками було створено все навколо, виявилися жебраками, і тепер, проходячи повз прилавки, відвертали обличчя, тому що їхній дохід не давав змоги спробувати заморські ласощі. Пам’ятаю, як я купила стаканчик іскристої заморської водички, щоб довідатися, що ж це таке? Стою на тротуарі вулиці Дерибасівської, п’ю. Раптом чую: «Тьотю, дайте спробувати». Озираюся, а біля мене стоїть хлоп’я років 10. Я передала йому недопиту рідину й, заплакавши, відвернулася. І згадала 1944 рік. Ще йшла війна. Мене мама відправила в місто по покупки. Дорогою я бачила морозиво. Як мені хотілося його спробувати, але я не мала права, адже мама просила купити сіль, сірники й інший важливий дріб’язок...

1997 рік

Я вирішила використати свій безплатний квиток, як учасник війни трудового фронту, й побачити, що робиться в Україні.

... Місто Харків. Суцільний базар тягся від вокзалу в центр міста. На шляху раз у раз наперсточники збирали навколо себе юрбу й багатіли за рахунок обманутих громадян. Як висловлювався тодішній наш міський голова Едуард Гурвіц — на шару. Я ж цій дурощі ніколи не довіряла. Раптом дивлюся, крізь юрбу продирається бабулька, вийнявши півсотні з-за пазухи. Я моргаю їй, куди ти, стара? Але де там? Мене від юрби прогнали. Я відійшла. Дивлюся, вона йде, вже ридаючи. Програла єдині півсотні...

...Сумщина, моя батьківщина. З 18 хат на своїй вулиці я побачила вцілілих... три. У перекошених хатинках живуть старики. Стоять незорані поля, затоплені луги. Я пізніше написала вірш:

«Не услышат — кричи не кричи.
Листья кружатся, падают наземь,
Да округа полынью горчит.
Три старухи, как скифские бабы.
Пальцы-грабли и лица, что медь.
Тихо молится каждая, дабы
Не последней в селе умереть».

Але тепер із вашої газети я дізнаюся багато хорошого про свою Батьківщину. Водночас читаю, що коли розорюють ті луги, де громадяни випасали свою худобу, люди виступають проти, мітингують...

...Київ. Мені дуже хотілося подивитися, який вигляд має улюблена столиця України. Наперсточників я не бачила. А от недопалків багато скрізь: у центрі, навколо рейок у метро, на пероні вокзалу. Немов з мішків їх висипали на рейки. І, як і в інших містах, усюди торгівля заморським мотлохом. Весь народ перетворився на продавців, виживаючи самостійно. Одеса завалена мотлохом «із других рук».

...Одеса, мій дім. Іду підземним переходом, де через кожні півсотні метрів наперсточники дурять людей, а неподалік ходить міліція, якій до них діла немає. Уже у своєму дворі бачу юрбу мешканців, що оточила ридаючого чоловіка на лавочці. Що сталося? Виявляється, пенсіонер програв у наперсточників 2000 доларів!

Ваучеризація

Трудівники підприємств мали право отримати ваучер там, де працювали. Розумієте? Це справді був грабіж вищого ступеня. Тих, хто створював виробництво своїми руками, обманювали — віднімали його ваучеризацією в людей. Неможливо було зрозуміти, про що говорили на зборах. А щоб рядовий робітничий клас менше ставив запитань, збирали збори навіть уночі за закритими дверима. Про це можна написати не одну величезну книгу, а кілька томів. Сподіваюся, хтось і пише. Я наведу один приклад.

Міркуйте самі, що залишилося від такої громадини, як «Одестрансбуд», який у тому числі відновлював Одеський залізничний вокзал, алею Слави, безліч державних і житлових будинків. Наприклад: із 18 підрозділів, де в кожному працювали понад 800 осіб, у той час, про який я пишу, вціліло лише чотири ділянки, де залишилися лише приблизно 700 людей. Ветерани праці, котрі відпрацювали по 35—40 років й вийшли на пенсію, отримують злидарську пенсію.

Зникли такі підприємства, як завод «Автоагрегат» Міністерства військового комплексу, Продмаш (народне підприємство), завод «Центроліт». Усі не перелічити тільки в Одесі. На місці «Автоагрегату» і «Центроліту» створено величенні супермаркети, в яких у продажу на 90 відсотків заморська продукція. Висококваліфікований робітничий клас перетворився на човників, а багато хто на бомжів...

Сільське господарство

У роки президентства Леоніда Кучми село почали реформувати. Колгоспи ліквідували. Хто був ближче до кормила, на селі створював своє господарство, привласнюючи сільгосптехніку. Писати про це хочеться багато. Але я наведу один приклад. Їду поїздом Харків—Одеса. Завжди в загальному вагоні, хоча мала право на купе. Мені хотілося спілкуватися з народом.

На одному з полустанків уночі зайшли двоє селян. Як з’ясувалися — знайомі. Між ними зайшла розмова про нинішнє життя на селі. Я прислухаюся. Раптом чую: «Ти воза купив?» — «Ні, сам зробив.» — «А колеса де взяв?» — «Від комбайна причепив».

Підсідаю ближче і прошу розповісти докладніше про «винахід».

«Та нічого особливого. Беремо комбайнові колеса. Комбайни ж усі в полі стоять нікому не потрібні, на металолом ріжуть. Усе всередині вирізаємо. Вставляємо диск з мотоцикла, а далі підшипники — і віз на ногах», — завершив свою розповідь раціоналізатор.

Я уважно слухала й думала: якщо всі захочуть вози, скільки ж треба буде комбайнів, щоб зняти з них колеса. Хіба заокеанські фермери додумаються до такого у своїх багатих державах? А в нас, якщо ще трохи реформа затягнеться, доведеться селянам гусениці із тракторів тягти до возів, подумала я тоді.

Позитив?

А чи був позитив і надії народу на краще? Іноді з’являвся. Коли з’явилася гривня, уряд відрегулював і перерахував пенсії. Було наведено відносний порядок на ринках, у магазинах, подекуди запрацювало виробництво в Україні. Щоправда, китайські одноразові ножиці, напевно, залишилися навічно, як і їхнє одноразове взуття. Одяг і постільну білизну для українців стали шити й у Туреччині. Але наше херсонське все-таки залишалося якіснішим.

Покращилися умови у вагонах залізничного транспорту. До цього, пам’ятаю, як їду в електричці, хотіла присісти, а замість сидінь лежали дошки з написом: «Не кради мене, будеш їхати стоячи». Тепер у людей почала з’являтися надія на більш гідне життя.

Мені запам’ятався конфлікт на острові Тузла. І тільки завдяки тодішньому Президентові Леонідові Кучмі, котрий знайшов спільну мову з тодішнім президентом Росії Єльциним, конфлікт зупинили мирно. Народ був вдячний, що не затіяли війну.

Потихеньку налагоджувалися відносини з урядом РФ, Литви, Латвії, Польщі та іншими. І хоча наші солдати, призвані на службу, служили в убогості, народ України загалом трохи оживав, тому що потроху почав розвиватися малий і середній бізнес, а отже, з’являлися робочі місця й ситніший шматочок хліба.

На державному рівні зайнялися безпритульними дітьми.

2013 рік

Брехня й лицемірство керівництва країни стосовно свого народу спричинили протистояння на Майдані в Києві. Все пішло не за сценарієм влади. Тривожний дзвін Михайлівського собору кликав людей на Майдан. Що ж змусило беззбройний народ стати проти озброєної влади? Обман! Усі пам’ятають, що 20 лютого 2014 року сталося наймасштабніше вбивство в новітній історії України на Майдані... Президент України Віктор Янукович покинув країну, знайшовши притулок у Росії... Чим усе закінчилося, відомо. Українці раділи. Але не довго...

2014 рік

Під фанфари російських найманців хвиля сколихнула Крим! Я не вимикала телевізор ночами, стежила за подіями в Криму. Якось від утоми заснула й побачила сон... Величезна сіра кішка тримала в передніх лапках мишеня, воно лежало не ворушачись. А кішка гризла йому горлечко, з якого струмувала кров. Потім вона переступила через неживе тіло мишеняти і зникла в темряві. Я злякано прокинулася. Світало. Передача про Крим транслювалася. Але Крим уже не належав Україні...

Нині багато політиків кажуть, що Україна Крим здала сама... А я вважаю, що тодішній уряд учинив правильно, не виставив своїх беззбройних солдатів на вбивство. Крім того, проти тих українських солдатів, які прагли стати на захист своєї землі, виставили стіною жінок...

На цьому можна було б поставити крапку. З початку війни на Донбасі, яка триває дотепер, воїни України, не жаліючи 

своєї крові та сил, захищають цілісність рідної Вітчизни в битвах з «братами»-самозванцями з Росії.

Шкода також, що українці на своїх найбагатших у світі землях злидарюють. В Україні повинен з’явитися лідер-патріот, на якого народ зміг би рівнятися й довіряти йому. Сьогодні у владі такого лідера немає!

Людмила ОПРОНЕНКО-КЛОПОВА, почесний ветеран України.

Одеса.

Фото з альбому автора.