Експеримент триває три десятиріччя

Історія сімейної медицини «на папері» почалася ще в радянські часи. Наприкінці 80-х років минулого століття на Львівщині стартував регіональний експеримент: терапевти та педіатри однієї з лікарень у Дрогобичі почали поступово переходити з дільничного на сімейний принцип обслуговування пацієнтів. Напрацьована модель планувалась до поширення на всю Україну.

Через низку відомих подій справа затяглась, але не вщухла.

У 2001-му у Львові відбувся перший з’їзд сімейних лікарів України, а в 2015-му — вже четвертий, у Полтаві. У проміжку між ними сімейні лікарі збиралися в Харкові (2005 рік) і в Дніпрі (2011). У 1997 році в українських вишах з’явилась лікарська спеціальність «Загальна практика — сімейна медицина», а з 1999-го виходить науково-практичний журнал «Сімейна медицина». Відбулось ще багато чого, про що знають або чули тільки вузькопрофільні спеціалісти. Для широкого загалу сімейна медицина стала актуальна лише два-три роки тому, коли українці почали масово обирати собі лікарів та підписувати з ними декларації. Гроші, як і було обіцяно, «пішли за пацієнтами».

Чи багато їх пішло, чи вистачає, який вийшов ефект, наскільки задоволені сімейні лікарі та їхні підопічні? Щоб зробити такі узагальнення, вже вистачить навіть власного досвіду, однак вирішив ним не обмежуватись і дізнатися думку з цього приводу і пацієнтів, і людей у білих халатах.

Є аргументи і «за», і «проти»

— Сімейна медицина, принаймні станом на сьогодні, себе не виправдала, — вважає відомий у Сумах журналіст Юрій Фадєєв. Він уже кілька років на пенсії і встиг накопичити чималий багаж спілкування з медпрацівниками.

— На сімейних лікарів спробували перекласти функції поліклінік, — продовжує колега. — Що вийшло на-
справді? Попередні здобутки поховали, а новими не замінили. Якось телефоную своєму сімейному лікарю, котрий раніше був у нас дільничним, і повідомляю: захворіла дружина. Перераховую симптоми. Він каже: попийте ось такий антибіотик. Телефоную знову й інформую: попили, не допомагає. Він пропонує: ну тоді спробуйте ось цей антибіотик. Не каже, що треба здати якісь аналізи, пройти якесь обстеження. За свої телефонні поради жодної відповідальності не несе. Хотіли медицину на-близити до людей, а насправді віддалили. Ось вам інший приклад. У мене є хронічна проблема. Щоб дізнатися, в якому вона стані, вирішив зробити аналіз. Отримую результати безплатного обстеження біологічного матеріалу і вони показують: моя проблема повернулась до того стану, коли я ще був немовлям. Її просто немає! А я точно знаю, що це неможливо, бо ж у мене син — лікар. Не знаю нікого серед моїх сусідів, хто був би задоволений цим етапом медреформи. Якщо вирішили її запровадити, зробіть на 10—15 років перехідний період, нехай до сімейної медицини звикнуть і пацієнти, і лікарі.

— Щодо сімейної медицини на нинішньому етапі, є аргументи і «за», і «проти», — каже медпрацівниця комунальної установи Сумської міськради Галина Сергієнко. — Других значно більше. Через ковідну ситуацію застосовується формат онлайн-спілкування із сімейним лікарем, і мені це подобається. Однак пацієнтам пенсійного віку він не підходить, їм непросто навіть записатися в електронну чергу на прийом. Не так давно я робила щеплення від ковіду. Звичайно, перед цим люди підписують необхідні папірці — лікарі знімають із себе відповідальність. А насправді мали б поміряти в тих, хто приходить на вакцинацію, хоча б температуру і тиск. Мені доводилось щепити дітей від кору, правця, дифтерії та інших хвороб, і ми вимірювали їм температуру, дивилися на загальний стан, а не вимагали гарантій від батьків. Передбачається, що сімейний лікар добре знатиме родину (на те він і сімейний), тривалий час спостерігатиме за здоров’ям своїх пацієнтів і розумітиме історію кожного загострення, аналізуватиме генетичні причини хвороби. Але для цього потрібно, щоб лікар обслуговував сім’ю багато років, щоб не виїжджав на заробітки до Польщі чи ще кудись.

— Система медичного обслуговування змінилась докорінно, — вважає сумчанка Лариса Кононенко. — Нині зручно записатися до лікаря на прийом, стати в електронну чергу і вибрати найбільш підходящий час для прийому.

Знаю телефон свого сімейного лікаря, можу будь-коли йому зателефонувати — раніше такого не було. Але іноді виникає потреба, щоб лікар прийшов додому. Раніше це було цілком можливо, а тепер — майже немислимо.

Добре, що можна обрати будь-якого сімейного лікаря і підписати з ним декларацію, але знаю багатьох людей, котрі поміняли вже кількох лікарів і все одно залишаються незадоволеними. Я також не в захваті від свого сімейного лікаря — буду переходити до іншого. Якось прийшла на прийом, йому хтось телефонує, він відповідає, а потім ділиться зі мною емоцією: як його «задовбали» пацієнти зі своїми щепленнями. Я запитала: а чим вас «задовбала» я, що ви присвячуєте виділений на мене робочий час, за який держава платить вам гроші, з’ясуванню обставин, до яких я не маю жодного стосунку? Ви бачите мене другий раз у житті! Тоді він вибачився і нарешті переключився на моє здоров’я. Пацієнтам такого віку, як мій, сімейні лікарі мають телефонувати і запрошувати на щеплення, але мені щодо цього ніхто не телефонував. Натомість претензії, що його «задовбали» вакцинацією, в лікаря є. Я незадоволена комплексом безплатних аналізів, які можу зробити в рамках медичних гарантій: того, що пропонується, недостатньо. Але найголовніше, я незадоволена тим, що ми й досі не почали запроваджувати страхову медицину, яка добре зарекомендувала себе в усьому цивілізованому світі.

Погляд з іншого боку

Щоб подивитися на проблему з іншого боку, завітав до Амбулаторії № 4 комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 2» Сумської міської ради. В установі з такою довжелезною назвою працює Анастасія Трубникова — лікарка, з якою я підписав декларацію. У телефонній розмові вона не заперечувала проти того, щоб розказати журналісту про тонкощі сімейної медицини, але через кілька годин передзвонила і повідомила: щоб бесіда відбулась, необхідно узгодити її з начальством.

Навіщо потрібне узгодження, адже говоритимемо не про виробництво секретної військової техніки? Щоб зрозуміти це, зустрівся із Ганною Івженко — директоркою комунального підприємства Сумської міськради, до складу якого входить Амбулаторія № 4, де й працює моя сімейна лікарка.

Ганна Іванівна виявилась напрочуд комунікабельною й обізнаною в галузевих питаннях, позаяк пройшла неабияку фахову школу — від сільського медпрацівника і лікаря швидкої допомоги до головного педіатра Сум і заступника начальника міського управління охорони здоров’я. Навіть ходила в політику, балотувалась до міськради у складі однієї з команд. Вона розповіла: у структурі, яку очолює, працюють майже триста осіб, з яких кілька десятків — сімейні лікарі. П’ять амбулаторій первинної медицини обслуговують приблизно половину ОТГ, у тому числі й два села, що увійшли до складу сумської громади.

На одного сімейного лікаря комунальної медичної установи припадає в середньому 1,3 тисячі пацієнтів. Четверта амбулаторія, де працює Анастасія Трубникова, — найкраща, бо тут продукують для керівництва найменшу кількість проблем. Залежно від кількості декларантів, на яких держава виділяє гроші, сімейний лікар має «чистими» 15, 18, 20 тисяч гривень і навіть більше. Однак заробляти їх нелегко. Пацієнт може зателефонувати своєму лікарю в будь-який час доби, бо не кожен розуміє, що той — «не залізний» і потребує перепочинку. Попри неабияке навантаження в Сумах між колегами має місце конкурент-на боротьба за пацієнтів. Бага-
тьох переманюють приватні клініки, яким також дозволили укладати договори з НСЗУ.

Ганна Івченко пояснила: якщо сімейний лікар комунального підприємства може направити свого декларанта на безплатне обстеження на апараті УЗД або на рентген-апараті, у приватній клініці все це роблять хоч і в сусідньому кабінеті, але за гроші. Однак пацієнту, котрий обирає для себе сімейного лікаря у приватній клініці, про такі перспективи не розповідають.

Під час спілкування Ганна Іванівна запевнила, що не проти мого журналістського спілкування із своєю підлеглою — лікарем Трубниковою. Того ж дня я постукав у двері робочого кабінету «узгодженої кандидатури». Але вона мене одразу ошелешила: ніхто їй не телефонував, нічого не дозволяв, тож ніякої бесіди не буде. Отож телефоную її керівництву, аби усунути це непорозуміння. Ганна Івженко каже, що зайнята, і додає: невдовзі зі мною та з Анастасією Трубниковою зв’яжеться юрист і розповість, про що можна, а про що не можна розповідати в газеті.

Юрист комунального медичного підприємства зателефонувала мені аж наступного дня. Поінформувала, що зв’язувалась також із Трубниковою і та може повідомляти журналісту будь-що, крім чиїхось персональних даних та лікарської таємниці. Однак після бесіди з юристом сімейна лікарка перестала відповідати на мої телефонні дзвінки, смс-повідомлення та листи електронної пошти. А через кілька днів отримав від неї імейл із вибаченнями і повідомленням (без пояснення причин) про відмову від інтерв’ю.

Я так і не з’ясував, чи вистачає сімейним лікарям Сум медичного обладнання, як вони розв’язують проблеми інклюзивних пацієнтів, як і кому розподіляються безплатні рецепти, якщо такі є, і куди витрачаються гроші, які Сумському центру первинної медичної допомоги № 2 виділяє Національна служба здоров’я України. А вони чималі: лише згідно з договором за програмою медичних гарантій нинішнього року очолюване Ганною Івженко комунальне підприємство мало отримати від НСЗУ майже 52 мільйони гривень. Ці гроші взяли з податків, у тому числі й моїх, тому ще й через це маю право дізнатись, як ними розпорядились. Тож до нез’ясованих проблем, які, безсумнівно, є в сімейних лікарів Сум, можемо додати ще одну. І впливає вона на медичне обслуговування людей не менше, ніж інші.

Сумська область

Фото із сайту sykhiv.media