Прибуття Анни в Корсунь. Мініатюра XV століття.

Закінчення. Початок у № 24 за 9 лютого 2022 року.

Велика княгиня Анна Порфірородна: шлях до канонізації

Відроджуючи нашу правдиву історію, професорка досліджує життя та діяльність київського князя Володимира Великого і його дружини — візантійської царівни Анни з Македонської династії, доньки імператора Романа II, сестри імператорів Василія II, прославленого полководця і державника, та Костянтина VIII. Християнською дружиною хрестителя Русі-України вона стала у 988 році. Шлюб між київським князем та царівною був умовою русько-візантійського договору, що мав наслідком християнізацію Києва та підвладних йому земель. Народилася Анна 13 березня 963 року у Порфіровій залі імператорського палацу. «Вона була царівною за народженням, — каже Надія Нікітенко. — З’явилася на світ тоді, коли її батьки посідали трон. За поняттям тих часів, це означало найвищу знатність у тогочасному світі. Анна була принцесою крові у п’ятому поколінні».

Її прапрадід — засновник Македонської династії імператор Василь I Македонянин. Доба Македонської династії (867—1056) стала часом найвищого розквіту середньої Візантії. Дід Анни — Костянтин VII Багрянородний, автор знаменитих трактатів, «письменник на троні». Батьки — легітимні спадкоємці трону Священної імперії Роман II і знаменита красуня Феофано — дали правителям Русі-України царську кров.

«Зростала Анна в особливій атмосфері палацу візантійських царів і стала бажаною нареченою для правителів кількох великих держав — Священної Римської (Германської) імперії, Болгарії, Франції, — наголошує Надія Нікітенко. — Але їхні шлюбні домагання були знехтувані візантійцями».

Візантійська традиція забороняла віддавати багрянородних царівен (народжених у Багряній палаті імператорського палацу, коли їхній батько посідав трон) за «варварів». Лише Володимиру Святославичу вдалося отримати руку порфірородної Анни. Київський князь, виконуючи угоду з імператором Василієм II, надав йому військову допомогу — шеститисячний загін русів, який допоміг придушити повсталих у Візантії у другій половині 80-х років X століття феодалів, очолюваних Вардою Фокою. Утім, після того, як руські воїни допомогли Василію II здолати заколотників, той відмовився віддати сестру за язичника. Обурений князь Володимир завдав удару по центру панування імперії у Криму і взяв в облогу візантійський Херсон (літописний Корсунь, античний Херсонес Таврійський), що був однією із житниць Візантії. Не сподіваючись відвоювати місто, брати-імператори відправили Анну в Корсунь, де й відбулася шлюбна церемонія київського князя та візантійської принцеси. Невдовзі князь Володимир з новою дружиною повертається до Києва, де, за літописом, у Почайні, притоці Дніпра, у 988 році охрещує люд. Християнізація Русі йшла поступово: спершу віру прийняли більші осередки, потім провінція. Якщо кияни хрестилися без опору, то на півночі, в Новгороді, Суздалі і Білозер’ї волхви підбурювали місцеве населення до відкритих виступів проти християнських священиків.

Історії хрещення України-Русі, історичним наслідкам цієї події, постаті Великого київського князя Володимира присвячено тисячі книжок і статей. А яка була роль візантійської царівни у процесах християнізації України-Русі, великої європейської держави, та її окраїн?

«Разом із Володимиром Анна правила 22 доленосні роки, з 989-го по 1011-й, які стали визначальними в історії християнізації, прийнятті та утвердженні нової віри, в розбудові християнської держави та Української Церкви, — зазначає Надія Нікітенко. — Немає сумнівів, що Анна, довкола якої гуртувалася візантійська духовна і культурна еліта, відіграла визначну роль у християнізації Русі та в її церковному, державному і культурному житті. Про це свідчать найдавніші, найбільш авторитетні джерела».


Коронаційний вихід Анни. Замальовка Солнцева. Середина ХІХ століття.

Дослідниця наголошує, що сучасник Володимира і Анни німецький єпископ Тітмар Мерзебурзький (пом. 1018) у своїй хроніці, яка дійшла до нас в оригіналі, каже, що київський князь прийняв святу християнську віру за наполяганням своєї дружини. Крім Тітмара, роль Анни у наверненні Володимира до віри підтверджують й інші їхні сучасники, західноєвропейські автори ХІ століття, — хроніст Адемар Шабанський (бл. 988—1034) та кардинал Петро Даміані (1007—1072). «Це надійно підтверджують літопис «Повість временних літ», а також житія святого рівноапостольного Володимира, які розповідають про хрещення в Корсуні за порадою Анни раптово осліплого через небажання хреститися Володимира: «Хрестись, тоді прозрієш», що й справді відбулося», — наголошує Надія Нікітенко.

Арабський християнський історик ХІ століття Ях’я Антіохійський свідчить, що Анна привезла з собою в Русь «митрополитів і єпископів і вони охрестили царя і всіх, кого обіймали його землі», а після прибуття до Києва «побудувала багато церков у країні русів».

Поки Володимир був у походах (упродовж десятиріччя військових дій князь об’єднав усі східнослов’янські племена в межах однієї держави і в такий спосіб остаточно сформував територію Київської Русі, що стала найбільшою державою в Європі з площею понад 800 тисяч кілометрів), Анна займалася церковними питаннями. Вона радила чоловікові які і де будувати церкви.

За часів Володимира і Анни, як підкреслює професорка, в Києві було побудовано два грандіозні першохрами — Десятинну церкву Пресвятої Богородиці (989—996) та собор Святої Софії Премудрості Божої (1011—1018).

Зводили та оздоблювали ці сакральні споруди візантійці, яких Анна привезла із собою. На 1018 рік, як повідомляв Тітмар Мерзебурзький, у Києві вже було 400 храмів, що свідчить про небачений розмах церковного будівництва.

Від Десятинної церкви до руського монастиря на Святій Горі Афон

«Високоосвічена візантійська принцеса, поза сумнівами, привезла з собою й великий духовний скарб — книги і вчених, ченців-інтелектуалів, які блискуче володіли «мудрістю книжною», — каже Надія Нікітенко.

Про релігійність та високий церковно-політичний статус Анни свідчить і той факт, що вона із власної скарбниці давала щедрі пожертви на Десятинну церкву і збагатила її ризницю безцінними реліквіями — мощами святих і коштовним церковним начинням. Більше того, вона брала участь в укладенні церковного Уставу-судебника, приймала в Києві іноземних послів. Володимир радився з дружиною, приймаючи рішення у державних справах, про що свідчать рядки Уставу, в якому він називає Анну шанобливо і з гордістю «княгиня моя».


Княгиня Анна на княжому портреті.
Мал. Вестерфельда, 1651 рік.

«Вчені вважають, що саме Анна переконала Володимира влаштувати на Святій Горі Афон руську обитель Богородиці Ксилургу (Древоділа) і вмовила своїх братів Василія ІІ і Костянтина VIII надати для цього один зі святогорських монастирів. Цей найдавніший руський монастир, згадуваний в афонському акті від 1016 року, присвячувався Пресвятій Богородиці, як і Десятинна церква», — продовжує Надія Нікітенко.

У Ксилургу прийняв чернецтво преподобний Антоній Печерський, за-сновник Києво-Печерського монастиря. Його учень і сподвижник Феодосій Печерський у 1073 році заклав мурований Свято-Успенський собор. Один із найдавніших і найбагатших храмів Київської Русі, за однією з версій, підірвала 3 листопада 1941 року під час відступу радянських військ, застосовуючи тактику «випаленої землі», саперна диверсійна група Івана Кудрі.

Зачинатель чернецтва в Русі-Україні Антоній як преподобний був канонізований на межі XIII—XIV століть, Феодосій ще раніше — у 1108 році. Першими святими Русі-України були сини київського князя Володимира та Анни — Борис і Гліб, причислені до лику святих як князі-мученики та захисники нашої землі у 1072 році.

«Коли в 1011 році Анна померла, її поховали в Десятинній церкві у мармуровому саркофазі, а в 1015-му, вочевидь, за заповітом її чоловіка, поруч із нею, також у мармуровому саркофазі, упокоївся Володимир, — зазначає Надія Нікітенко. — Як свідчить Тітмар Мерзебурзький, їхні саркофаги стояли відкрито у вівтарі св. Климента Римського. Тобто там було влаштовано відкриту для доступу шанувальників княжу усипальню, освячену мощами мужа апостольського Климента. Цим декларувалося, що Володимир та Анна також заслуговують рівноапостольної честі».

Широке прославлення та пошанування хрестителів Русі Володимира і Анни знайшло відображення у фресках і мозаїках Софії Київської, будівничими якої було це подружжя. Фрески веж храму розповідають про заручини київського князя з візантійською принцесою на зламі 987—988 років. Анна прославляється і на фресковому княжому портреті в центральній наві собору, де вона поруч із Володимиром.

«На портреті, значні фрагменти якого збереглися донині, зображено урочистий вхід у храм княжої родини, що уособлює собою всю Русь-Україну, яка прямує до вівтаря св. Софії, — підкреслює дослідниця. — Ілюстровано обряд освячення храму, який символізує хрещення Русі. Володимир і Анна як «нові Костянтин і Єлена» ведуть свій люд до вівтаря Спасіння».

Архітектура, мозаїки, фрески, графіті Софії Київський розповідають нам про те, що собор було закладено в 1011 році Володимиром і Анною, а завершено Ярославом Мудрим у 1018-му, вже після смерті хрестителя Русі. На думку Надії Нікітенко, зі стінописів храму видно, що подружжя просвітителів Русі-України, Володимир і Анна, вже тоді готувалось до канонізації. Втім, цього не сталося через політичні чинники та зміну династичної ситуації в Русі і Візантії.

Після захоплення Києва Батиєм, руйнування Десятинної церкви, масового винищення завойовниками населення, про що свідчать археологічні розкопки (це була їхня стандартна тактика залякування і терору) в народній пам’яті ім’я Анни майже стерлося.

Зважаючи на те, що хрещення Русі-України — спільне звершення київського князя Володимира і його дружини, відновлення церковного пошанування Анни Візантійської як рівноапостольної просвітительки було б даниною історичній справедливості.

«Відзначивши в 2011—2018 роках тисячолітній ювілей Софії Київської — меморіалу хрещення Русі-України, маємо відродити пам’ять дружини Володимира Святого великої київської княгині Анни Порфірородної, вшанувати її за заслугами. Особливого значення цій проблемі надає повернення у 2018 році нашої Православної Церкви до лона материнської Константинопольської Церкви. Найбільш адекватним вшануванням Анни Порфірородної стала б її канонізація як святої і рівноапостольної київської княгині, хрестительки Русі-України, аби вона вслід за святою рівноапостольною княгинею Ольгою як предтечею київського християнства зайняла у Святцях Православної Церкви України гідне місце поруч із своїм чоловіком Володимиром Рівноапостольним. Це засвідчить глибокі й славні історичні корені нашої держави і Церкви, збагатить скарбницю їх святості, високо піднесе міжнародний авторитет та імідж, дасть народу України нову святу покровительку», — констатує Надія Нікітенко.

Фото надано Надією Нікітенко.