Саме туди ввечері мене непритомного доправила карета швидкої допомоги в супроводі дружини.

Уже в приймальному відділенні спрацював відомий в Одесі перший закон медицини: «Лікуватися задарма — дарма лікуватися!». За те, щоб оформити медичну картку, треба було заплатити 50 грн, і ще 150 — за рентген.

Черговий лікар, молода симпатична жінка, після візуального огляду, виключивши інфаркт та інсульт, направила мене у відділення ендокринології.

Була вже ніч, коли санітар відвіз мене за призначенням на кріслі-каталці, недвозначно натякнувши на чайові за доставку... У відділенні ендокринології лікар показала дружині перелік наявних безплатних медикаментів і сказала, які ліки необхідно терміново докупити. Це ще плюс 800 грн. До того ж 150 грн коштували аналізи.

Наступного дня я очікував огляду кардіолога і невролога. Уважний і небагатослівний лікар-невролог Сан Санич після швидкого огляду поставив безпомилковий діагноз: «Інсульт» і направив на комп’ютерну томографію. А лікар-ендокринолог зробив мені, як інваліду II групи, воістину царський подарунок — безплатний талон на КТ, тим самим заощадивши не менш як 1,5 тис. грн сімейного бюджету. Однак санітари, які транспортувати мене на діагностику, виставили свою «таксу» — 200 грн (за тяжкий підйом на 2-й поверх у відділення неврології високими крутими сходами), не залишивши мені альтернативи.

На мою репліку, що заробляють ці здорові міцні хлопці без халатів та бейджиків, напевно, більше за головлікаря, санітари зауважили, що крім платоспроможних пацієнтів їм доводиться чимало возити і тягати наркоманів, бомжів і «жмуриків», з яких не отримаєш ані копійки... Я зрозумів: ці хлопці займають важливе місце в ієрархії лікарні, тому що без них тут довелося б створювати авральні бригади...

Просторе відділення неврології, розраховане на 50 ліжко-місць, розміщалося на другому поверсі старовинної будівлі, піднятися на який або спуститися вниз хворій людині досить непросто. Але саме відділення приємно здивувало євроремонтом і зручностями: у кожній палаті є кондиціонер, до кожного ліжка підведено кисень, електричну розетку і бра. У просторому коридорі — шведська стінка і спортивні тренажери. А на відкритій великій веранді — сад із квітів.

Пізніше в. о. завідувача відділення Оксана Овенко і старша медична сестра Тетяна з гордістю розповідали мені, як разом із заввідділу Світланою Марченко вони довгі п’ять років займалися ремонтом відділення, вкладаючи в нього всі свої сили...

Мене розмістили в палаті разом із двома важкохворими лежачими пацієнтами. Незважаючи на чотириметрові стелі і відкрите навстіж велике вікно, бо дозволяла погода, у палаті стояв важкий, задушливий сморід неприбраного громадського туалету. Після безсонної ночі і перенесеного стресу дуже хотілося спати, але голосні стогони та вимогливі волання до медперсоналу сусіда по палаті не давали на це жодної надії.

Санітарки, з якими вдалося встановити контакт, розкрили мені таємницю жіночої палати, що тимчасово пустує, де можна поспати в тиші, якщо дозволить черговий лікар. Доклавши деякі зусилля, мені вдалося отримати «добро», за умови — якщо вночі будуть нові хворі, я негайно повернуся до своєї палати.

Лікування тривало... Лікар, уже знайомий мені Сан Санич Грицюта, якому я повірив одразу і безповоротно, прописав десять щоденних крапельниць (понад 400 грн за штуку) і таблетки (одна упаковка — 28 шт. — вартістю майже тисяча гривень), які потрібно було самому купити в аптеці. Безплатно мені гарантувалися лише системи, фізрозчин і триразове гаряче харчування. Це при тому, що в нашій країні діє Національна програма медичних гарантій: Національна служба здоров’я України пропонує 35 гарантованих пакетів, чотири з яких (куди входить і лікування інсульту) є пріоритетними. За кожного пролікованого хворого інсультом медичній установі передбачена виплата в 27 тис. грн.

Чому мені самому довелося купувати лікарські препарати, до того ж переважно вітчизняного виробництва, пояснити ніхто так і не зміг. Тим часом аптека завдала істотних збитків (у розмірі майже 10 тисяч гривень!!!) нашому сімейному бюджету, що складається з двох пенсій — моєї, журналістської, і дружини, яка 42 роки пропрацювала лікарем вищої категорії і одержує менше трьох тисяч гривень...

Під час лікування в неврологічному відділенні я познайомився майже з усім медичним персоналом — 9 лікарів-неврологів, 4 психологи, логопед, 2 масажисти, 15 медичних сестер і 16 санітарок. Вони працювали як добре налагоджений механізм, без жодних нарікань. І це незважаючи на те, що понад половина пацієнтів відділення були лежачими, важкохворими, які потребують підвищеної уваги.

Вирішивши з’ясувати, що мотивує до такої роботи медперсонал, розговорився з однією із санітарок. Марина у відділенні понад 16 років. Згідно зі штатним розписом, оклад її становить 3,5 тис. грн плюс 30% надбавка за стаж. Графік роботи — доба через три. На проїзд в один бік витрачає 50 гривень. Співрозмовниця живе в приміському сільському районі — Біляївці, де, за її словами, роботу знайти майже неможливо.

До розмови приєднується старша медична сестра Тетяна. Каже, що зарплата медсестер ненабагато відрізняється від зарплати санітарок. Усі медсестри та санітарки відділення живуть у передмісті. Одеситки тут працювати не хочуть — не влаштовує невелика зарплата і важка праця. Тож проблема з кадрами є досить актуальною.

Після мого тижневого перебування в неврологічному відділенні в соцмережах з’явилося повідомлення про те, що в першій міськлікарні відбувся спалах ковіду — занедужали одразу дев’ять осіб. У цей час я виписався...

Одеса.