Сам очільник Фонду на прощальному брифінгу не пов’язував свою відставку з «Більшовиком» і заявив, що це його «особисте рішення», бо, мовляв, за два роки на посаді «виконав усі свої плани» й тепер «треба рухатися далі». Однак більшість оглядачів йому не повірила. А діловий сайт Finbalans цитує відомого експерта Сергія Лещенка, який повідомив: «Причина звільнення — приватизація заводу «Більшовик» під одного учасника».

Куди сховали «прозорість»?

Опосередковано це підтверджує те, що незабаром після аукціону, ще місяць тому, Антимонопольний комітет (АМКУ) повідомив, що «за власною ініціативою розпочав дослідження щодо наявності або відсутності ознак порушень законодавства (...) у діях учасників аукціону з продажу пакету акцій АТ «Перший київський машинобудівний завод» («Більшовик»)». Приводом для дослідження стали «наведені у ЗМІ факти».

Станом на початок грудня комітет не надав переможцю аукціону «дозволу на придбання акцій АТ ПКМЗ («Більшовик»). Як нещодавно повідомили в АМКУ, дослідження триває.

Нагадаємо, в аукціоні з продажу ПКМЗ, який відбувся 27 жовтня, брали участь три учасники, два з яких лише імітували участь у торгах. Стартова ціна лота зросла тільки «на крок». Відтак «Більшовик» пішов з молотка за 1,4 млрд грн, тоді як міг — за ціну, щонайменше удвічі вищу, писали експерти. А багатьох економістів обурило те, що завод продали не як промисловий об’єкт — під офісну забудову продали його територію в центрі Києва.

Багато експертів закликали Фонд скасувати результати аукціону й провести інший, «за всіма правилами». Це було б доречно. Натомість у ФДМУ два тижні доводили — усе чудово, держава «вдало» позбулася «непотрібного баласту». А що ціна занизька, то, мовляв, нічого не вдієш, це — «ринкова ціна», а ринкова — «найсправедливіша»... Як бачимо, термін «ринок» — як оте «чарівне слово» з відомої дитячої казки, ним можна виправдати все, що заманеться.

Заява про відставку очільника Фонду розвернула полеміку про «Більшовик» у ширше русло. У ділових ЗМІ та соціальних мережах багато пишуть «про необхідні для успішної приватизації реформи», завдяки яким Фонд діятиме ефективно, незалежно від того, хто його очолює.

Оглядачі пишуть про «прозорість» приватизації, підвищення інституційної спроможності ФДМУ, подолання саботажу, який має місце, коли нестратегічні об’єкти передають Фонду для приватизації та, звичайно ж, про «реформування судової системи», що необхідно і для захисту прав держави як власника, і прав потенційних інвесторів. Усе це, здається, ще й із виправданням глави ФДМУ, бо, зазначала одна газета, «новітня історія приватизації показала, що «прозорість» — необхідна, але недостатня умова успішної приватизації».

Підкреслимо, що Фонду бракувало й «прозорості». На сайті відомства — необхідні повідомлення для акціонерів, поточна інформація та «переможні» реляції про діяльність Фонду. Суспільно важливого майже не знайдеш.

Так, «Перелік об’єктів приватизації, за якими проводиться претензійно-правова робота щодо розірвання договорів купівлі-продажу» (за невиконання інвестиційних договорів) і «Звіт про виконання умов купівлі-продажу» востаннє на сайті Фонду оновлювали влітку 2019 року. Два з половиною роки тому! А де знайти свіжі дані про дивіденди, сплачені на державні пакети акцій великих АТ, автору цих рядків у прес-службі Фонду пояснити не змогли.

Таємницею залишаються інвестиційні умови продажу. Скажімо, у «Більшовика» їх узагалі не було. Бо ж умову щодо погашення боргів заводу, зокрема, із зарплати, зобов’язанням вважати не можна, бо виконання цієї умови передбачив законодавець, вона обов’язкова. Ще у Фонді, здається, увійшло в практику не відповідати на інформаційні запити, у будь-якому разі на ті з них, на які у відомстві реагувати вважають... зайвим.

Загалом склалося враження, що виконання положень повного циклу публічної політики в цьому центральному органі виконавчої влади розуміють як дорогу з одностороннім рухом: «їжте», що ми вам сказали на брифінгу, а про все інше суспільству знати не треба.

Tout est pour le mieux...

Тому, мабуть, більше резонів мають експерти, які головну проблему великої приватизації визначають іронічною фразою Вольтера, початок якої ми винесли в підзаголовок: «Усе на краще в цьому кращому із світів».

Так, відомі громадські діячі — український народний депутат СРСР 1989—1991 років, доктор наук Микола Козирєв (Боярка), науковець Сергій Федоринчик (Київ), економіст В’ячеслав Горобець (Дніпро) та деякі інші блогери в соцмережах розцінюють як гандж те, що й новочасна велика приватизація ніяк не корелює зі стратегією розвитку промисловості та не має чітко визначеної мети.

Наприклад, у колишній НДР підприємства продавали за умовну ціну — одну марку, але з жорсткою умовою: на виробничих площах має бути створена чітко обумовлена кількість робочих місць. Завод мав працювати.

Обов’язково!.. Мета зрозуміла й логічна.

У сусідній Словаччині головним вважали залучення потужних іноземних інвесторів. Для цього їм надавали суттєві фінансові преференції. І така політика, розповідав автору цих рядків Надзвичайний і Повноважний Посол Словаччини в Україні Урбан Руснак (2005—2009 роки), дала пречудові економічні результати. Зокрема, країна стала визнаним автомобільним хабом Європи, сюди прийшли всі відомі у світі виробники автомобілів. Теж ефективний хід.

А що ж у нас? Глава ФДМУ добродій Сенниченко неодноразового заявляв, що головна мета великої приватизації — це... боротьба з корупцією. На сайті Фонду про це йдеться в дописі «Міфи приватизації».

— У мене виникла така аналогія, — каже С. Федоринчик. — Дід у селі має курей, що несуть золоті яйця, але в курник повадилася хитра лисиця. Звернувся дід по пораду у Фонд. А тут йому підказали не капкан на руду крадійку поставити, а якнайшвидше, хай за копійки, та... розпродати курей, які несуть золоті яйця. Нонсенс! Велика приватизація як метод боротьби з корупцією — це семантична нісенітниця!

Дивно, та ФДМУ оголошував ще дві мети. Одну з них — особисто Д. Сенниченко, який не раз казав на брифінгах, що держава має залишити собі тільки регуляторні функції, а тому не повинна мати власності. Ну, панові Сенниченку не варто було б говорите це в імперативному ключі, а додавати фразу: «На мою думку...». Бо ж серед учених-економістів є інші, протилежні точки зору. По-друге, за логікою очільника Фонду, треба все приватизувати задля... приватизації? «Важливий сам процес», а не його наслідки?

Нарешті, третю мету Фонду назвав згаданий вище добродій Лещенко: мета продажу «Більшовика» — отримати в бюджет непогані гроші. Отже, й тут економічні інтереси суспільства залишено «за кадром». Головне — продати, а після нас — хоч трава не рости!

Цікаво, до речі, яка ж із цих цілей основна? Чи справжня якась інша?

Але головна проблема, на думку експертів, — це відсутність стратегії розвитку промисловості країни, у рамках якої велика приватизація сприяла економічному зростанню. Але поки що в наших урядах переконані: головне завдання держави — тотально дерегулювати діяльність підприємств і ринки збуту, а до воріт «втраченого раю» приведе «незрима рука вільного ринку».

«Плекати власний сад...»

Усе сказане безпосередньо стосується «Більшовика».

Завод був унікальним промисловим комплексом із повним машинобудівним циклом. Тут створювали складне обладнання для підприємств хімічної промисловості й виробництва побутових товарів. Обладнання, яке випускав ПКМЗ, мало високу якість, його охоче купували в багатьох країнах Азії, у Данії, Великій Британії, Франції, ФРН, Швеції та навіть у США, куди «Більшовик» свого часу поставив 13 форматорів-вулканізаторів автомобільних шин.

Останнім часом на основі програм диверсифікації на «Більшовику» освоїли виробництво ескалаторів, унікального прохідницького обладнання для будівництва метро, бурового обладнання, екструдерів для АПК, обладнання для атомних станцій, гірничорудної промисловості та металургії. Важливо, що на заводі зберегли два військові цехи, які можуть виконувати надважливі замовлення для Міноборони... Загалом більшу частину продукції, яку виробляв «Більшовик», не виготовляв більше жоден завод країни!

Чотири роки тому в редакцію звернулася група працівників ПКМЗ, які скаржилися, що активи заводу розбазарюють. Давно знищили ливарний цех і кілька верстатних, потім ліквідували КБ. Значну частину верстатів і обладнання вивезли на черкаські філії заводу — у Жашків і Шрамківку. Розпродують матеріальні запаси... Особливо обурювався ветеран заводу, інженер Андрій Цертий, якого, до речі, «заводські любителі приватизації» всіма правдами й неправдами виживали з роботи:

— Завод ще може виробляти продукцію. Особливо важливо для країни зберегти військові цехи, які можуть випускати унікальну продукцію оборонного характеру, зокрема, для систем ППО.

Однак нічого зробити не вдалося. «Процес» тривав, і скоро після цього на ПКМЗ пустили на брухт обладнання потужного інструментального цеху (№ 11), де працювало 300 кваліфікованих верстатників...

Ці скарги тепер уже колишніх «більшовиків» раптом згадалися, коли на ток-шоу «Свобода слова», що відбулося в першу декаду листопада, добродій Сенниченко порівняв ПКМЗ із «гнилим яблуком», яке, мовляв, було дуже важко продати. Не в образу панові Сенниченку, але хотілося б знати, чого більше в цьому його порівнянні — дитячої наївності чи чогось гіршого?

Бо ж тоді, чотири роки тому, «більшовики» описували не що інше, як... «підготовку» заводу до приватизації. То, можливо, спочатку треба з’ясувати, як же міністерства, у підпорядкуванні яких був «Більшовик», та ФДМУ спільними зусиллями довели ПКМЗ до стану «гнилого яблука»? А винних непогано було б притягти до відповідальності — з наступним відшкодуванням завданої державі шкоди в особливо великих розмірах.

Очевидно, мали рацію вчені Інституту економіки та прогнозування НАНУ, коли кілька років тому пропонували ухвалити закон про збереження майна державного промислового комплексу. Адже «кожен має плекати свій власний сад», як писав Вольтер.

Так чи інакше, та для наступної команди топ-менеджерів ФДМУ метою великої приватизації має стати економічне зростання! Бо заяви про те, що головне — це «боротьба з корупцією», звучать надто вже анекдотично.

Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.