Звенислава Мамчур-Калинець з батьками і донечкою Ганною.

Бере активну участь у житті Львова та області. Та по-іншому і бути не може, адже так її виховували батьки: відомі дисиденти Ірина та Ігор Калинці змалку прищеплювали доньці любов до України.

— Звениславо Ігорівно, поділіться спогадами з дитинства...

— Народилася я у Львові, але в дитинстві часто бувала у бабусі й дідуся в Ходорові — містечку на Львівщині. І батьки, і оточення родичів і знайомих у Ходорові вирізнялися патріотизмом і релігійністю. Змалечку (так мені тепер видається!) я знала, що мої батьки борються за вільну Україну. І спілкування з дітьми інших дисидентів (Тарасом Чорноволом, Валентином Морозом, Оксаною Гель, Оксаною Горинь) ще більше мене переконувало в місії наших батьків.

— Яких традицій дотримувалися у родині?

— Найкращі спогади — приготування і саме святкування Різдва. Неповторний чар наших традицій більше відчувався по селах і невеликих містечках. Обов’язкові 12 страв, серед яких виділялася кутя, бо її готували лише на Різдвяні свята, велика родина за столом і колядки! Колядували вільно, багато і гарно. А ще вертеп, якого, напевно, найбільше чекалося в дитинстві. Хоча й страшнувато було, якщо смерть чи чортик наближалися до мене. Пригадую, я випрошувала у батьків, аби мене взяли на славнозвісний вертеп, який вони готували у Львові. Й у вечір 31 грудня 1971 року ми, діти, потрапили на це дійство. Тоді я познайомилася з Василем Стусом, який причарував нас, дітей, бо оповідав нам цікаві казки.

Очікуваними були й інші свята. Ще пригадую, як сумувала, коли біля церкви у Ходорові розігнали молодь, яка водила гаївки на Великдень. З того часу мріяла хоч раз побавитися у гагілкове коло. І все здійснилося згодом — і вертеп, і гаївки, коли ми організувалися в Товариство Лева.

— Непростий час довелося пережити вашій родині. Які моменти з дитинства пригадуєте досі?

— Пригадую розповіді старших про січових стрільців, про зруйновані могили, перешіптування про УПА й арешти. Майже всі розмови велися при дітях. Єдине, нам наказували, аби ми цього не переповідали на вулиці й у школі. Саме тоді я усвідомила, що мої батьки та їхні друзі оповиті ореолом таємничості. Я не зовсім розуміла про самвидав, обшуки й арешти, аж поки 12 січня 1972 року не побачила це на власні очі. Стоси розкиданих книг (у нас їх було дуже багато у львівській квартирі), розлита зеленка на стелажі, чужі люди, які щось шукали в усіх куточках хати...

А потім арешти: мами, Стефи Шабатури, Івана Геля, В’ячеслава Чорновола. І в Києві  багатьох, у тому числі Василя Стуса. Далі — школа, де виявилося більше друзів, ніж ворогів. Вчителі, котрі підтримували і передавали вітання батькам, які перебували у концтаборах (мама — у Мордовії, тато — на Уралі), а згодом — на засланні у Читинській області.

Найкращі спогади з часів відродження України — Товариство Лева! Першими кроками у 1987 році був порятунок могил на Личаківському кладовищі, а потім ми з чоловіком Анатолієм (познайомилися на біологічному факультеті Львівського університету) обрали етнографічну секцію. І саме тоді почали відроджувати вертепи, гаївки. Мрією моєї мами було відродження святкування Дня Святого Миколая, вона написала декілька сценаріїв, які ми та інші члени Товариства Лева відтворювали кілька років.

Згадую курйозні випадки, коли Товариство Лева вирішило зробити парад вертепів. Це дуже злякало партійних функціонерів, і членів Товариства Лева почали викликати в КДБ, обком партії й комсомолу. Довго тривали суперечки. Дозволили з умовою, щоб у вертепі не було ангелів. Чорти — прошу дуже, а ангели — ні. Звісно, ніхто на ту заборону не зважав. І вулицями Львова пройшли вертепи зі звіздами і всіма персонажами.

Були також Дитячі забави, обжинки, відродження гаварецької кераміки, фестиваль «Червона рута» у Чернівцях, поїздки по Україні і життя, сповнене творчості і мети!

— На формування вас як особистості, поза сумнівом, вплинули батьки. Чого найголовнішого навчилися у них?

— Батьки завжди були у вихорі подій відродження Незалежності. Ми намагалися встигати за ними, вони теж підтримували нашу діяльність у Товаристві Лева, допомагали виховувати нашу донечку Ганнусю. Напевно, саме таке виховання і оточення дало мені зрозуміти потребу не стояти осторонь від життя нашої держави. Тому ми були учасниками Майданів і революцій.

— Чи легко бути дочкою таких батьків?

— Ні, дуже нелегко. Насамперед лежить відповідальність, що маю відповідати їхнім запитам. Але є і гордість за таких батьків, і вдячність їм за ту безкомпромісність і жертовність, яку вони пронесли через усе своє життя.

— Активна депутатська робота, викладацька діяльність... Чи є час на хобі?

— Хобі змінювалося упродовж життя: досить довго я любила писати писанки і робити ґердани з бісеру. Мрію, що буде час і я зможу продовжити створювати намиста... Також дуже люблю готувати лекції: підшуковувати найсвіжіший матеріал щодо останніх досліджень на певну тему — це для мене як відпочинок. Любимо з чоловіком мандрувати, особливо машиною по Україні. Наші поїздки на природу — це і відпочинок, і збір матеріалу для наукових досліджень та для занять зі студентами.

Ну і завжди були книги, щоправда, останнім часом коло зацікавлень звузилося, переважно вони на екологічну тематику. У нашій родині найголовнішим для всіх хобі було читання. Покоління бабусь і дідусів читали польською та українською, переважно історичні книжки чи детективи, а в батьків була величезна й різноманітна бібліотека. Дочка теж пов’язана з книгами: вона перекладає зі шведської.

— Є домашні улюбленці?

— Як дочка була меншою, у нас жили різні тваринки. Завжди з любов’ю згадуємо папугу Чубчика і чорного кокер-спанієля Нічку. Зараз у нас вдома багато рослин.

— Пані Звениславо, які улюблені свята вашої родини?

— Улюбленим святом є Різдво, коли збирається родина за столом, обов’язково у вишиванках, і ті ж 12 страв і колядки. Тішуся, як випадає можливість на провідну неділю поїхати до родини чоловіка на Тернопільщину. Улюблені страви? Смаки змінюються. Але борщ — це головне. Різний за смаком, залежно від призначення: пісний яскраво-червоний з «вушками» на Різдво, підбитий сметаною з квасолею — повсякчас. Ну і різноманітні салати.

— Хто у вашій родині найчастіше куховарить?

— Найчастіше я куховарю, зазвичай складніші страви. Чоловік теж вміє, ну а донька завжди радить і готує щось оригінальніше. Чекаю, що внук Теодор щось нам приготує.

Львів.

Фото з архіву Звенислави Мамчур-Калинець.