Маючи великий досвід у сфері управління та фінансів, в якийсь момент усвідомила, що мій рівень соціальної відповідальності зріс, виникло бажання зробити щось корисне для Миколаївщини. Адже я родом із Миколаєва, тут закінчила школу, вчилася, а потім займалася і викладацькою діяльністю. Згодом деякий час працювала в Києві. Коли отримала пропозицію піти в політику, погодилася не одразу. Ретельно все проаналізувала, зважила свої сили. І, врешті-решт, очолила список партії «Слуга народу», а згодом була обрана на посаду голови Миколаївської обласної ради.
Вважаю, що й в обласній раді можна, попри приналежність депутатів до різних партій, вибудувати відносини на такому само високому етичному і культурному рівні, як свого часу це мені вдалося у фінансовій сфері. Звикла не говорити, а діяти. За той проміжок часу, який я на посаді, з’ясувала для себе найбільш значущі та проблемні питання. Працюю над їх розв’язанням постійно.
По-перше, вивчила, наскільки спроможні наші територіальні громади. Висновок не потішив, про що відверто заявила Президенту України Володимиру Зеленському під час засідання Конгресу регіональних влад у Дніпрі. На Миколаївщині з 52 територіальних громад платоспроможні лише вісім. Така ситуація мене, як фінансиста, вразила. Більшість громад були сформовані без економічного обґрунтування, тому не можуть на якісному рівні утримувати свої інфраструктурні об’єкти — школи, лікарні, соціальні заклади.
Так, наприклад, є в області невеличке село Горохівка, в якому проживає 400 жителів, але тут працюють 25 підприємств. З них лише декілька зареєстровані в Миколаївській області, переважна більшість — в інших областях. Тобто,10% податків на прибуток, які повинна отримувати Миколаївщина, отримують інші регіони. У зв’язку з тим, що громади не поповнюють свій бюджет за рахунок податку з доходів фізичних осіб, вони не зацікавлені в залученні інвесторів. Президент почув і погодився з тим, що проблему слід розв’язати якнайшвидше на законодавчому рівні.
За цей час вдалося досягти успіхів в окремих сферах життя області. Так, підписано Меморандум про співпрацю між Миколаївською обласною дитячою клінічною лікарнею та Національною дитячою спеціалізованою лікарнею «Охматдит», що дасть змогу вивести на абсолютно новий рівень якість надання медичної допомоги маленьким пацієнтам з онкологічними захворюваннями.
Підписання цього документа — своєрідний етап на шляху до більш амбітної мети — створення в Миколаєві сучасного медичного закладу «Південний міжрегіональний центр дитячої онкогематології та трансплантології». Такий центр дасть змогу проводити високотехнологічне лікування захворювань раку крові у дітей, одночасно лікувати на рік до 50 дітей з онкогематологічними захворюваннями з Миколаєва та сусідніх областей і виконувати до чотирьох трансплантацій кісткового мозку на рік. Вважаю, що Південний центр, який увійшов до президентської програми, почне роботу в Миколаєві вже в 2022—2023 році.
І ще одну важливу справу для дітей та відновлення їхнього здоров’я вдалося зробити. Майже два роки не працював санаторій «Південний», в якого є відділення в Рибаківці та в центрі Миколаєва. Домовилися про істотну спонсорську допомогу в майже півмільйона євро, щоб відновити оздоровчий заклад. Хочемо відбудувати великий дитячий центр, де діти проходитимуть реабілітацію на рівні, не гіршому за європейський.
Змогли залучити на Миколаївщину потужну компанію ДТЕК, яка створить під час будівництва вітроелектростанції нові робочі місця, відремонтує дороги, підтримає регіональний ландшафтний парк «Тилігульский», реалізує низку соціальних проектів для Березанської та Коблівської територіальних громад.
І ще для одного об’єкта знайдено інвестора. Це — лікарня моряків Адміністрації морських портів України, яка вже багато років не функціонує. Закладом зацікавилася компанія UkraineInvest, яка побачила перспективу в лікарні і розглядає її як вигідний для вкладання грошей об’єкт.
Виконавчий директор UkraineInvest Сергій Цивкач зазначив, що нині вони співпрацюють з аудиторськими компаніями, які можуть підготувати техніко-економічне обґрунтування і залучити інвестора через власні мережі даних. Такі кроки допоможуть нам відкрити в будівлях лікарні, які не експлуатуються, приватну клініку, а це, своєю чергою, означає наявність нових робочих місць і надання якісних медичних послуг.
Отже, спрямовую свої знання та досвід, отриманню яких завдячую незалежній Україні, на користь рідної Миколаївщини. Щодня ми обстоюємо означені в Декларації про державний суверенітет та в Конституції України головні цінності нашої держави — незалежність та територіальну цілісність. І тільки разом зможемо збудувати міцне суспільство, у якому панує демократія, право, закон, гуманізм і справедливість. Пишаюся нашою країною та зроблю все задля її розвитку та процвітання.
Ганна ЗАМАЗЄЄВА, голова Миколаївської обласної ради.
Слід об’єднатися навколо спільної ідеї
Українську незалежність сприйняв абсолютно свідомо, незважаючи на те, що був ще школярем. Тоді навчався в Миколаївській гімназії № 2, а класним керівником у нас була викладачка української мови та літератури, справжня патріотка ще до проголошення Незалежності Валентина Купцова. Вона сильно вплинула на формування мого проукраїнського світогляду. В неї було своє тлумачення історії, яке відрізнялося від радянської версії. Ми вивчали саме її варіант. Вона заклала нам любов до своєї країни, прагнення до незалежної, вільної, демократичної держави. Коли була проголошена Незалежність, ми були до неї готові.
Для мене Незалежність України — це еволюційний процес. Змінюємося ми, змінюється країна. Слід визнати, що Миколаїв нейтрально сприйняв незалежність. Половина населення побоювалася, що із здобуттям незалежності будуть втрачені робочі місця, занепаде основна для міста галузь — суднобудівна. На жаль, так і сталося. Друга половина вважала, що ми самі дамо собі раду і будемо розвиватися. Я належу до другої половини. Бо вважаю, що саме такі настрої дали можливість рухатися вперед. Але були керманичі, які не давали розвиватися. Не розкрили потенціал України. Нам залишилася важка промисловість від Союзу, виникла група олігархів, яка приватизувала весь цей комплекс. Вважаю, що не вистачило досвіду, бажання, мотивації для того, щоб розвивати свою країну. Деякі скористалися всіма владними можливостями для особистого збагачення.
Переломним у свідомості миколаївців, та й всіх українців, став 2014-й, коли молоді люди ціною власного життя обстояли право жити в європейській державі, мати достойний рівень життя. Миколаїв також захищав своє право на незалежність, не піддався на провокації та пропагандистські виверти, не здав країну та область агресорам.
Тоді ми об’єдналися проти спільного ворога. Нині слід об’єднатися навколо спільної ідеї — збудувати достойне життя, зміцнити економіку. Таке завдання поставив перед собою, коли в листопаді минулого року став головою Миколаївської облдержадміністрації. Можливо, дев’ять місяців — ще не той термін, коли слід підбивати підсумки. Втім, область уже може пишатися достойними результатами роботи команди Президента Володимира Зеленського.
По-перше, це проект «Велике будівництво», вкрай важливий для Миколаївщини як транзитної області. Лише один приклад. З 2011 року до цього часу в Миколаївській області було побудовано 150 кілометрів доріг. Від 5 до 15—18 кілометрів за рік. Тепер ми йдемо до позначки в 300 кілометрів доріг лише за 2021-й. Минулого року відремонтовано понад 200 кілометрів. Люди бачать, що дороги робляться, податки повертаються в дороги, а не до кишень олігархів чи в столицю. І вже ніхто не переконає людей в іншому, бо є реальний результат.
Другий напрям — туризм. Через погані дороги ми втратили відпочивальників з Кропивницького, Кривого Рогу, Харкова, Дніпра. Вже нинішній курортний сезон довів, що туристи повертаються саме до нас. Цьому сприяв і ремонт доріг, і інформаційна кампанія в різних областях країни. Наступний крок — покращення якості влади. Недостатньо мати гарні дороги та гарне географічне місце розташування. Слід, щоб не було корупції в судах, щоб інвестор не боявся вкладати в область гроші, щоб його не обікрали. А обікрасти його можуть люди, які приймають рішення на його чи не на його користь. Тож працюємо над відкритістю для інвесторів.
Разом із головою Миколаївської обласної ради Ганною Замазєєвою здобули перший великий інвестиційний кейс з компанією ДТЕК, яка вкладає в область 18 мільярдів гривень. Інвестор збудує найпотужнішу в країні вітроелектростанцію і бере на себе чималі соціальні зобов’язання. Вважаю, що перспективними для інвесторів на Миколаївщині є такі галузі, як сільське господарство, переробна та легка промисловість, туризм, суднобудування.
Взагалі я працюю не над іміджем влади, а над правилами, яких має дотримуватися влада. А вона має бути чесною та відкритою, працювати на людей і результат. Якщо люди до цього звикнуть, вони й не захочуть сприймати іншу владу.
Вважаю, що в нас нарешті з’явилася національна ідея, яка задокументована в Програмі Президента. Вона проста і зрозуміла — кожен з нас президент, людина — понад усе. Кожен у нашій країні може досягти власних висот, без перепон, грошей, протекції. Мені здається, таке розуміння прийшло до багатьох українців. Ми працюємо для людей, а не люди працюють на владу. 30 років Незалежності України — серйозне і відповідальне свято, це точка відліку. Після неї, переконаний, кожен рік буде кращим за попередній.
Віталій КІМ, голова Миколаївської обласної державної адміністрації.
Я — таврійського гарту
Мене звати Христина. Мені 30, я ровесниця незалежної України.
Ми десь схожі з моєю країною. Ми дорослі і самостійні, але ще молоді і сповнені сил. Ми маємо власну думку і свій статус у суспільстві, з нами рахуються і прислуховуються. Ми знаємо, що таке відповідальність. Я керівниця підприємства, де працює 37 осіб, у моєї країни — мільйони українців, які потребують захисту, підтримки та турботи. Але нас об’єднує одне — уміння відповідати за свої вчинки і ставити людяність та честь на найвищий щабель.
Ми схожі в єдності. В 30 років уже стерті кордони між областями. Ми єдині, бо ми українці. Я народжена в Івано-Франківській області, проживала в Херсонській, приїхала навчатись в Миколаївську, мій майбутній чоловік має волинське коріння, народжений на Донбасі, а живе тут зі мною під покровом Миколи Чудотворця. І, так, в 30 років я створюю сім’ю. У мене з моєю країною уже є ті цінності, які ми прагнемо передати майбутнім поколінням, є те зерно віри, надії і любові, яке проросте буйним колоссям благополуччя і достатку для кожного з нас.
У мене є мова, моя, єдина і беззаперечна, визнана людьми, законом і світом. На це пішло багато років, пролито було немало крові, було чимало принижень і цькувань, але це звершилося і я цим пишаюсь.
Ми знаємо, що таке натруджені руки, як болить, коли тріскають мозолі, і як довго гояться рани після зрад. Але ми знаємо ціну хлібу, людям та здобуткам.
Ми знаємо як болить серце і якими бувають гіркими сльози від втрат. Але ми знаємо ціну щастю, новому життю та здоров’ю.
Попереду і в мене, і в моєї країни ще багато випробувань. І ми вистоїмо заради сім’ї, дітей, батьків та дорогих людей. Заради кожного з нас і нашого майбутнього. І нехай наша країна з вигляду тендітна дівчина, вона ще та козачка. Вона прислухатиметься, але сама прийматиме рішення, вона домовлятиметься, але не поступиться принципами та позиціями, вона самодостатня, соборна, вільна та незалежна. Вона — моя країна — Україна. І я пишаюсь тим, що козацького роду, бойківського коріння, таврійського степового гарту та сильного стального духу миколаївських земель.
І доки є здоров’я, розум та руки, я кожен день свій житиму так, щоб прізвище батька не зганьбити, маминої мудрості не зрадити та дати своїй країні можливість пишатися своїми людьми. Україна — це ми, українці!
На знімку: Христина Синічків очолює Миколаївську обласну типографію.
Фото Олександра САЙКОВСЬКОГО.
Не допустили розвитку подій за чужинським сценарієм
Революція Гідності, яка розпочалася на київському Майдані, привела до сплеску патріотичного руху в Миколаєві. Харківські угоди, системна криза режиму Януковича, русифікація, нищення малого та середнього бізнесу, руйнування фінансової системи, протидія курсу на євроінтеграцію — всі ці фактори стали вирішальними для активізації протестних настроїв миколаївців. Саме патріотично налаштовані містяни не дали можливості реалізуватися планам «русской весны» та побудови на півдні країни «Новоросії».
Протистояли сепаратистам
Поштовхом для масових заходів у Миколаєві стало знесення пам’ятника Леніну на центральній площі міста 22 лютого 2014-го. На мітингу з цього приводу про вихід з Партії регіонів та складання владних повноважень оголосили тодішні очільники області та міста. Дізнавшись про події на кордоні з Кримом, миколаївці розпочали збирати речі та продукти для військових. Зокрема, бійцям миколаївської 79-ї аеромобільної бригади.
Як розповів в ефірі телемарафону на телеканалі ТАК TV учасник АТО, боєць 79-ї бригади, «кіборг» Сергій Танасов: «Ми тоді стояли у Чонгарі. Дуже переживали. Якби тил відкрив ворота «русскому миру», то мета нашого перебування на Чонгарі була б зведена нанівець. Було б дедалі сумніше. Ми навіть не вірили, що в Миколаєві люди вийдуть. Це був соціальний вибух проукраїнськи налаштованого населення». Тил не відкрив ворота.
Дописувачі в соціальних мережах, активісти громадських організацій, журналісти, інтелігенція, підприємці виступили із закликом не допустити чужинського сценарію розгортання подій, допомагати військовим, самі бралися за організацію патріотичної роботи в місті. Так, журналісти створили в соціальних мережах групу «7 марта», в котрій розробляли плани, як діяти у разі приходу російських окупантів. Навіть продумали, як організувати підпільну друкарню, щоб випускати патріотичні листівки та газети.
Водночас у центрі Миколаєва біля пам’ятника героям-ольшанцям цілодобово чергував «антимайдан». Проросійськи налаштовані активісти поводилися неадекватно, влаштували біля Вічного вогню мало не притон, розпивали алкогольні напої, грали у футбол.
7 квітня 2014 року патріотичні миколаївці, обурені діями сепаратистів у центрі міста, знесли їхні палатки та очистили Меморіал героїв-ольшанців. Прихильники Євромайдану також протистояли «антимайданівцям» у намірах захопити приміщення Миколаївської облдержадміністрації. Це були перші перемоги патріотів над прихильниками Путіна. Відтоді стало очевидно, що план «русской весны» в Миколаєві остаточно провалився.
Сплеск волонтерського руху
Ще у лютому 2014-го мало хто з миколаївських підприємців, які почали допомагати армії, гадали, що такий безкорисний рух назвуть «волонтерством». Можливо, і не очікували, що зможуть розхитати інертне південне місто. Але змогли. Нині вони згадують, з чого все починалося і як вдалося здійснити перезавантаження світогляду миколаївців. Саме підприємці першими їздили на Майдан, організували спротив у Миколаєві, а 2 березня разом з однодумцями вийшли до скверу Європи, де продемонстрували всім, що Миколаїв є патріотичним містом. Там усі познайомилися, порозумілися і подальші акції проводили разом.
Світлана, одна з волонтерок, пояснює: «Люди бізнесу розуміли — якщо ми всі маємо маленький або великий бізнес, це завдяки тому, що нам дала незалежна Україна. Моїй фірмі стільки само років, скільки незалежності України. Ми захищали те, що є нашим дітищем, наш бізнес, ми розуміли — не буде країни, не буде нічого. Маємо відповідати не лише за свої родини, а й за тих, хто з нами працює. Я втрачу роботу, її втратять 150 моїх співробітників».
Доки хлопці захищали державу на передовій, жінки-волонтери разом із чоловіками, родинами, друзями перетворювали тихий Миколаїв на місто-патріот. Не дочекавшись підтримки від діючої місцевої влади, миколаївські волонтери все робили самі. Роздавали синьо-жовті прапорці на машини, розвішували їх містом, організовували суботники, першими зустріли льотну бригаду з Бельбеку та їхні родини, першими організували збір допомоги армії та частинам, які перевели до Миколаївщини, купували бронежилети та інші необхідні речі для бійців, самі возили на передову. Вони не допустили захоплення адміністративних приміщень, облаштовували блокпости на в’їздах до Миколаєва, допомагали правоохоронним органам. Саме завдяки волонтерам наші військові в найскладніших умовах змогли протриматися на передовій.
Як зустрічали 79-ту
А в Миколаєві 9 серпня 2014-го сотні містян прийшли до КПП 79-ї аеромобільної бригади, щоб зустріти бійців. Звістка про їх прибуття поширилася соціальними мережами та сарафанним радіо, жодних офіційних оголошень.
Хлопці п’ять місяців перебували на справжній війні, останні чотири тижні були найжахливіші. До бригади не було можливості прорватися, щоб передати бійцям на передовій їжу, воду, зброю. По декілька разів на день по них стріляли з «Градів» з боку Росії, а з іншого боку обстрілювали місцеві ополченці. Втім, бійці витримали, не здалися і не піддалися на провокації.
Квіти, прапори, плакати, дівчата в національному вбранні, духовий оркестр. І постійні вигуки «Слава Україні! Героям слава!», «Дякуємо!», «Ви — наші герої!». Здається, хлопці і самі не очікували на такий теплий прийом земляків. Чорні, худющі, неголені, але щасливі та світлі. Виходячи до зустрічаючих, кожен десантник одразу опинявся в обіймах родичів, а миколаївці скандували «Спасибі!». Бійці відмовлялися давати інтерв’ю, мовляв, не до цього, намагалися приховати сльози та стримували емоції.
Вони знали — відпочивати доведеться недовго. А потім — знову на війну, де захищатимуть незалежність, свободу, мир та спокій.
На знімку: Миколаїв зустрічає героїв легендарної 79-ї.
Фото автора.
Життя після 16.30
Героїчний вчинок миколаївського журналіста Олександра Терещенка вже увійшов в історію незалежної України. В 47 років у липні 2014 року він добровольцем пішов на війну. Потрапив до легендарної 79-ї аеромобільної бригади. 15 жовтня 2014-го під час оборони донецького аеропорту Олександр Терещенко врятував життя щонайменше чотирьом побратимам. Він узяв до рук гранату, яка влучила в укриття, і спробував її викинути. Вона розірвалася в руках. Сашкові відірвало праву руку і кисть лівої. Ушкоджено обличчя, він мало не втратив зір.
Тоді звістка про те, що Олександр Терещенко втратив руки, шокувала всіх, хто його знав. А в Миколаєві він — особистість відома. Хтось казав: «і навіщо йому була потрібна та війна», інші висловлювалися: «саме він здатен на такий героїзм».
Очевидець подій Дмитро Стародум згадує: «Ми принесли його в кімнату, де всі п’ють чай, поклали на підлогу, і я зрозумів, чому так довго поралися біля нього бійці. У нього не було обох рук, і на обрубки потрібно було накласти джгут. Потім я побачив, що одна рука все-таки є, але вона лежала поруч, майже повністю відірвана, і коли її прив’язували до тіла бинтом, було зрозуміло, що руку все одно відріжуть. Дізналися, що прізвище пораненого Терещенко, з 79-ї бригади. Він лежав на підлозі, був притомний і все питав: «Я нікого не підвів?». Ти нікого не підвів, усе буде добре...»
Усе сталося о 16.30, а після цієї точки відліку для Олександра почалося зовсім нове життя. Попри біль та страждання, безліч операцій, складну реабілітацію він залишався оптимістом та не переставав жартувати. Якось сказав друзям: «Уявіть, тепер можу й руки комусь не подати. І ніхто не образиться». А ще він почав малювати та писати книжку.
Спочатку публікував на своїй сторінці у Фейсбуці нотатки про життя після 16.30, які сам назвав «маячнею». Загалом назбиралося 38 історій, які охоплюють час з моменту поранення, перебування в лікарні, реабілітацію, звикання до нових рук-протезів і донині. А серед героїв книжки — реальні люди, які зустрічалися Сашкові в цьому житті. Літературні спроби письменника-«кіборга» помітив у соціальній мережі та високо оцінив відомий поет, головний редактор газети «Вечерний Николаев» Володимир Пучков, який запропонував спочатку надрукувати нотатки в газеті, а згодом вмовив Сашка видати книжку, яку сам і редагував. Володимир Юрійович тоді казав: «По суті, це внутрішні монологи, в яких немає жодного фальшивого пафосу, самозамилування, моралізаторства. Немає поганої літературщини. Є щирість, воля та самоіронія сильної і мужньої людини, яка зуміла винести важкий урок з біди, що її спіткала, і повернутися до повноцінного життя».
Сашко повернувся. Після лікування заснував і очолював Миколаївську обласну організацію «Асоціація учасників та інвалідів АТО», працював заступником начальника Академії патрульної поліції з соціально-гуманітарних питань у Києві. У вересні 2019-го призначений заступником міністра у справах ветеранів, у цьому році пішов з посади.
Але залишається активним бійцем у справах, що стосуються захисту рідної землі. Так, він є учасником Штабу опору затопленню Бузького Гарду — унікальної місцини, що має велике історико-культурне, археологічне та природне значення. В квітні цього року Олександр разом з побратимами, які втратили кінцівки на війні, під час акції «Мене не вбив російський солдат, мене вбиває «Енергоатом» прикували себе до скелі ланцюгами, щоб привернути увагу до проблеми затоплення унікальної місцевості.
Він продовжує свою боротьбу і у мирному житті. Виступає проти несправедливості й свавілля, проти корупції та беззаконня, проти намагань зрадити ідеали Революції Гідності. Болить йому душа за українську землю, за Незалежність, за майбутнє країни.
Хроніка
Серпень 1991 року — голова Миколаївської обласної ради Іван Грицай не допустив вилучення грошових активів області на користь ГКЧП.
Серпень 1991 року — початок офіційних розкопок городища давніх кіммерійців «Дикий Сад» у Миколаєві.
1991 рік — створення спільного українсько-угорсько-англійського сільськогосподарського підприємства «НІБУЛОН» та компанії «Велам», яка є лідером легкої промисловості України.
1992—1994 роки — представник Президента України в Миколаївській області Анатолій Кінах розбудовує проукраїнську вертикаль влади.
1995 рік — розпочав діяльність нинішній лідер з виробництва соків та безалкогольних напоїв ТОВ «Сандора».
25—31 серпня 1997 року — перші багатонаціональні військові тактичні навчання «Сі-Бриз» на території Широкого Лану.
4 лютого 1998 року — створено державне підприємство «Дельта-лоцман».
13 липня 2000 року — ухвалено Закон України «Про спеціальну економічну зону «Миколаїв», яка проіснувала до 2008 року.
27 липня 2000 року — XXVII сесія обласної ради затвердила герб і прапор Миколаївської області.
30 жовтня 2001 року — підірвано останню шахтно-пускову установку міжконтинентальної балістичної ракети РС-22, створено єдиний в Європі Музей ракетних військ стратегічного призначення.
17 січня 2002 року — надання Державному історико-археологічному заповіднику «Ольвія» статусу національного.
2003 рік — за темпами зростання промислового виробництва область уперше досягла рівня 1990 року.
14 вересня 2006 року — пуск першого агрегату Ташлицької ГАЕС.
2008 рік — миколаївська шаблістка Ольга Харлан здобула «золото» на Олімпіаді в Пекіні.
2009 рік — створено національні природні парки «Бузький Гард» та «Білобережжя Святослава».
2010 рік — компанія «Артіль» розпочала будівництво малих суден як альтернативу великому суднобудуванню.
Жовтень 2010 року — відкриття в Миколаєві Європейського скверу та встановлення монумента «Єдина Європа».
17 травня 2011 року — закладено корвет «Володимир Великий» на Чорноморському суднобудівному заводі.
2012 рік — відкрито Миколаївський обласний краєзнавчий музей «Старофлотські казарми».
20 червня — 3 липня 2013 року — акції громадянської непокори у районному центрі Врадіївка проти свавілля поліцейських.
7 квітня 2014 року — представники патріотичних сил Миколаєва розігнали проросійський «антимайдан».
Серпень 2014 року — громадськість Миколаєва урочисто зустріла бійців легендарної 79-ї окремої аеромобільної бригади.
Квітень 2014 року — 2015 рік — активізація волонтерського та патріотичного рухів, допомога армії, переселенцям з Криму та Донбасу.
20 лютого 2015 року — відкриття в Миколаєві пам’ятника «Небесній Сотні».
2016 рік — розрив відносин Миколаївської області з областями-побратимами РФ, початок декомунізації у регіоні.
Жовтень 2017 року — відбувся інвестиційний форум «Миколаївщина — надійний партнер».
2018 рік — аграрії Миколаївщини зібрали два мільйони тонн зерна.
Травень 2021 року — укладено меморандум з компанією ДТЕК на залучення 18 мільярдів гривень інвестицій на розвиток регіону.
