У жінки незвичайна біографія, адже народилася вона вночі 14 вересня 1943 року — коли під час нічного штурму червоноармійці увійшли в її рідне село Гусарку і визволили райцентр від гітлерівських окупантів.
— Жили ми тоді у хаті нашого дідуся Петра Сюселя, — пригадує нині Клавдія Григорівна, — тож про свій день народження знаю з його слів. І мама не раз розказувала мені.
Вранці в саманну хату гусарківського селянина увійшли офіцер з двома солдатами. Їх цікавило, чи не заховався у домі якийсь німецький вояка. Петро Юхимович повідомив, що у хаті сторонніх немає, на печі — невістка Феня, яка кілька годин тому народила дитину, на полу (дерев’яному топчані) — онучки Люба, Валя і Галя, на ліжку — дружина Устина Олексіївна, вона хворіє...
Командир у погонах поцікавився:
— Хто народився — хлопчик чи дівчинка?
— Дівчинка, — відповів дідусь.
— А як назвали? — запитав офіцер.
— Ще не дали імені.
— Назвіть її Клавою, таке ім’я носила наш фронтовий санінструктор, вона загинула у бою... — попросив військовий і... змахнув сльозу рукою.
Як не раз розповідали дідусь і мама, через деякий час фронтовик приніс подарунок новонародженій — п’ять фланелевих (офіцерських) онуч на пелюшки, три шматки господарського мила і два — туалетного.
— Як моїй мамі заздрили сусідки! — розповідає Клавдія Григорівна. — Адже тоді усі прали одяг глиною...
Жінка добре пам’ятає голодний 1947 рік. Розповіла вона і про свою рідню. У сім’ї було четверо дівчат, Клава — наймолодша. Її брати Саша і Коля померли маленькими ще до війни від дифтерії.
Мама Феодосія (Феня) Сюсель (дівоче прізвище Черв’як) працювала у колгоспі дояркою, а потім по наряду. У ті часи на селі було багато ручної праці: жінки скиртували солому і сіно, пололи посіви просапних культур, доглядали овочі на городі, трудилися у саду... Батько Григорій Сюсель шоферував у колгоспі. На фронті теж був водієм полуторки. Його призвали у 1941-му, потрапив в оточення, дивом уникнув полону. Пішки прийшов у рідну Гусарку, переховувався від поліцаїв. Із вересня 1943 року — знову у діючій армії. Як відомо, багато мобілізованих одразу ж направляли на передову на Молочну — штурмувати нацистську лінію «Вотан», де вони масово гинули. Григорій Петрович мав водійську спеціальність. Це його і врятувало. Дійшов з однополчанами до Кенігсберга — головного міста Східної Пруссії. З фронту повернувся з бойовими медалями.
Була у Григорія сестра Марія. Брат Володимир теж воював з гітлерівцями під час Другої світової війни. А от доля старших братів — дядьків Клавдії Григорівни — трагічна. Петро Петрович очолював Гусарківську сільраду. У голодному 1933 році відверто заявив районному керівництву: плани хлібоздачі — нереальні. За це голову сільради засудили, відправили до Карелії. Працював там старанно, та все одно в 1937 році був розстріляний як «ворог народу». Іван Петрович теж був на керівній роботі у Катеринославі (Дніпрі). Репресували під час Великого терору. Загинув в одному з таборів ГУЛАГу...
Юність Клавдії Григорівни припала на хрущовську відлигу, коли зник страх і стало легше жити. У 1961 році дівчина закінчила школу і вступила до Верхньохортицького педучилища (нині Запорізький фаховий педагогічний коледж). У 1969 році селище Верхня Хортиця було включене у смугу Запоріжжя, нині це Дніпровський район міста, де росте знаменитий 700-літній дуб.
Клавдія Григорівна вдячна усім викладачам педагогічного закладу, особливо Іванові Панченку, котрий прищепив їй любов до української мови і літератури. Бо у школі всі предмети викладали російською, а односельці спілкувалися місцевою говіркою (смоленський діалект білоруської мови).
Учителювала в школі села Берестового, потім у Титовому. Та хотілося поближче до батьків, до рідної Гусарки. Тому відгукнулася на пропозицію працювати у райкомі комсомолу. Роботі з молоддю віддала понад вісім років життя. У вихідні молодь селища допомагала будівельникам споруджувати гуртожиток для медиків, танцмайданчик біля Будинку культури, Меморіал Слави й Алею Героїв тощо. Запам’яталися рейди народних дружинників, зльоти молодих учителів. Клавдія Григорівна разом з іншими організовувала збір металобрухту та іншої вторсировини. У 1974 році перейшла до Куйбишевської СШ. Працювала у початкових класах, згодом викладала українську мову і літературу. Трудилася і після виходу на пенсію.
Чоловік Клавдії Григорівни — Віктор Іларіонович — родом зі Зразкового. Навчався у Гусарківській середній школі, служив строкову моряком-підводником на Північному флоті. Працював на заводі «Електроприлад» та інших підприємствах.
Їхній син Ігор Вікторович закінчив Мелітопольський інститут механізації й електрифікації сільського господарства, працює за фахом у РЕМі. Дочка Вікторія Вікторівна — психолог у дитсадку, проживає у Запоріжжі. Клавдія Григорівна має онуків.
Більмак Пологівського району
Запорізької області.
Фото з сімейного альбому.
