Що ви думаєте про війну з Росією?
Відповіді на це запитання ми попросили дати хмельничан.
Попри восьмий рік невпинної війни, яку Україна веде за свою незалежність, актуальність його сьогодні зросла, як ніколи. Скупчення російських військових та техніки вдовж кордонів країни, вантажі з озброєнням, які прибули з Англії та США, грошова допомога, котру передають Україні різні держави для підтримки її обороноздатності — це нинішні реалії. Як і те, що до нас зачастили впливові представники різних держав, щоб обговорити ситуацію та план дій у найближчому майбутньому. В повітрі дедалі частіше лунають фрази про можливий новий геополітичний перерозподіл світу. Що думають про все це пересічні українці? Чим живуть? І що планують робити в разі реальної небезпеки?
Думки різняться. Але всі єдині в одному: ніхто не хоче війни. І більшість готова боронити рідну землю.
Тимофій Андрійович, пенсіонер, 82 роки:
— Я вже пережив одну страхітливу війну. В ній загинув мій батько. І я знаю, як все це важко. Тож переконаний: наші керівники держави мають зробити все, щоб не дати розпочатись новому військовому конфлікту. Та, як мені здається, не видно якихось рішучих дій. Натомість чую, як одного дня наш Президент закликає всіх зберігати спокій, мовляв, нічого страшного не відбувається, а наступного говорить про те, що російські війська можуть захопити Харків.
Так само одні країни вже вивозять родини своїх дипломатичних працівників з України, а інші продовжують запевняти, що ситуація під контролем. То кому вірити?
Анастасія, співробітник ІТ-компанії, 30 років:
— Так склалось, що вже кілька років я живу і працюю за кордоном. Спочатку там навчалась, потім з’явилась сім’я, робота.
Раніше не відкидала думки, що ми можемо переїхати в Україну. Адже тут у мене залишились батьки, родина, яких мені не вистачає. Але тепер повністю відкинула ці плани. Навпаки, хотіла б, щоб і батьки переїхали до нас.
За останнє десятиліття я не побачила жодних змін на краще в їхньому житті, навпаки, фінансовий стан постійно погіршується. А що далі?
Якщо розпочнуться масштабні воєнні дії, це буде катастрофа для багатьох. Особливо для тих, хто не зможе виїхати на мирну територію. Хтось мусить зупинити все це.
Петро, мешканець села, 54 роки:
— Я не дуже стежу за новинами — радіо мовчить, газети до нас не доходять, а слухати всю оту балаканину по телевізору немає ні часу, ні бажання. Оце привіз на базар молоко і сметану. Вторгую кілька сотень — треба буде щось купити додому. Такі наші заробітки і проблеми. Ми ж і тепер, як на фронті: без роботи, без грошей, тільки у вічній багнюці, а тепер ще й в холоді, бо чим за той газ платити?
Чув, Президент казав, щоб ми не розкуповували сірники та гречку. Але ж я весь час запасаюсь: восени картоплею, морквою, буряками. Побили гусей, зарізали на Різдво порося — теж запаслись тушонкою, щоб було що цілий рік їсти. От молоком не запасешся — то продаю.
Я вже не молодий, але, коли доведеться, то піду до армії. Служив же колись.
Валерія Сергіївна, пенсіонерка, 62 роки:
— Мене дуже напружує ця ситуація, бо у мене син та невістка — офіцери, які служать у Збройних Силах. Вони хоча й не на передовій, але побували в зоні АТО. Я, як і тисячі матерів, щодня молюся, щоб були живі і здорові.
Не можу повірити, що якомусь безумцю спаде на думку розпочати велику війну. Ця загроза — це вже не тільки наша, українська проблема. Весь світ має зрозуміти, що локальним конфліктом не минеться.
Я знаю, що мої діти, ні хвилини не роздумуючи, стануть на захист Батьківщини. Але дуже хотілося б, щоб до цього не дійшло. Історія не раз вчила нас, що мир дістається дуже дорогою ціною. Тож потрібно політикам і дипломатам зробити все, щоб зупинити подальшу ескалацію.
Андрій, підприємець, 42 роки:
— Я пильно стежу за подіями. І не тільки тому, що переживаю за майбутнє свого бізнесу, хоча і це для мене важливо, бо я доклав чимало зусиль, щоб його започаткувати, зібрати певні кошти. Я збудував дім, дав роботу кільком десяткам людей. Я весь час хотів, та й тепер хочу, щоб в Україні жила моя родина, виростали діти. Щоб ми добре жили, розвивались. Я не раз бував за кордоном, мав можливість порівняти побут та економіку різних місць і завжди переконувався, що наша Україна має величезний потенціал.
Єдине, чого нам не вистачає, це національно свідомого керівництва держави і уряду. Такого, щоб дбали про Україну, про її людей. Щоб було рішучим у відсічі будь-якої агресії.
Сергій, студент, 21 рік:
— Я думаю, що політики створюють більше шуму, ніж потрібно. Але це їхня робота. Не вірю, що почнеться війна. У будь-якому разі не з ініціативи України. Та це просто безумство нападати на ядерну державу. Хто і яку перемогу хоче отримати?
Якщо доведеться, то, напевно, все-таки піду воювати за країну. Але мені дуже не хотілося б цього робити. Я прихильник того, щоб будь-які конфлікти вирішувалися мирно.
Записала Ірина КОЗАК.
Хмельницька область.
