Давно всім відома істина: хочеш мати міцну державу — підтримуй інтелігенцію: вчителів, лікарів, інженерів... Нині, коли по всьому світі й у нашій країні COVID-19 відкрив справжній медичний фронт, від лікарів, які воюють на його передовій, залежать життя людей і якість здоров’я нації, що є складовою безпеки держави.

Тож як почуваються нині працівники комунальних медичних закладів (таких у нашій державі більшість)? Чи мають підтримку влади, суспільства в умовах поширення пандемії коронавірусу? Про це говоримо з генеральним директором Житомирської обласної клінічної лікарні ім. О. Гербачевського, кандидатом медичних наук, заслуженим лікарем України Богданом Леськівим.

— Чи достатньо у соціальному плані захищені працівники вашої лікарні?

— Щодо соціального захисту, то медичний заклад не має права надавати своїм працівникам житло, путівки на оздоровлення, встановлювати розмір зарплати. Цим займаються відповідні державні структури. Ми можемо тільки преміювати найкращих спеціалістів за відмінно виконану роботу, успішно проведені складні операції, позапланові чергування вдень і вночі. Адже в обласній лікарні, як відомо, легких хворих не буває. 3 усієї Житомирщини сюди привозять найтяжчих, боротьба за їхнє життя часто йде на хвилини. І наші фахівці обласної клінічної лікарні зазвичай з цим справляються. Тож премії намагаємося виплачувати. Було б тільки чим платити. Адже гроші витрачаємо насамперед на хворих, а лікування нині дуже дороге: одна операція, скажімо, вище середньої тяжкості потребує 4900 гривень лише на допоміжні матеріали — електроенергію, шланги, рукавички...

— Звідки йде фінансування?

— Основні кошти нам виплачують Національна служба здоров’я та наш власник — Житомирська обласна рада. Дещо заробляємо й самі, зокрема на лабораторних обстеженнях — завдяки тому, що в нас є сучасна апаратура, якої не мають багато приватних клінік. А нещодавно ми виграли тендер на 12 мільйонів гривень — діагностика на комп’ютерному томографі. Допомагають і благодійники. Так, організація «Хлібний дім» щороку надає нам 1,5—3 мільйони гривень на різне обладнання, обленерго — 1,5 мільйона гривень.

— Взимку і навесні багато відділень обласної лікарні були заповнені ковідними хворими. Люди у білих халатах боролися з різними штамами мутуючого вірусу, ризикуючи власним життям і здоров’ям. Для тих, хто займався ковідними пацієнтами, держава призначила спеціальні виплати. Чи всі медичні працівники у вас їх отримали?

— Так, доки лікарня приймала ковідних хворих, ті державні виплати щомісяця отримували всі наші працівники, котрі цим займалися. Доплати були високі: до 300 відсотків місячної ставки. В інших медичних закладах було дещо менше: кому 100 відсотків, кому 50 — залежно від того, скільки часу спеціаліст проводив з ковідними хворими.

— Чи є серед ваших медиків померлі від коронавірусу і чи отримали їхні родини призначені урядом відповідні виплати?

— На жаль, від цієї хвороби ми втратили сімох колег. Померли три лікарі — пульмонолог, завідувач рентгенологічного відділення та нейрохірург, а також дві медсестри і дві санітарки. Знаю точно, що родина одного лікаря урядову допомогу вже отримала. Про інших щось певне сказати не можу. Адже цим займається фонд соціального страхування, там створені спеціальні комісії, котрі по кожній особі мають опрацювати по 80 сторінок тексту.

Тому справа іноді затягується навіть до півроку.

— А як взагалі живе сьогодні сфера медицини? Чи вистачає персоналу? Які зарплати?

— Тривалий час зарплати більшості лікарів і медсестер були мінімальні: майже 4 тисячі гривень. У січні цього року розпорядженням уряду ставку їм підняли до 6 тисяч на місяць. Різницю між тим, що було і є, мусить оплачувати медичний заклад. А це для нашої лікарні  1 мільйон 800 тисяч гривень щомісяця. За рік це майже 20 мільйонів. Уявляєте, як важко знайти такі кошти?! А якщо ще піднімуть тарифи на газ і теплопостачання, навіть не знаю, як виживати.

Отже, лікар, котрий навчався 8—9 років (медичний інститут плюс інтернатура), отримує 6 тисяч гривень. Так само і медсестра. Хоча є і надбавки: за стаж 15 років лікар має вже 10 тисяч гривень, захистивши дисертацію і ставши кандидатом медичних наук, отримує ще 15 відсотків до зарплати. Звання заслуженого лікаря України — додатково ще 20 відсотків. Звичайно, для такої складної та відповідальної праці рівень оплати дуже низький.

Кондуктор у міському тролейбусі, наприклад, з освітою середньої школи отримує 8—9 тисяч гривень. Тому багато наших спеціалістів — хірургів, кардіологів, терапевтів, ендокринологів — часто залишають роботу тут і або влаштовуються за спеціальністю за кордоном, або ідуть працювати на різні виробничі підприємства. Механіками, вантажниками, електриками, вахтерами, швачками... Адже там платять по 12 тисяч гривень, а в кожного — сім’я, і її потрібно утримувати. Тож, звісно, дефіцит кадрів у нас відчувається.

Хоча в нашій обласній клінічній лікарні ситуація з кадрами все-таки краща, ніж в інших медичних закладах: дається взнаки багаторічна сумлінна праця і наш авторитет. Порівняно легко вдається вирішувати ситуацію з медсестрами. Медичний інститут, де готують медсестер з вищою освітою, — майже поряд із нашою лікарнею. Тому щороку ми набираємо 60—70 нових медсестер замість тих, хто пішов на пенсію або виїхав за кордон.

Цього року взяли шість інтернів у терапію, стільки само — у реанімацію...

Людмила НАТИКАЧ, заслужений журналіст України.