Троє мінометників служили в одному підрозділі — Віктор Мезенев з Вінниці з позивним «Дядько Вітя», Владислав Глушенко з Переяслава, він же «Зайчик», і киянин Андрій Кравченко, якого називали «Кремінь».
Чому у трійки з мінометного розрахунку батальйону «Київська Русь» такі незвичні позивні? Як і хто їх вигадав? Як захищали Дебальцеве і як виходили з оточення? Всі троє дістали поранення, але залишилися живі. Про це «Голосу України» розповіли «Дядько Вітя» і «Кремінь». Телефони «Зайчика» не відповідають. З літа минулого року побратими теж не чули його голос...

Позивні у військових — це народна творчість, каже Віктор Мезенев. До того ж, вони народжуються швидко і несподівано. Але настільки влучні — як постріл у «десятку»!

Мезенев, Кравченко і Глушенко познайомилися ще в навчальному центрі «Десна». Всі троє прийшли добровольцями у 25-й батальйон «Київська Русь». Після «Десни» навчалися стріляти з мінометів на полігоні у селі Дівички на Київщині. Так здружилися, що з них сформували мінометний розрахунок.

Влітку 2014-го прибули у район бойових дій під Дебальцевим.

«У жодного з нас на той час не було позивного, — згадує Віктор Мезенев. — Але отримали їх, як то кажуть, миттєво». Пана Віктора у частині одразу стали називати дядько Вітя. Йому було майже 55. «Свої дві п’ятірки відзначав у бою, — каже він. — Тому такий позивний не викликав жодного сумніву».

Андрій Кравченко до війни був науковим співробітником Інституту хімії поверхні імені О. О. Чуйка НАНУ. Навчався в аспірантурі, писав дисертацію.

«На службі мене запитали, чим займався до того. Сказав, що досліджую сорбенти на основі кремнію. Через мить почув у відповідь: «Це добре, називатимемо тебе «Кремінь», — згадує Андрій.

Про позивний «Зайчик», який дали мінометнику Владиславу Глушенку, співрозмовник розповів: «Бачили б ви, як Владислав бігає!.. Так само, як це робить справжній заєць. Повторити таку манеру нікому не вдавалося.

Пробували — марна справа. Чому не заєць, а зайчик? Бо сам він невисокого зросту...».

«Не знаю, як позивний позначається на долі людини на війні, але в цьому щось все-таки є, — ділиться думками Віктор Мезенев. — Взяти Андрія Кравченка. Він справді виявив себе твердим, як кремінь. Вистояв у таких перипетіях, що страшно подумати. Служив командиром нашого мінометного розрахунку. Через три місяці його знання і здібності знадобилися в іншій ролі — розвідника артилеристів і коригувальника вогню артилерії. Це дуже смілива людина, він у деякі моменти бою викликав вогонь артилерії на себе. Він — один з тих, хто останнім виходив з Дебальцевського котла».

У «Зайчика» своя історія. Його, пораненого, вивезли за день до того, як замкнулося «кільце». «Зайчик» встиг пропетляти», — казали тоді побратими. Після оточення не було змоги вивозити поранених. Співрозмовник каже, вони просто помирали, не маючи можливості отримати допомогу.

Запитую у «Кременя», чим була викликана необхідність ризикувати настільки, щоб викликати вогонь на себе. Андрій відповідає таким тоном, ніби розповідає про кадри якогось фільму, ніби це стосується не його особисто.

«Страшно було, звичайно, дуже страшно, — каже він. — Сталося це на позиції, де точилися справді запеклі бої. Називається вона «Валера». Ворог зайшов нам, як то кажуть, за спину. І вже по ньому били наші артилеристи.

Значить, і по нашому спостережному пункту».

За словами «Кременя», спочатку він давав координати трохи вбік від своєї позиції. Однак у розпал бою наші артилеристи гатили майже по його місцю розташування. Залишалося сподіватися на диво. У тому бою коригувальник дістав осколкове поранення у плече, його контузило, знепритомнів, однак через деякий час прийшов до тями і продовжував виконувати роботу. Евакуації у шпиталь пораненому коригувальнику довелося чекати майже дві доби. А вдома на нього чекала дружина і маленька донечка. На роботі — незакінчена кандидатська дисертація.

«Уже захистив роботу, — каже Андрій. — Ще у 2017 році. Отримав вчений ступінь кандидата хімічних наук. Нині працюємо над дослідженням кровоспинного препарату. Проводимо випробування... Досягли непоганого ефекту, але ще є деталі, над якими треба попрацювати, вдосконалити, як того вимагають медики».

Трійка мінометників підтримує контакти досі. Ось тільки «Зайчик» десь загубився. Після нашої розмови Віктор Мезенев сказав, що шукатиме Владислава через інших побратимів. До речі, Мезенев після лікування у шпиталях знову повернувся у район бойових дій. Щоправда, служив уже в батальйоні розвідки. Демобілізувався, коли йому виповнилося 62! Розумів, що своє, як каже, відмарширував. Зате не розпрощався з двоколісним «другом».

Пан Віктор — кандидат у майстри спорту з велоперегонів, колишній тренер Вінницької ДЮСШ, вищу освіту здобув у місцевому педагогічному інституті (нині — педагогічний університет імені Коцюбинського. — Авт.).

Мезенев кілька разів запрошував побратимів до себе у Вінницю. У нього гостювали і «Кремінь», і «Зайчик». Разом їздили на могили побратимів. Він бував у Києві і Переяславі — тут деякий час заступником міського голови працював Владислав Глушенко. Посаду йому доручили після повернення з АТО. Їздили у Дівички, там дислокується одна з військових частин, — ділилися бойовим досвідом із солдатами строкової служби.

«Знаєте, де я зустрів одного разу «Зайчика»? — запитує Мезенев. — У приймальні Президента України. Він звертався з проханням допомогти вирішити питання з банківським кредитом. У Владислава не діє права рука після поранення. Він попросив мене написати заяву, викласти суть справи. Пізніше я поцікавився, чим закінчилася історія. На щастя, все вирішилося на користь нашого «Зайчика». Виграв суд у банку, ще й компенсацію виплатили».

24 серпня на 30-річчя Незалежності України Віктор Мезенев разом з Андрієм Кравченком йшли по Хрещатику у колоні Маршу Героїв. Не було з ними Владислава Глушенка.

Якщо Глушенку потрапить на очі ця публікація, побратими просять його відгукнутися.

Вінницька область.

На знімку: бійці батальйону «Київська Русь» у Вінниці біля пам’ятного знака загиблим в АТО. Третій ліворуч — «Кремінь», п’ятий — «Дядько Вітя», крайній праворуч — «Зайчик». 2016 рік.

Фото надано Віктором Мезеневим.