Олег Ольжич.
Як усе-таки нелегко жити та діяти людині з кришталево чистою совістю! Навіть сама чесність перед собою прирікає її на загрози і навіть на загибель. Проте, розуміючи це, людина з крицевим характером простує вперед, не ухиляючись від ударів долі...
Він тверезо дивився на історію свого народу: «Вся історія України — це боротьба між собою конструктивної та руйнівної сил. У взаємному пожиранні вони несуть нещастя народові. А вслід за цим приходить панування чужинців...».
Батько й син
Спочатку — про батька. Олександр Олесь (справжнє прізвище Кандиба) — один з видатних українських поетів ХХ століття. Народився 1878 року на хуторі Кандиби під Білопіллям на Сумщині. Закінчив у Харкові ветеринарний інститут. Починаючи з 1909 року, протягом десятиліття він працював на київських скотобійнях, а у вільний від прозаїчної роботи час писав ліричні поезії. Уже з першої збірки «З журбою радість обнялась» (1907) Олесь став популярним. До виїзду за кордон видав ще три збірки поезій — там вистачало й особистої лірики, і надій на визволення України, якому тоді не судилося відбутись.
Того самого року, коли вийшла перша книжка поета, у родині Олеся народився син Олег. Для нього батько написав колискову:
«Спи, дитиночко кохана,
Баю, люлі, бай.
А ти, місяцю, до рана
В колисоньку сяй.
Стану я казки казати
Та співать пісні,
Щоб ти щастя міг зазнати
Хоч в дитячім сні».
Тато передчував, що син матиме непересічну долю. Л. Череватенко розповідає про малого Олега так: «Світлоокий білявий хлопчина одразу підкорив серця батьків, родичів, сусідів: його любили всі. Він на третьому році життя почав вільно читати, а в п’ять — малював, грав на піаніно та скрипці».
Революція 1917 року, на яку Олесь покладав надії на визволення рідного краю від східного тирана, завершилася поразкою волелюбних сил. В Україну прийшли більшовики. Поет 1919-го виїхав на Захід.
Дружина із сином зосталися в Пущі-Водиці під Києвом. Жили сутужно. Олесь кілька років намагався «виписати» рідних у Прагу — звісно, через Москву.
Олега в родині називали Лелекою. Так, у листі від березня 1922 року мама Олега Віра Антонівна писала: «Сьогодні з Лелекою бенкетували: їли пісний борщ та по одній котлеті. Дві страви — це неабищо!.. Шурочка! Коли ж ми з тобою побачимось?.. Ми ж не будемо тут літувати, правда? Обіймаю, Рута».
Ще тоді Олег почав писати вірші.
Отак мій край лежить вві сні
— Мій край, покинутий
синами,
Край, де панують вороги,
Катують, глумляться
над нами!»
У п’ятнадцять літ така заявка чогось та варта!
Еміграція
1924 року Олег та його мама нарешті об’єдналися з батьком. У Празі юнак 1929-го закінчив Карлів Університет. Того самого року вступив до Організації українських націоналістів. Працював в археологічному відділі Чеського національного музею. Як археолог багато подорожував західноукраїнськими землями, балканськими країнами, став визнаним у своїй професії фахівцем, оволодів дев’ятьма європейськими мовами, захистив докторську дисертацію. 1936 року Міжуніверситетський інститут у Римі запросив його відвідати Італію. Там Олег зустрівся з головою Проводу Українських націоналістів Євгеном Коновальцем. Вони одразу знайшли спільну мову.
1936 року полковник Коновалець загинув від руки московського вбивці. Ольжич, виконуючи доручення покійного, створив Культурну Референтуру ОУН, розбудовував її в координатах національного героїзму.
1936-го Ольжича запрошують читати лекції з археології до Гарвардського університету. Тоді ж у США він брав участь в організації Українського наукового інституту.
Поезії
Наука археологія увійшла господинею в душу поета. Його перші «дорослі» вірші, які він підписував уже псевдонімом Олег Ольжич, були сповнені образами мужніх стародавніх вояків з луками та стрілами. Вони не боялися смерті. З часом дійшла черга до гіркого ХХ століття. На ту пору Ольжич уже став одним з найкращих поетів серед емігрантів. На відміну від батька з його співочою лірикою, Ольжич став маломовними, мужнім, кам’яним. Ось вірш «Піхотинець»:
«Душа відділилась від тіла
Ще там, на майдані міськім.
Врочиста така, білокрила,
Літає і в’ється над ним.
А тіло, струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні гадка, ні страх.
І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю
І вперто повзе наперед».
Далі, у збірці поезій «Вежі» (1940), уже йдеться про конкретну бойову діяльність українських націоналістів в українських же населених пунктах, підданих польською владою жорстокій пацифікації:
«Зв’язковий. Сухе привітання.
Кашкет. Окуляри. Ровер.
І схована карта остання —
В кишені його револьвер».
У цій боротьбі не було місця для слабких. Про таких — інший вірш:
«Товаришу любий мій, брате,
Дивися у вічі рабам,
— Як будете так воювати,
Вкраїни не бачити вам!»
А ось — із поеми «Незнаному воякові»:
«Державу не твориться
в будучині,
Державу будується нині.
Ці люди — на сталь
перекути в огні.
Це люди — як брили камінні».
А ближче до завершення
поеми — ще й такі рядки:
«Та ти не відхилиш
свойого вінця.
Блідий наче крейда, і тихий.
Підеш неухильно, підеш
до кінця,
І вибух зголосить
твій прихід...»
А оця строфа ще з його першої збірки «Рінь» (1930):
«Як колись, горіти і п’яніти
Шоломом п’ючи,
І життя наопашки носити
На однім плечі».
У цих творах точно передано саму атмосферу Другої світової війни. Ольжич — поет від Бога — цілковито український та неповторний. Зробила його таким наша тривожна, загрозлива дійсність. І нині, мало не через століття, ці поезії не будуть зайвими на передовій московсько-української війни.
Політика
У 1938—1939 роках Ольжич — активний учасник подій на Закарпатті. У Хусті він координував ідеологічну та політичну роботу серед карпатських січовиків. Там його без жартів величали «військовим міністром». Щодня він тримав зв’язок з керівником Проводу Андрієм Мельником, котрий перебував у Відні.
1941 року Ольжич у Кракові керував підготовкою до походу на схід. Він не довіряв німцям, але гадав, що більшовицьку імперію вони таки завалять. Ось тоді націоналісти й почнуть відбудовувати Україну. А поки що Ольжич укладав інструкції для активістів ОУН: «Творити військові загони й з’єднання, не допускаючи їх до стику з німцями, займати різні терени й розбудовувати там усі форми державного життя».
Ще 1931-го в статті «Два світовідчування» він писав: «Сталінізм — це зразок російського імперського «ура-патріотизму». В майбутньому зударі стануть один навпроти одного новітній український націоналізм із застарілим державним московським патріотизмом».
Що ж, це міркування вже вкотре стало актуальним.
Нарешті на Батьківщині
Повернувшись через два десятиліття на українську землю над Дніпром, Ольжич наголошував: «Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія збудує йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком...». Хіба не по-сучасному звучить це застереження? А він і далі роз’яснював: «Націоналізм означає світогляд, що в основу суспільно-політичного думання і діяльності кладе ідею нації». Що в цьому твердженні для сучасного українця є неприйнятного? Геть нічого!
Перебуваючи у Львові, Ольжич керував підпільною діяльністю ОУН полковника Мельника. Скрізь, де пульсувало українське життя, можна було бачити високого стрункого чоловіка в сірому плащі, капелюсі та звичайних грубих черевиках. У погляді синьо-сірих очей перехрещувались глибина моря з гостротою леза меча.
Як керівник ОУН на окупованих німцями землях України Ольжич вів законспірований спосіб життя. Проте це не завадило йому виступити серед однодумців з ідеєю створити в Києві Українську Національну Раду, а потім перетворити цей сміливий задум на реальність. УНРада нараховувала 130 членів і діяла під гаслом Ольжича: «Свободу — народам, гідність — людині!». Рада випускала заклики до населення, відновлювала структури національного життя. Це дратувало німецьку владу. Як і слід було очікувати, меморандум, підписаний багатьма відомими українцями, який Рада надіслала Гітлерові, не на жарт розлютив окупантів. 27 листопада 1941 року причетних до меморандуму заарештували. Заступник київського генерал-губернатора Аккман заявив: «На Україні ворогом номер один є український націоналізм!».
Події в Києві стали сигналом для ОУН починати (разом з Тарасом Бульбою-Боровцем) організовувати перші частини Української Повстанської Армії.
То був тяжкий час. Ольжич сказав генерал-хорунжому Армії УНР, визначному діячеві ОУН і членові її Проводу Миколі Капустянському: «Пане генерале, мене надовго не стане».
І все ж Ольжич знайшов для себе трішки вільного часу і — одружився. Його обраницею стала на тринадцять років молодша Катерина Білецька, Калинка, як її називали в родині професора Леоніда Білецького в Празі. 2 серпня 1943 року ця пара взяла шлюб у церкві села Яблунька Верхня неподалік Турки на Львівщині.
Світла постать в історії краю
На початку 1944 року гестапо виловило у Відні поряд з іншими Андрія Мельника. Обов’язки його перебрав на себе Ольжич. Він одразу вийшов на прямий зв’язок з Романом Шухевичем (генералом Чупринкою), проте вони ні про що не змогли домовитися. Річ у тім, що бандерівський провід обстоював концепцію масового партизанського руху. Тим часом Ольжич не вірив в успіх відкритої збройної боротьби — та ще й проти армії, яка громить уславлений вермахт. Ольжич вважав нацистський режим чимось абсурдним і протиприродним хоча б через те, що той не визнавав жодних людських прав. Не чекав він добра і від повернення в Україну московської влади.
Червоні — це абсолютно безпринципні й підступні політикани, заражені манією шовіністичної зверхності, що є тим самим расизмом. Приховуючи свої гидкі діяння за високою метою будівництва комунізму, вони по соловках та магаданах знищили мільйони кращих людей.
Поета і політика заарештували 25 травня. Далі концтабір Заксенхаузен, де сиділи Бандера, Стецько, Бульба-Боровець, Мельник — усі у смугастих сіро-синіх куртках і штанах.
Ольжича тягали на допит і вдень, і вночі, завдаючи йому страхітливих тортур. Проте цей в’язень навідріз відмовився давати будь-які свідчення. 9 червня його вночі занесли до камери напівживого. До вранішнього сонця він не дожив.
Нацисти тіла своїх жертв спалювали, а попіл відправляли на миловарний завод. Тому Олег Ольжич не має могили. На героїчну загибель «криштального Олега» — так його величав за життя друг і поет з Волині Олекса Стефанович, останній присвятив йому таку поезію:
«Перед Силою сил
Став, як і кожен:
«Ольжич єси:
— Так, Боже.
«Одведи.
Знаєш куди».
Підійшов до тебе, як брат.
Тільки крила».
За місяць, дізнавшись про загибель сина, у Празі помер поет Олександр Олесь. А 31 липня прийшов у розбурханий світ синок Ольжича, якого Калинка назвала теж Олегом.
Олег Ольжич — одна з найсвітліших постатей в українській історії.
