Андрій Агеєв.
Якщо люди середнього віку відповідають точно, то підлітки і молодь плутаються у датах і часі. А були й такі випадки, коли просто знизували плечима.
Когось це може дивувати. Але чимало українців настільки дистанціювалися від проблем передової, що вже й не хочуть знати, що насправді там відбувається.
Уявляю, як важко чути це тим, хто зі зброєю в руках протистоїть ворогові. Але це важка правда: війна для багатьох перестала бути темою номер один. Особливо для тих, хто не відправляв на неї синів і дочок, братів і сестер, батьків і матерів...
Чому так сталося? Хто і що змусило притупити наші почуття?
Вкарбоване у зранену душу
Дмитро Ольховик (на знімку внизу) і досі прокидається в холодному поту, коли йому насниться війна та полон. Кримчанин, він після захоплення росіянами його рідної землі перебрався на материкову Україну. І майже одразу пішов до війська боронити країну.
Хлопчина, якому заледве виповнилося 25, пройшов усіма сучасними колами пекла: після двотижневої підготовки у навчальному центрі — Іловайськ, Дебальцеве, поранення, а найстрашніше — полон і підвал, куди його кинули колаборанти.
Перебування на передовій було недовгим, але важким. Коли вперше взяв до рук зброю, навіть не знав, як стріляти. Пам’ятає короткий інструктаж командира: або стріляєш ти, або стріляють у тебе.
Перше поранення дістав на блокпості, куди прилетів ворожий снаряд. Вижив. Підлікувався. І знову на фронт. Цього разу вже розуміючи і суть бою, і ціну життя. Воєнна наука далася двома контузіями, травмою голови й осколковим пораненням. Усе знову закінчилося шпиталем.
Але найстрашніше, що пережив Дмитро, це полон. До нього там було особливе ставлення: як посмів кримчанин піти за Україну і проти росіян? Катували так, що і тіло, і душа перетворилися на суцільну рану. Припускає, що його віддали нашим, бо вже не сподівалися, що житиме. А він вижив. І йому допомогла Ірина, дівчина, з якою познайомився, лікуючись у госпіталі в Старокостянтинові. Вона стала його дружиною і новим життям.
Навіть тепер у цієї сімейної пари воно непросте. Ірина залишила роботу, бо Дмитрові потрібен постійний догляд. Після того як минула загроза життю, молода пара все ще бореться з війною. Вона приходить до Дмитра ледь не щоночі — без снодійного не заснути. Вона залишиться з ним назавжди. Навіть після перемоги. Навіть після того, як його побратими повернуться додому...
Досі у Криму залишається його родина. Кілька перших років навіть найближчі люди вважали його зрадником. Але дізнавшись, що пережив заради свободи, забули свої образи, зрозуміли все.
Він хотів би забути війну. Може, через це й не хоче згадувати, розповідати про минуле.
Одна війна — різне життя
Андрій Агеєв може розповісти десятки таких історій. Начальник відділення спеціальних кореспондентів інформагентства Міноборони «АрміяІnform» полковник Агеєв здійснив майже десяток ротацій у зону АТО/ ООС. Він не просто орієнтується в ситуації. Він знає, чим живуть наші бійці на передовій і ті, хто поруч, у прифронтовій зоні. Йому довелося вислухати і переповісти не одну героїчну історію. Проблема тільки у тому, чи всі хочуть їх чути.
— Складається враження, що країна живе у двох, а точніше — у трьох вимірах. Одне життя — це тут, далеко від боїв, поранених і полонених. Інше — там, у бліндажах, під прицілами снайперів, на відстані витягнутої руки від ворога. І ще одне — це на тих територіях, що розташовані поблизу району ООС. На кожній із цих територій — свої цінності і свої проблеми, там різні виміри життя, щастя, матеріального достатку... І коли людина переходить із однієї зони в іншу, вона може не просто розгубитися, а втратити важливі життєві орієнтири, — ділиться думками професійний журналіст і військовий.
— Але чому так сталося, що країна перестала бути тим єдиним організмом, котрий може протистояти війні? Чому ми начебто і пишаємося нашою армією, влаштовуємо паради, намагаємося роздати землю і квартири вчорашнім бійцям, але дедалі менше цікавимося тим, що відбувається там, на лінії вогню? — запитую.
— Тут важко відповісти однозначно. Можна сказати: ось журналісти мало приділяють уваги цій тематиці, а тому суспільство не має повної інформації, — продовжує офіцер. — Але ж поглянемо на проблему з іншого боку. З яких телеканалів, газет мають звучати ці розповіді? Всі медіа роздержавлені. А це означає, що важко будь-кого зобов’язати проводити державну ідеологію, виховувати патріотизм. Ці теми стали непопулярними для приватних видань. І їхніх власників теж можна зрозуміти. Адже вони намагаються виживати, часто заробляючи на тих сенсаціях, котрі цікаві читачеві чи глядачеві. Отож коло замикається. Що дорожче: правда чи сенсація?
З цим не посперечаєшся. На Хмельниччині друковані ЗМІ вже можна на пальцях перелічити. А колись саме на них покладалася місія розповідати про кращих представників суспільства. В інтернет-видань тепер інше завдання — швидка і, за можливості, яскрава інформація. До роздумів вона мало кого спонукає. А про те, щоб виконувати ще й виховну функцію у суспільстві, просто не йдеться.
Щоб подивитися, наскільки цікавою для журналістів є військово-патріотична тема, ввожу у пошуковик слова «війна», «герой АТО», «боєць»... Що отримую?
Переважно коротенькі інформації про тих, хто загинув. Про відкриття меморіальних дошок. Ну, і ще про вшанування пам’яті під час визначних дат. До свят можна знайти і розповіді про бійців, командирів і волонтерів. Здебільшого це і все.
Пригадується, як у перший рік війни загиблих героїв проводжали з центральних площ населених пунктів, люди ставали на коліна в жалобі — це було спільне горе. Тепер, хоч як це жахливо звучить, до болю таких втрат звикли. Біда приходить в окремі сім’ї, але перестала бути спільною для всіх.
Ось для порівняння два факти. В одному із місцевих інтернет-видань повідомлення про вечір пам’яті на честь воїна і волонтера отримало 90 переглядів. А інформація про те, що в обласному центрі голий чоловік чіплявся до перехожих і вчинив бійку, зацікавила 10 632 читачів...
Усі пам’ятаємо, як у найважчі часи навали агресора суспільство демонструвало свою єдність і волю. Але минув час, і ми знову розділилися на «втомлених» від війни і тих, хто залишається на полі бою. І якщо наші воїни непохитно тримають лінію оборони, то в битві за розум та серце українців продовжуємо зазнавати поразки.
Не раз уже доводилося чути: ми програємо в інформаційній війні. Але чому? Хіба тільки через брак інформації чи те, як вона подається? Навряд чи.
Попри все пережите, країна так і не виробила своїх чітких ідеологічних меседжів. Жоден уряд і Президент так і не подав програму, котра демонструвала б, куди ми йдемо. Ніхто за сім років війни так і не сформулював, чим вона має закінчитися.
Ті, перед ким простягається лінія фронту, чітко знають, що від неї відступати не можна. Але решта, котра від цієї лінії за сотні і тисячі кілометрів, не розуміє, як мають розвиватися події. І на скільки має затягнутися ця війна — на роки, десятиліття?
Відповідей немає.
Хмельницький.
Фото надані автором.
