Директор Міжгірського професійного ліцею, заслужений працівник освіти України Василь Маринець.
Мудрими народними інженерами були наші предки-горяни! Мастаки-умільці змогли придумати таку хитромудру штукенцію, що стала у пригоді в житті-бутті. Навіть зметикували «запрягти» воду, щоб мати неабияку користь у господарстві. Мова про саморобні пральні «машини», які встановлювали на швидкоплинних пінистих потічках у сусідстві з ґаздівством і на місцевій говірці чудернацьки йменувалися валилами.
Колиска аристократа українського духу Петра Скунця.
Пральна «машина» на потоці: валило — винахід предків!
За сивої минувшини водяні агрегати, що служили жіноцтву за прання, водилися в кожному верховинському селі, проте вік технічного прогресу списав з ужитку прадідівські екзотичні об’єкти, замінивши їх електричним устаткуванням безпосередньо на дому.
І в підполонинній Річці — селі, яке досі славиться збереженими старожитніми звичаями та традиціями, кануло в небуття диво-валило. Як не стало серед живих тутешнього кустаря-конструктора Юрія Корди, померло і ремесло. І все-таки знаходяться люди — реставратори справ давно минулих літ. З-поміж них — і директор Міжгірського професійного ліцею, заслужений працівник освіти України Василь Маринець. Про нього, судячи за ділами, так і кажуть: народжений, щоб відроджувати дух пращурів. Завдяки зусиллям уродженця цього осідку нова скопійована цяточка в цяточку предковічна споруда цього року змайстрована біля оселі його покійних батьків, де він створив фермерське господарство «Річанський водограй». Точніше сказати — на гірському руслі, що бере початок аж з-під Боржавських полонин, у сусідстві з водоспадом-гучалом — глибокою водною колобанею, де щороку на Водохреще із друзями полюбляє в ополонці «поніжитися» за приймання зимового душу. До речі, «моржування» успадкував від рідного діда Федора Білака, який унаслідок спартанського загартування прожив на білому світі нівроку — 91 рік (у свою чергу родоначальник запозичив процедуру за заробітків у далекій Америці).
Розташований перед загатою цебер — велика дерев’яна посудина для змивання бруду із тканин, в який спеціально зробленим жолобом-спуртом стікає сріблясто-чиста вода. Усе це не просто експонат, що лише ілюструє давній уклад життя горян. Він, виявляється, й нині у знадобі.
Ще й унікальний музей гунь!
Річ у тім, що «Річанський водограй» займається виготовленням гунь — типового традиційного одягу давньо-слов’янських поселень у Карпатах. Мало того, В. Маринець у «Річанському водограї» створив унікальний музей гунь!..
Не кажучи вже, що вовняні мантії повсякчас у моді самих річанців — село аж біліє гунями наопашки, але й до них ласо липнуть очі закордонних гостей-туристів, насамперед тих, хто прихильник здорового способу життя. Як-не-як, а колоритне домоткане нефарбоване сукно — екологічно чисте, запобігає простудним захворюванням, радикуліту, ревматизму... Де, як не у кришталевій круговерті в діжці на потоці така химерна одіж може впродовж одного-двох днів позбутися всілякої брудоти. Сучасній хімчистці аналогічна процедура для волохатого вбрання не під силу, тим паче що додає запах усіляких реактивів та препаратів. Валило з розряду універсальних — бездоганно очищає від нечистот також ліжники, килимові доріжки, кептарики, які виготовляються талановитими місцевими майстринями. Серед них варто виділити молодого віку рукодільницю Любов Гичку, яка до всього на громадських засадах веде гурток, навчаючи юнь села основам немеркнучого народного промислу.
Як правило, вимушено перепочиває від роботи прало під час морозо-стійкої зими, коли вдягається у льодовий панцир.
І в трембітоньку заграє, й біля дримби заспіває
Фанат романтичної старожитності Василь Маринець запровадив інноваційний проект «Відродження народних художніх ремесел, звичаїв, традицій, старовинної верховинської кухні в умовах інтенсивного розвитку туристично-рекреаційного комплексу Міжгірщини». І група умільців, що виготовляють вироби з дерева, між іншим, єдина в системі профосвіти Закарпаття, — спроможна змайструвати рідкісний музичний інструмент — трембіту. Деякі з маркою «робітничої академії» сурмлять у Києві, Запоріжжі, Херсоні... А земляк Юрій Гельбич за ініціативи директора профліцею за замовленням у кліп ока може склепати і «карликовий» інструмент — дримбу, що вміщається в кишені. Але яка голосна і як зачаровує!..
У рамках успішної реалізації плану-проекту керівнику навчального закладу якось спало на думку виготовити і сувенірного типу давнього специфічного топірця, що звався бокораським. За марного пошуку старовинного екземпляра у пригоді стали спогади старожила-односельчанина Івана Больбана, як і поради краєзнавця Павла Кривки, архівні документи Львівської національної академії мистецтв, і задум напрочуд вдався — на виставках, в яких регулярно бере участь ліцей, унікальне знаряддя демонструє передусім відважне життя плотогонів.
Не забувається й духовно-культурна спадщина краю. Фольклорний художній ансамбль «Верховинці», що діє при ліцеї під керівництвом Василя Леня, на сцені барвисто відтворює перлини старовинних колядок. А найбільш публічно, яскраво і всебічно засвідчує життя-буття в сиву давну в си-ньоогорах створений етнографічний музей, що десять років тому удостоївся диплома зразкового. У відображеному інтер’єрі верховинської хижі із старомодною піччю ХІХ століття зібрано сотні і сотні експонатів, які можна по праву вважати раритетними. Тут навіть є колиска поета-вільнодумця Петра Скунця, в якій вигойдувався майбутній талант лауреата Шевченківської премії. Не пошкодуєте за візит у приміщення, де панує воскреслий дух предків. І, звичайно, вдячні слова за святе збереження старих добрих традицій треба адресувати Василеві Маринцю.
Міжгір’я
Закарпатської області.
Василь Маринець з Любов’ю Гичкою біля валила.
Експонати етнографічного музею.
На таких потічках встановлюють пральні «машини».
Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.
