«Україна — це супер.
Україна — це ексклюзив.
По ній пройшли всі катки
історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань.
Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного
світу їй немає ціни».

Ліна КОСТЕНКО.

Відшумів ювілей країни. Такий довгожданий і такий вистражданий, бо тільки п’ята за ХХ століття спроба українців відновити державну незалежність виявилася успішною. А турбулентно-діджиталізована дійсність уже залишила позаду і парад, і концерти, і навіть символ ювілею — синьо-жовту квіточку заступили нові образи та події, переважна більшість із яких — далеко не символи, а лише миттєвості.

У лаві інформаційних потоків, де переплелося велике і нікчемне, трагедії і фарс, де геніальне — в тіні, а марнославне квітне, людство докладає надзусиль, щоб не втратити азимут між справжнім та бажаним. Зараз світу потрібні аксіологічні орієнтири, оскільки як ніколи велика загроза того, що, поклавшись на принади гібридного сьогодення, можна втрапити у глухий цивілізаційний кут. Вистоять — справжні. Переможуть — сильні.

Парад наш і справді був чудовим, а візит Президента до Сполучених Штатів можна назвати вдалим. Безумовно, це породить хвилю численних медіа-шоу, експертної полеміки, а ще — низку дисертаційних досліджень, серед яких обов’язково будуть «вічні» для нашого сьогодення теми про зміну Конституції, боротьбу з корупцією, двопалатний парламент та скорочення кількості депутатів. Про депутатську недоторканність, мабуть, уже не буде. З теоретичної точки зору кожна із цих ідей має право на життя. Проте з практичної — користі дуже мало. Бо жодна із них не дає відповіді на два головні питання:

1) чому це тридцятиліття виявилося значно успішнішим для наших сусідів, які мали гірші стартові умови?

2) що потребує кардинальної трансформації, аби наступне тридцятиліття стало успішним для України: влада, логіка реформ чи ми самі?

Адже ми так «довго запрягали», визначалися, де ми, хто ми і з ким ми, що на це пішло майже тридцять років. За цей час світ не просто пішов вперед, змінилися геополітичні наративи. Сьогодні акценти зміщуються із міжнародних коаліцій, альянсів, блоків на власні сили, власний потенціал, власну енергію кожного геополітичного гравця. Великого і малого. Так хочеться спитати: де сила твоя, Україно? В чому вона: у все ще невичерпних ресурсах, у незнищенній олігократії чи в суспільстві, громадянстві, спільноті? І відповідь верифікована усім досвідом нашого першого тридцятиліття і всієї попередньої історії: сила в народі!

УКРАЇНА — ФЕНОМЕН. Ще свіжий на пам’яті вердикт президентки Естонії, в якому вона безапеляційно відміряла Україні 20 років до членства в НАТО, а за 30 — «Україна буде, як ми». Вона має рацію — пані Керсті Кальюлайд. Період радянської окупації в Естонії тривав лише 45 років. Україна ж виривалася із московсько-радянських лабет понад три з половиною століття. З усіх народів Європи у нас чи не найбільше виражений «феномен бездержавної нації». Пекельну жорстокість усіх лихоліть ХХ століття стосовно українців можна порівняти хіба що із гонінням на єврейський народ. Репресії, Голодомор, войовничий атеїзм, колективізація, творення «новой общности — советский народ» із безперервною русифікацією не тільки ампутували третину українського етносу, а й спричинили ментальні травми і мутації, що іноді здаються незворотними. Звісно, порівняно з Естонією Україні потрібен довший період відновлення, а точніше — відродження.

І попри все — маємо тридцятилітній ювілей відновленої незалежності України. І попри все — у нас свобода слова, помісна церква, демократичні вибори та євроатлантичний вибір, закріплений у Конституції. Це круто! Це — феноменально.

Особливо, якщо пригадати, що на світанку незалежності світ нас особливо й не підтримував. Досить красномовний був виступ Маргарет Тетчер чи президента Буша-старшого, який з трибуни Верховної Ради в липні 1991 року застерігав нас від «суїцидального націоналізму» та радив не ототожнювати незалежність зі свободою.

Тому Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. Україна — це промисел Божий!

УКРАЇНА — СИЛА. Рік за роком, століття за століттям на вівтар незалежності клали свої голови сотні і тисячі праведників, мучеників, героїв... І досі кладуть, бо війна... На жаль, нічого не змінилося. У нас той самий сусід і той самий геополітичний виклик. Достатньо пригадати нещодавнє висловлювання про існування України «сірого кремлівського кардинала» Костянтина Затуліна або «історичні есеї» самого господаря Кремля.

У цій ситуації варто ще раз звернути увагу на приклад Ізраїлю, якого на світанку незалежності не особливо вітав цивілізований світ та люто ненавидів світ арабський. Ізраїльтяни поклалися на власну ідентичність, на самопізнання, вдосконалення і велику працю, що увінчалася становленням сучасної потужної ізраїльської нації, яка тепер веде лік перемогам, а не поразкам.

Подібна ситуація, скажімо, і з Польщею. І хоч скільки б заангажовані експерти волали, що, мовляв, Польщі виділили величезні гранти та кредити, маємо твердий аргумент: але ж їх не розікрали! Чому? Бо хіба крадуть у самих себе? Станом на початок 1990-х років Польща відбулася, бо збереглася не просто нація, а мононація з однією мовою, вірою, з одностайним розумінням минулого і баченням майбутнього. Тому реформи у них були успішні і динамічні.

У той час, коли у переважної більшості країн Європи процес націєтворення завершився ще до Першої світової війни, в Україні націогенез носить складний, болючий, часом девіантний характер.

Сьогодні наше суспільство нагадує людину, що прокинулася після важкої летаргії. Для нас дуже важливо усвідомити себе єдиним народом, зібравши докупи весь образ, пізнати радість і сум, гордість і честь, успіхи і поразки на нашому історичному шляху. І зробити це потрібно на правдивій історії українського народу. Сьогодні в глобалізованому світі майже немає мононаціональних народів. Скажімо, не дивлячись на більш як два мільйони турецької діаспори, Німеччина залишається батьківщиною німців, а Франція, попри численних вихідців з Алжиру, — все тією ж Францією.

Для успішного національного поступу потрібно тверде опертя. Не пісок, не болото, а моноліт на основі цінностей та національних ідентичностей українського народу та інших корінних народів, що склалися історично. І нав’язувані окремими політологами стереотипи останніх 50—60 років, названих епохою «совка», у цьому процесі носять вкрай деструктивний характер. Дуже важливими залишаються освіта та просвіта, і збільшення освітніх видатків у бюджеті на наступний рік — крок у цьому напрямі.

Україна потребує сили консолідованого спільним світобаченням суспільства. Україна потребує завершення й утвердження сучасної української політичної нації. І останнє: без цього ми не переможемо ні самих себе, ні московську агресію.

УКРАЇНА — МІСІЯ. Сьогодні головним геополітичним дискурсом у боротьбі за світове панування є питання, що принесе швидший успіх: автократія чи демократія. Попри всі виклики та складнощі сьогодення Україна має вагому місію: дати світу таку відповідь. Дати світу надію своїм змужнінням і успішним поступом.


Лілія ГРИГОРОВИЧ, народний депутат другого-шостого скликань; Київський національний університет ім. Т. Шевченка;
Навчально-науковий інститут публічного управління та держслужби, кафедра парламентаризму; доцент.