Ігор Соболевський на пасіці.
Ігоря Костянтиновича добре знають односельці, бо має серед них авторитет і повагу.
— Родом я з Радомишля, тут мешкали мої батьки та дідусь. 28 років свого життя віддав роботі на машинобудівному заводі у Радомишлі. Обіймав посади електрослюсаря, терміста, комерційного директора. Коли завод визнали банкрутом у 1997—1998 роках, продовжив свій трудовий шлях у Торговому домі, а перед виходом на заслужений відпочинок десять років працював на посаді заступника начальника з водних ресурсів Радомишльського міжрайонного управління водного господарства, — розповів мій співрозмовник.
— Від кого перейняли захоплення бджільництвом?
— Поруч із нами жив мій дідусь Семен. Він мав дуже нелегку життєву долю: воював у фінську війну, пройшов Другу світову... А в 1955 році його завербували на Донбас, де він аж до 1972 року працював шахтарем, відновлюючи повоєнний край. Коли він повернувся звідти додому, зайнявся бджолами. Тримав сотню вуликів. Я був майже завжди біля нього з юних років: уважно дивився, допомагав, запитував, цікавився... А коли в дідуся вже не стало сил доглядати за пасікою, він розділив її між своїми двома синами та мною. Сини не мали бажання продовжувати справу батька й продали свої частки, а я з того часу й перейняв естафету бджолярства. Мені ця справа подобається, хоча сьогодні й непросто нею займатися. Нині на 40 сотках утримую 145 бджолосімей. Окрім породи «українська степова» не визнаю більше жодної. Колись матки купував у Києві, в Інституті бджільництва. До них звик, знаю, як за ними слід доглядати. Дуже допомагає мені моя дружина Любов Францівна. Вона й мед відкачає, і з рамками лад наводить, а нещодавно 22 рої зловила!
— Бачу, місцина у вас тут — ніби з казки...
— За Союзу тут, де в мене розташована пасіка, сходилися землі трьох колгоспів. Нині ця місцина — справжній рай для двокрилих невтомних трудівниць, прекрасне джерело для медозбору й запилення. Адже поруч у лісі ростуть ожина, малина, липа, акація. Землі засівають троє аграріїв. Цього року, приміром, мої бджілки запилювали 300-гектарну площу соняшнику. За вивезення бджіл на запилення сільгоспкультур в Україні пасічникам платять від 500 до 800 гривень за вулик.
Оскільки бджоли роблять корисну справу для землекористувачів, у нас у цьому питанні — повне взаєморозуміння. Нікуди більше я бджіл не вивожу. Відомо, що гектара гречки вистачає лише на три вулики.
— Не кусають вас бджоли?
— Нині на це не звертаю уваги. Раніше, коли починав займатися цією справою, жалили мене часто. Я навіть вуса завів, щоб не було видно укусів на обличчі...
— Маєте якийсь особливий секрет бджолярства?
— Бджоли — це такі комахи, які не люблять лежнів. Тому мій робочий день починається рано й завершується десь о 21-й годині. Увесь цей час я пропадаю на пасіці. Метикую, аналізую, щось лагоджу, збираю, інколи ловлю рій тощо. Головним моїм правилом є двоматкове утримання бджіл, коли в одному вулику живуть дві матки, відокремлені розділовою решіткою, а медовий корпус загальний.
— Багато меду збираєте за сезон?
— Медозбір буває різним. Що напише «небесна канцелярія», за те й потрібно дякувати. Приміром, у 1996 році з вулика зібрав 180 кілограмів смачного й корисного меду. Чотири роки тому мені вдалося накачати від 90 до 110 кілограмів меду з вулика. А нинішнього року медовий «улов» — від 20 до 55 кілограмів.
— Вулики майструєте й ремонтуєте самі?
— Раніше, коли мав більше вільного часу й сил, справлявся сам. А нині всі наші пасічники Радомишля і району звичайні вулики й багатокорпусні, рамки, корпуси замовляють у столяра із золотими руками із села Кичкирі, Юрія Максименка. Він добре знає наші потреби та інтереси. Він і меблі виготовляє, і в місцевій церкві багато чого зробив власноруч...
— Дотацію від держави отримуєте?
— Так, звісно. На кожен вулик припадає 200 гривень.
— А на що витрачаєте ці кошти?
— Звичайно, на своїх двокрилих годувальниць. Передусім купую їм цукор, а також необхідний для пасіки інвентар, вулики, рамки тощо.
— Вважаєте потрібними ці виплати?
— Так, адже бджільництво — дуже затратна справа. А ці гроші певною мірою допомагають пасічникам триматися на плаву.
— Складна процедура оформлення дотації?
— Я б не сказав. Хто звик постійно крутитися, той і з цим завданням упорається. У першу чергу бджоляреві необхідно оформити санітарний паспорт своєї пасіки. Затим щовесни потрібно здавати підмор (тобто тільця мертвих бджіл) для аналізів та огляду, а також мед на аналізи.
— Чи займаєтесь апітерапією?
— Звісно. Я давно читаю журнал «Пасіка». Якось у ньому натрапив на статтю одного пасічника про те, що його дружина після роботи на городі скаржилась на часті й гострі болі в спині. Повертаючись якось із поля, вона притулилася до стінки вулика на певний час, і біль зник... Тож вісім років тому змайстрував і собі такий будиночок. Моїй дружині він помічний від перепадів артеріального тиску. А я постійно в ньому в літній період відпочиваю. Зайду стомленим після робочого дня всередину — і ніби потрапляю в рай, сповнений позитивної енергії та приємних думок...
— Чи маєте змогу обмінюватися досвідом із колегами з різних куточків країни?
— В обласному центрі діє клуб професійних пасічників Житомирщини, який очолює професор Олександр Галатюк. До коронавірусної епідемії ми збирались щокварталу, а нині — рідше. Дуже цікаво почути думки науковців, практиків, висловити власні ідеї та поради.
— Я працюю сам для себе і отримую від цього неабияке задоволення та користь для здоров’я. Як казав ще мій дідусь: «Будеш працювати, то й мед прийде до хати», — зазначив на завершення розмови Ігор Костянтинович.
Житомирська область.
Фото автора.
