Соціальні робітники регулярно відвідують підопічних удома, аби одинокі літні люди й особи з інвалідністю отримували необхідні соціальні послуги.

Соцпрацівниця з більш ніж 30-літнім стажем Катерина Скроб (на знімку) розповіла про нелегку та відповідальну сферу її діяльності:

— Чесно кажучи, робота нелегка. Але я вже звикла, бо у соціальній службі працюю з лютого 1990 року, — розповідає Катерина Михайлівна. — Спочатку обслуговувала 8 людей, згодом — 12—13, потім — 10. Щоправда, зараз лише 9, бо один підопічний нещодавно відійшов у вічність. За робочий день фізично неможливо побувати у всіх підопічних. Відвідую їх через день: одного дня чотирьох, наступного — п’ятьох. Чи навпаки. Хоча, зрештою, відвідую за потреби, навіть у вихідні. Щойно будь-хто з них зателефонує, і я там. Це зараз маю дільницю в межах центру міста. А колись обслуговувала таку, що включала і центр, і мікрорайон Сарненського лісгоспу та лісництва, та ще й Дослідну станцію.

— Переступаючи поріг будь-кого з підопічних, привітавшись, спершу запитую, як їхні справи, самопочуття, настрій. Цікавлюсь, що турбує чи тривожить. Іноді обговорюємо події, новини. Трохи поспілкувавшись, переходжу до роботи, виконую все, що їм потрібно, — продовжує розповідь Катерина Скроб. — Більшість моїх підопічних — літні, тяжко хворі люди, які з тієї чи іншої причини не можуть обслуговувати себе самостійно. Тому виконую хатню роботу: прибираю, перу, прасую, готую їсти тощо. Також купую їм продукти, медикаменти й інші товари, допомагаю оплачувати комунальні рахунки тощо. Хоч маю конкретний список послуг, проте виконую все, що мене просять. Адже їм більше нема кому допомогти. Але, крім допомоги, підопічним ще потрібні співчуття, розуміння, підтримка. Їм надто важливо навіть те, що просто вислухаю. Водночас під час спілкування прагну підтримувати їх стабільний психоемоційний стан. І як приємно, коли наша коротка розмова закінчується посмішкою.

До кожного підопічного у Катерини Скроб свій підхід, бо вони мають різні характери, уподобання:

— Дехто із них, як відкрита книга. З ними справді налагоджую контакт вмить, а до декого треба мати підхід. Тоді не поспішаю, потихеньку, від зустрічі до зустрічі, так би мовити, притираємося один до одного. Та дуже важко переживаю, коли хтось помирає. До речі, підопічним теж цікаве моє життя. Приміром, у день народження телефонують і вітають. Це, повірте, до сліз зворушливо і приємно. Розумію, що і я для них важлива.

— Зараз цифрові технології та гаджети тісно вкорінюються в наше життя. Як ваші підопічні з цим справляються? Доводилося вчити підлеглих ними користуватися? — цікавлюсь.

— Вчити не доводилося. У них здебільшого кнопкові телефони. Але час від часу допомагаю долати перепони. Мають, звичайно, й смартфони, — чую у відповідь.

Загалом у Сарненській територіальній громаді соціальні послуги надають 24 соцробітники під керівництвом директора Лариси Малецької. Серед них є два чоловіки.

Сарни

Рівненської області.

Фото автора.