Старшому поколінню читачів не треба пояснювати, хто такий Степан Олійник. Його гуморески, фейлетони десятиліттями не сходили зі шпальт газет, журналів, хвиль радіоефіру, а книжки багатомільйонними тиражами «покривали» весь простір Союзу й зачитувалися до дірок. Популярність митця була просто вражаючою.

Газетою засватаний

Його любили й люблять, ним пишаються його земляки, досі згадуючи, як кожен його приїзд на малу батьківщину ставав святом у районі. Люди приходили до його домівки, слухали розповіді Степана Івановича про пережите, його нові твори, які він читав надзвичайно задушевно. І завжди без папірця.

У 1982 році, у січневі дні, поет-сатирик і гуморист відійшов за межу вічності, але його земляки вже не уявляли себе без зустрічей з Олійниковим словом. Тоді й народилася ідея проводити в селах, де він з’явився на світ і навчався, гумористичні літературно-мистецькі свята «Степанова весна», приурочені до дня його народження, який випадає на початок квітня. І ось уже сорок літ відбуваються такі дійства.

Починав майбутній корифей українського гумору зі звичайних дописів до окружної газети «Червоний степ» на Одещині — ще школярем. А народився він у селі Пасицели Балтського району Одещини. Згодом сім’я, в якій росло семеро дітей (Степан — найстарший), переїхала в село Миколаївка Третя, нині Левадівка. Тут була тільки земська школа-чотирирічка, тож батько відправив сина на виучку в обласний центр. Тут він і закінчив трудову школу імені Лесі Українки, а згодом кооперативний технікум і педінститут. Потрапив в обласну газету «Чорноморська комуна».

Пізніше про Степана Олійника писатимуть: «Його для «Перця» й «Крокодила» Одеса-мама народила». І це справді так, бо саме в Одесі він розкрилив свій поетичний хист.

Було в його долі й таке видання, як «Сталинградская правда». Один із його віршів, опублікований тут, цитував генерал Чуйков на мітингу, приуроченому до перемоги радянських військ на Волзі.

Праця журналіста й поета була увінчана медаллю «За оборону Сталінграда», якою він надто дорожив.

По війні, вже в Києві, багато літ віддав популярному журналу «Перець» — і як завідувач відділу, і як член редколегії.

Не терпів бур’яну

Я мав щастя тривалий час спілкуватися із Степаном Івановичем, бути першочитачем багатьох його віршів. Мені дуже імпонувала манера його письма, його громадянська позиція з яскраво вираженим гаслом: «У житті й на лану не терплю бур’яну». Кожен його новий твір був для мене — як свято. Згодом, глибше познайомившись з біографією поета, поспілкувавшись із його сестрою Марією Іванівною, з донькою Лесею, не раз думав: і як журналіст, і як гуморист він міг і не відбутися. І ось чому.

Уже коли був студентом, його батьки потрапили під так зване розкуркулення, отже, вся сім’я — і дорослі, й малі — враз стала «ворогом народу». Їх просто викинули з хати. А Степана, який навчався в Одесі, виключили з інституту. Влаштувався рульовим на кораблі. Через рік спробував відновитися в правах студента й домігся свого, але невдовзі агенти НКВС заарештували «сина куркуля». До звинувачення пришили ще й те, що він «український націоналіст», бо й розмовляє тільки українською мовою, й постійно носить українську вишиванку. Степан і справді ніколи не переходив на російську і постійно носив вишиту сорочку. Ще на студентській лаві юнак разом зі своїм другом, у майбутньому знаним сатириком Володимиром Івановичем, заприсяглися, незалежно від моди, як талісман, носити вишиті сорочки. Із вишиванками Степан Іванович не розлучався до останніх днів свого життя.

Отже, ще на початку тридцятих С. Олійник міг надовго загриміти в тюрму і там просто не вижити. На щастя, через кілька місяців його звільнили. Кілька місяців тюрми підірвали його здоров’я. На все життя.

Ще одна обставина, про яку в сім’ї прагнули не згадувати. І тільки після смерті С. Олійника цю таємницю розкрив його колишній сусід по комунальній квартирі письменник Олекса Гуреїв. Якось Степан Іванович з’явився вдома мов з хреста знятий. Зізнався Олексі, що керівництво ДПУ викликало його на вулицю Короленка (нині Володимирську) й довго схиляло стати донощиком у Спілці письменників. Він відмовився. «Тепер не знаю, чого від них чекати, чи не посадять мене знову за ґрати?»
На щастя, Бог милував.

У молодості Олійник любив творити лірику. Щемливу, просвітлену, як хоча б такі ось рядки, які я колись почув від Олійникової сестри Марії:

Намішаю коням,
та й піду гуляти,
Одпливають хмари,
наче кораблі.
Хтось посвідчив небо
срібною печаттю,
Що висить над небом
й пада до землі.

З часом у поетові взяла гору сатирично-гумористична лінія. Він зізнавався: «Якщо казати правду щиру, то я тому пишу сатиру, що ніжно лірику люблю».

З виходом власних книжок він не квапився. Перша з них «Мої земляки» побачила світ тільки в 1947 році.
Твори С. Олійника були в пошані на всіх просторах Союзу, в далекому зарубіжжі — у США, Канаді, Австралії. Він умів знаходити, як колись писали, «типове в нетиповому», характерне для тієї пори. Йому були чужі мовні штукарства й оті дешевенькі переспіви про злу тещу та невдаху-козу, що часто заповнювали газети, журнали. Він прагнув виходити на суд читачів із вагомим і актуальним словом, із соковитим українським гумором. Тим-то його гуморески, пройшовши «обкатку» в пресі, згодом потрапляли до книжок, які вмить розходилися серед читачів.

Його вірші подеколи й тепер читають з естради.

Один із творів — «Пес Барбос» (1960) ліг в основу кінострічки Леоніда Гайдая «Пес Барбос і незвичайний крос». Гайдай казав, що його слава почалася саме з цього фільму, а композитор Микита Богословський вважав, що свою найкращу музику він написав саме для «Пса Барбоса». Цей кінотвір, створений на основі гуморески Степана Олійника (у титрах його прізвище чомусь не згадали), тоді закупили десятки країн.

В ім’я добра

Будучи в житті людиною сумирною, надзвичайно лагідною, сатирик-гуморист, одначе, виявляв свій бійцівський характер у розвінчуванні бюрократів, зарозумілих чиновників, крадіїв народного добра, губителів природи.

Важко знайти іншого подібного Майстра, такого щедрого на цікаві деталі в зображенні негативних типів. Тодішня критика відзначала, що в українській сатиричній пореволюційній літературі Степан Олійник посідає другий рядок після Остапа Вишні. А сам Вишня називав свого молодшого колегу одним із найбойовитіших літературних солдатів.

Хотілося б виокремити його дружбу з Олесем Гончарем. Вони з’явилися на світ в один день — 3 квітня, з різницею в десять років.

«Якось так траплялося, — не раз мені казав Степан Іванович, — що Олесь Терентійович щокожного такого дня завше встигав привітати мене першим. «Як це у вас виходить? — дивуюся. — Адже я щойно збирався телефонувати вам?» У відповідь чув жартівливе: «Я ж молодший од вас, от і маю бути першим».

Олесь Гончар відчував людську доброту, що йшла від самої душі його старшого побратима, знав про його скромність, добропорядність, про яку серед письменства ходили легенди.

Коли С. Олійник одержав квартиру в письменницькому будинку на тодішній вулиці Червоноармійській, поблизу Хрещатика, він довідався, що його сусід, який мав трьох дітей, поселяється в дещо меншій за розмірами квартирі. Фактично ні з ким не радячись, Олійник запропонував йому своє помешкання, а сам із дружиною та донькою вселиться в сусідове. А цим сусідом був відомий письменник Юрій Збанацький.

Улюблений вислів Степана Івановича «Поспішаймо робити добро людям!» виявився і в багатьох інших учинках.

Степан Олійник був депутатом Верховної Ради Союзу двох скликань. Наділений високим званням і надчутливим серцем, він у той період, без перебільшення, допоміг тисячам людей.

Нетерпимий до фальші

Степана Олійника не стало 11 січня 1982-го. А в моєму серці він живий. Мов зараз бачу його примружений погляд, лагідну усмішку, горду поставу мудрої, доброї людини. Ми всі його любили. Пам’ять про нього ревно береже дочка Леся, в яку він з дружиною вклали всю душу й серце. Нині вона — знана в Україні людина, проректор Національної музичної академії імені Чайковського, секретар Національної спілки композиторів України, а ще — невтомний пропагандист творчості свого іменитого батька.

— Він — моє все, — каже Леся Степанівна. — Якби мене запитали, які головні якості він мав, я виділила б найперше його вроджену інтелігентність, а ще точніше — аристократизм, який виявлявся в усьому — у повсякденному житті, в побуті, у спілкуванні з людьми: чи то з шахтарями або хліборобами; чи з самим Хрущовим або вищими чинами Іспанії, де він, як депутат, представляв державну делегацію; чи то з карикатуристом Херлуфом Бідструпом, який гостював у нас, або з нашою листоношею — з усіма він був шляхетний, привітний, доброзичливий, уважний. Я часто ловлю себе на думці, що йому не треба було б, як багатьом його колегам, перебудовуватись у новій незалежній Україні.

За словами Лесі, Степан Іванович працював щодня надто напружено. Прокинеться о п’ятій ранку і до обіду не встає з-за робочого столу. Як найдорожчий скарб, Леся Степанівна дістає з шухляди чотири об’ємні зшитки у чорному коленкорі. Тут день за днем рукою гумориста виписано всі вірші, що їх він творив упродовж двох останніх десятиліть — з 6 жовтня 1962 року. Про себе відзначаю: практично всі вони пройшли і крізь моє серце. Ба — не всі. Ось останній із них, датований 14 грудня 1981-го. Він ще ніде не друкувався. А присвячено його київському «Динамо», пристрасним уболівальником якого Степан Іванович був до останку. В команді це знали й часто запрошували сатирика на свої свята. Так було і цього разу, про що довідуємося з приписки до вірша: «30 грудня 81 р. вручають київським динамівцям золоті медалі. Подзвонили, щоб і я їх привітав. Я сказав, що охоче зроблю це (просили не більше 8—10 рядків)».

А далі сам вірш:

Разом з усіма, від душі,
по заслузі
Вітаю вас щиро,
динамівці-друзі!
Вітаю і вірю,
що славне «Динамо»
Порадує нас і на той рік
 так само,
Бо є у команді
майстри-бомбардири,
Яким не страшні
й закордонні «кумири».
Динамівські хлопці у змозі
і в силі
Підкинуть м’ячів
не одній «Астон Віллі»!
То ж де б не були —
забивайте голи!
З медалями вас!
Здоровенькі були!
Ваш друг-болільник

Степан Олійник.

Це був останній виступ поета перед глядацькою аудиторією. 11 січня 1982 року перестало битися його добром зігріте серце.

...Свого часу колектив, де я трудився, висунув творчість видатного поета-сатирика на Шевченківську премію. Висував один раз, потім ще раз. Думалося, що висока комісія неодмінно гідно поцінує класика української сатири.

Не поцінувала. Можливо, комусь муляли його гострі вірші, де йдеться про те, що в нашій спілці розвелося багато поетів, але всі вони такого калібру, що їх легко можна розмістити в Кобзаревій шапці...

Отож, як Шевченківський лауреат С. Олійник не відбувся. Я почувався від цього ніяково. «Не переймайтеся, — заспокоював мене Степан Іванович, і додав: — Бачите, сатира — справа ковзка. От я десь і посковзнувся. Та нічого. Будемо жити...»

Пам’ять про видатного Сміхотворця живе в його творах і в серцях усіх, хто його знав. Особливо шанують митця його земляки — і в селі Пасицели, де він народився, і в Левадівці, де закінчував чотирирічну школу, і в самій Балті та в Одесі. На батьківській землі діють створений на його честь музей, ошатна садиба С. Олійника, до його пам’ятника люди постійно покладають живі квіти...

Ось уже сорок літ збігло, як пішов від нас Степан Олійник. Перед очима постає той повитий гіркотою зимовий день, засмучені обличчя побратимів видатного українського пересмішника, котрі прийшли в Спілку письменників попрощатися з дорогою людиною. Поміж них і Олесь Гончар. Він записав у щоденнику: «Пішов із життя значний народний письменник. Мужній по своєму і по народному совісний. І коли йшлося в СПУ про речі принципові, завше вибирав достойну позицію... Дехто вважає, що Ст. Ів. був надто обачний, навіть лякливий, але це не так. Був нетерпимий до фальші, як міг захищав здорову народну мораль — хіба це мало? Його совісність, ота його проста «селянська» порядність для мене дорівнює мужності».

Сущі слова, гідні Корифея українського гумору!

Андрій МЕЛЬНИЧУК, заслужений журналіст України, лауреат літературно-мистецької премії імені Степана Олійника.