Микола Вороний.

Фото із сімейного архіву Марини МІЛЕВСЬКОЇ.

27 жовтня та 1—4 листопада 1937 року трагічна дата в історії української держави та української нації. У ці дні на честь 20-річчя «Великої Жовтневої революції» капітан держбезпеки, чекіст Ленінградського управління НКВС Матвєєв розстріляв Соловецький етап — 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення. У списку — 287 українців та вихідців з України: науковці, письменники, інженери, військові, актори, священики. Ті, хто був найбільш пасіонарною частиною суспільства, квіт нації.

Сьогодні імена, страчених катом з російською глибинки, що закінчив лише два класи сільської школи у Волосово Новгородської губернії (за національністю, як писав він сам — інтернаціоналіст), відомі багатьом. Це поет-неокласик, професор Микола Зеров, творець театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, історики: академік Матвій Яворський, професори Володимир Чеховський і Сергій Грушевський, видатні учені Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, творець Гідрометеослужби СРСР, професор Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан (дочка Володимира розстріляна під Ленінградом, сини Іван і Тарас — у Києві в грудні 1934 р.), письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий... Їх, як «українських буржуазних націоналістів», загалом 134 Матвєєв розстріляв 3 листопада.

З року в рік, від скорботної дати до скорботної дати, маємо повторювати ці імена, весь соловецький список, щоб кожен українець зрозумів, що причиною Голодоморів, Великого терору, так званого розкуркулення, депортацій стала втрата власної держави — УНР (1917—1921 рр.) та сліпа віра багатьох у комуністичне світле майбутнє, обіцяне більшовиками. Щоб кожен, як «Отче наш», пам’ятав — тільки у власній незалежній і демократичній державі людина може бути вільною і щасливою.

Для Сталіна, Єжова, наркома НКВС, який обґрунтував наймасовішу «чистку» суспільства від «ворогів народу», «шкідників», «націоналістів», «церковників», «контрреволюціонерів» і «повстанців», підписавши наказ
№ 00447 від 5 серпня 1937 р. за яким вступила у дію постанова Політбюро ЦК ВКП (б) «Про антирадянські елементи», для матвєєвих українці були «непридатними для будівництва комунізму».

Тоді у кожну республіку, область та район СРСР, за яким дехто й сьогодні плаче, кажучи «ах, какую страну потєрялі», спускалися ліміти на репресування за I і II категоріями. I категорія — розстріл, II — ув’язнення.

Співвідношення 3 до 1. В управліннях НКВС розгорілося соціалістичне змагання за виконання і перевиконання планів із розстрілів, висувалися «зустрічні» плани з проханням збільшити ліміти. В Українському інституті національної пам’яті зазначають, що нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався до Москви з таким проханням. А після його розстрілу призначений у січні 1938 р. в. о. наркома Олександр Успенський — двічі. Москва вітала такі ініціативи й збільшувала ліміти на розстріли українців.

На виконання постанови «Про антирадянські елементи» розпочалися «чистки» в тюрмах і таборах ГУЛАГу. Начальник Соловецького табору особливого призначення Іван Апетер отримав наказ скласти список на розстріл 1 825 в’язнів. Більшість приречених вивозили на материк — спочатку в Кемь на самому березі Білого моря, де з травня 1920 р. по грудень 1938-го діяв пересильно-розподільчий пункт, важлива ланка табірної системи під назвою «Соловецкие лагеря и тюрьма ВЧК-ОГПУ-ГУГБ НКВД» (15 квітня 1919 р. Всеросійський ЦВК за підписом його голови Михайла Калініна видав декрет «Про табори примусових робіт», і такі табори з’явилися в Пертомінську, Холмогорах. Архангельску, а невдовзі на Соловках), а далі по етапу. Одна група в’язнів — 507 осіб була страчена 8 грудня 1937 р. поблизу Ленінграда, друга — 198 осіб на Соловецькому острові. Про долю третьої групи — Соловецького етапу не було відомо до 1997 року. Лісове урочище Сандармох на північ від Петрозаводська, як місце масових страт, знайшли спочатку за документами, а потім виявили і на місцевості члени Санкт-Петербурзького та Карельського «Меморіалу» Юрій Дмітрієв, Веніамін Іофе, Ірина Рєзнікова.

Обабіч дороги між соснами 150 розстрільних ям, в яких лежать і українські генії. За словами дисидента, письменника, багаторічного прочанина у Сандармох і на Соловки Василя Овсієнка, смертника ставили на коліна, і Матвєєв стріляв йому в потилицю. «Декого добивали якоюсь залізною колотушкою. Забитого підручні скидали в яму, — каже Василь Овсієнко. — Трупи присипали вапном і засипали. Тож їх тепер не ідентифікувати».

«Те, що відбувалося в урочищі Сандармох, — це геноцид еліти. Сандармох є символом кінця української інтелектуальної еліти як окремого історичного феномену. І з того часу вона все ніяк не може відродитися», — наголосила в одному із своїх інтерв’ю письменниця, інтелектуалка Оксана Забужко. — Я кажу «генії» — без перебільшення. В українському «Списку Сандармоху» їх принаймні чотири. Це Курбас — один із найзнаковіших реформаторів європейського театру. Режисерів такого класу в новітній історії — одиниці. Друга геніальна постать — Микола Куліш, досі недооцінений та недопрочитаний. Це Микола Зеров — геній перекладу, трансмісії, посередництва між культурами. Й, нарешті, прозаїк, якого особисто я радянській владі не пробачу й якого вона винна особисто мені — це Валер’ян Підмогильний. Його забрали в 34 роки. Для прозаїка це «вік дебютанта». Романи молодого Підмогильного можна назвати предтечею екзистенціалізму — на два десятиліття раніше за Камю».

Серед закатованих на півдні Карелії українців — молодий поет, 33-річний Марко Вороний. Писати почав у 16 літ, навчаючись у Чернігівській гімназії. Був студентом Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка та Київського інституту народної освіти. Друкувався в журналах, видав кілька збірок віршів для дітей — «Будівельники», «Коники», «Носоріг», «Ставок», «Червоні краватки» (1930) та збірку поезій «Форвард» (1932).

Біда до молодого талановитого поета озвалася ще в 1929 р., коли за участь у «Союзі визволення селян» заарештували його сестру Мусю та її подруг Галину Левицьку і поетку Ладю Могилянську, в яких знайшли листівки проти колективізації. Ладю, яку літературознавці називають одним з найкращих ліриків України XX ст., колегія ОГПУ того ж 1929 року засудила до найвищої міри покарання — розстрілу. Втім вирок замінили на десять років ув’язнення у таборі на Соловках і Бел-Балттаборі. Її все ж таки розстріляли, вже після звільнення, у 1937-му за новим сфабрикованим звинуваченням.

Невідомо, чи перетиналися у пересильних пунктах та таборах шляхи Ладі Могилянської і Марка Вороного, якого заарештували у його день народження 19 березня 1935 р. у справі «українських націоналістів» за якою проходив і Микола Зеров. На початку лютого 1936-го військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні засудив поета до восьми років виправно-трудових таборів. Менше ніж за два роки його стратять у Сандармосі.

Про смерть сина так і не дізнався його батько — відомий український поет, перекладач. театральний критик, один із засновників Української Центральної Ради Микола Вороний, якого називали «амбасадором європейської поезії в Україні». Саме Миколі Вороному належать слова однієї з найпопулярніших патріотичних пісень «За Україну, за її волю, За честь і славу, за народ», яку багато хто вважає народною. Музика — Ярослава Ярославенка.

Спочатку вірш з’явився в одному з перших номерів «Народної волі», а невдовзі в стрілецьких часописах — після музичної обробки він став відомий як пісня «О Україно, люба ненька», яку на повний голос заспівали Січові Стрільці, а за ними багато тогочасних військових підрозділів на обох берегах Дніпра — у Галичині і Наддніпрянщині. За часів Незалежності мелодії «За Україну» Миколи Вороного та «Червоної калини» Степана Чарнецького довгий час були офіційними фанфарами Президента України, а нині звучать на різних урочистих заходах та входять до репертуарів військових оркестрів. Слова «Серця кров і любов, Все тобі віддати в боротьбі За Україну, за її волю, За честь і славу, за народ!» вишиті на бойових знаменах ЗСУ.

Перу Миколи Вороного належить символічна поема «Євшан-зілля», в якій він закликає берегти історичну пам’ять та не забувати про рід і його коріння, збірки «У сяйві мрій», «За Україну». Перший свій вірш «Не журись, дівчино» ще молодий Микола Вороний присвятив Людмилі Старицькій, доньці Михайла Старицького, автора відомої пісні «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна» й племінниці Миколи Лисенка.

У 1934 р. Миколу Вороного заарештовують за «контрреволюційну діяльність», вдруге 1938-го як «дрібнобуржуазного інтелігента», «придворного поета Симона Петлюри», «антирадянщика» і «співця абстрактної краси». 7 червня того ж року групу селян, що начебто входила до «контрреволюційної військово-повстанської організації» і компрометувала заходи партії, разом з поетом розстріляли. Місце розстрілу невідоме. Дорогою в табір загинула і Людмила Старицька, авторка відомих драматичних творів «Гетьман Петро Дорошенко», «Іван Мазепа» та інших. У застінках НКВС закатували і її доньку — поетку і перекладачку, що володіла давньогрецькою, латиною, англійською, німецькою, французькою мовами Вероніку Черняхівську-Старицьку. Вона, як і репресовані її мати, тітка Оксана Стешенко, Микола Вороний і Марко Вороний реабілітовані.

І Василь Овсієнко, і Оксана Забужко, власне як і всі мислячі люди, сходяться на думці, що Україна, загалом людство було б набагато кращим і прогресивнішим, якби «їхні голови не лягли в урочищі Сандармох, а продовжили мислити й творити».

На думку Оксани Забужко, ніколи не можна забувати: що один якийсь «капітан матвєєв» здатен в одну мить заблокувати розвиток людства, — завдати йому такого «внутрішнього перелому», на лікування якого потрібні будуть навіть не десятиліття, а століття».

...У день початку масових розстрілів у Сандармосі у Києві біля пам’ятника Лесю Курбасу пройшли меморіальні заходи, в яких взяли участь члени громадських організацій, письменники, капелани. Український політичний діяч, народний депутат I скликання Олесь Шевченко, звертаючись до присутніх, наголосив, що «закатовані в Сандармосі ні за що стали нашими провідниками». «Їхня жертва не була даремною. Вони надихнули наступні покоління, і ми таки маємо свою державу». ГУЛАГ був опорою СРСР, і українці його зруйнували, піднімаючи повстання у таборах. Промовці, серед яких громадські діячі Зоя Голота, Наталія Осьмак, о. Дмитро (Каран), зазначили, що держава, ЗМІ мають частіше і більше говорити про трагедію Сандармоху, що стала одним із сталінських експериментів із сатанинської селекції суспільства.


Під час меморіальних заходів біля пам’ятника Лесю Курбасу.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.