Фото Юлії Вебер.
Нещодавно стали відомі фаворити рейтингу театральних критиків «Київський Рахунок» (дев’ять театральних критиків визначали найцікавіші столичні вистави 2021 року).
Дві перші лідерські позиції – 1 та 2 місця – згідно з підсумками «Київського Рахунку», вибороли вистави Київського Національного театру імені Івана Франка – «Пер Гюнт» та «Безталанна». Постановником обох є заслужений артист України, молодий український режисер Іван Уривський.
Кореспондент «Голосу України» розпитав режисера про привабливість української класики для сучасної сцени, а також про реформування театральної галузі. Тож – про уроки української класики від режисера Івана Уривського.
– Пане Іване, яка була перша реакція на абсолютну перемогу поставлених вами вистав «Пер Гюнт» та «Безталанна» у рейтингу «Київський Рахунок»?
– Ставлюсь до цієї історії з великою вдячністю. Це завжди і приємно, і відповідально, якщо твої вистави помічають і глядачі, і театральні фахівці. Але це лише приємні миті, які доволі швидко минають, бо далі треба працювати...
Сцени з вистави «Пер Гюнт».
– Мені пощастило побувати на прем’єрі вашої «Безталанної» і що прикметно: зал з великою теплотою її зустрів, хоча йдеться, здавалось би, про давно минулі часи. Чи можна сказати, що нині помітно прокинувся інтерес сучасних глядачів до української класики на вітчизняній сцені? Ви самі це відчуваєте після успіху своїх вистав – «Украдене щастя» , «Перехресні стежки», «Безталанна», «Лимерівна» та «Камінного господаря» Лесі Українки?
– Українська класика, я переконаний, завжди буде цікава українському глядачеві, бо це частина нашої історії, нашого національного коду. Класика є різна, але вона має магічну привабливість. А інколи навіть наївні прості речі в давніх текстах класиків стають потужними емоційними зрушеннями, відкриваючи для тебе театр дещо з іншого раніше невідомого боку.
– У Карпенка-Карого декілька варіантів назви знаменитої п’єси «Безталанна», зокрема, «Хто винен?» і «Безталання». Вашій виставі в театрі Франка яка назва імпонує найбільше?
– Я завжди за фінальний варіант назви, яку обрав сам автор. Тому – «Безталанна». Мабуть, може бути й «Безталання», щоб охопити всіх персонажів п’єси, але також можна сказати, що «Безталанна» – це доля, доля всіх героїв.
Сцени з вистави «Безталанна».
– А як свого часу, 2015-го, з’явилася ідея поставити «Тіні забути предків» Коцюбинського – саме в Одесі, відверто російськомовному регіоні України?
– Якось ми довго сиділи в кабінеті Ігоря Миколайовича Равицького, художнього керівника Одеського українського театру, і розмовляли про можливі варіанти творів для формування репертуару театру. Потім Равицький запитав, що я думаю з приводу української класики, я і сказав перше, що спало тоді на думку, і то були саме «Тіні забутих предків» Коцюбинського. Равицький тоді пригадав, що в Одеському театрі є текст інсценізації Василя Василька. Згодом у мене було багато сумнівів. Але все ж таки ми вирішили ризикувати. Це була моя перша спроба серйозно працювати з українським класичним текстом. Так мене і затягнуло тоді у світ української класики.
– Якби Михайло Захаревич і Дмитро Богомазов запропонували вам зробити постановку «Тіней забутих предків» вже на київській сцені, ви б шукали нове рішення для вистави чи перенесли б у столицю одеську концепцію?
– «Тіні» створювались у ті часи, коли мені страшно було робити кожний наступний крок від необізнаності у театральній справі. Можна сказати, що я тоді ще працював більше на інтуїції, мало розуміючи, що насправді роблю. Тому і не було спочатку чіткої концепції, а була певна хаотичність думок. Але тоді, сім років тому, у нашій виставі існувала якась потужна первісна енергія, що з роками, звісно, розвіялась. Якби я робив «Тіні» Коцюбинського ще раз, то, можливо, це був би діалог із моїм першим варіантом. Важливою частиною «Тіней» в Одесі є простір, бо тоді хотілося зробити його неосяжним: грали і на сцені, і в партері. Зараз мені цікаво було б зробити таку історію в тісноті: ось така моя спонтанна думка з приводу «Тіней забутих предків».
– Декілька років ви працювали головним режисером в Одесі. Виходячи з власного досвіду, які нагальні реформи сьогодні конче потрібні українським театрам, з точки зору молодого режисера та театрального екс-керівника?
– Це ж залежить від багатьох чинників. Українські театри доволі різні: є різні міста, є різні репертуари, є різне фінансування і різна форма власності театрів, тому щось узагальнювати мені доволі складно. І до слова «реформа» треба підходити виважено. У нас є така тенденція, мовляв, зараз все треба «реформувати», але ж для цього треба віртуозно володіти всією ситуацією і розуміти наслідки подібних «реформ». Зі свого маленького «будівельного» досвіду скажу, що треба чітко розуміти, яку споруду варто пускати «під знос», а яку доцільніше реставрувати. Мені загалом ближче розмова про творчі реформи, але тут має бути свобода, інтуїція і смак як стосовно репертуарної політики, так і стосовно кожної окремої вистави, бо нема чітких правил, законів і відсотків співвідношення класики і сучасної драматургії, а є тільки хороші якісні вистави, бажано українською мовою.
– Вистава режисера Уривського «Лимерівна» нещодавно успішно презентувала сучасний український театр на міжнародному фестивалі в Будапешті. Які ще творчі набутки міг би показати наш український театр (загалом) на міжнародній театральній сцені, з вашої точки зору?
– В Україні є талановиті вистави, яким варто подорожувати міжнародними фестивалями. Хочеться, щоб це відбувалося якомога частіше і продуктивніше. Це і важливий досвід і своєрідна перевірка українських постановок на міцність, якість та конкурентність.
– Зараз ви працюєте над «Калігулою» Альбера Камю у театрі Франка. Чи варто чекати критикам гостру політичну виставу на основі авторської п’єси?
– Робити ухил суто у політичний бік зараз нам здається не дуже вигідним, оскільки сам текст Камю буде мимоволі виштовхувати в цю площину і політики там буде достатньо. Під час репетицій намагаємося зрозуміти героїв, які існують в сюжеті Камю. Хочеться подивитися на Калігулу не як на диктатора-збоченця, а зрозуміти його, знайти ті важелі, що керують ним, можливо, у цьому допоможе оточення імператора. У виставі буде всього п’ять персонажів (і, відповідно, акторів), з якими хочеться створити мікросвіт, і відкопати якомога більше людяного у давній історії. Зараз намагаюся позбутися дещо стереотипного сприйняття цієї відомої п’єси, яке ще зі студентських років засіло в мені. І тому про результати роботи зарано говорити, бо тривають тільки перші репетиції.
Режисер Іван Уривський з колегами під час репетиції.
Фото Юлії Вебер.
– Рік тому у ЗМІ була інформація про ваш намір поставити сучасну українську п’єсу про Квітку Цісик та Володимира Івасюка. Яка доля того проекту?
– Зараз проект поки на паузі. В перспективі, гадаю, це буде дуже цікава історія. Але усьому свій час...
Фото з офіційного сайту Київського Національного театру імені Івана Франка.
