26 грудня 1871 року в селі Біла неподалік від Чорткова, що на Тернопільщині, народився Євмен Кирилович Лукасевич — український лікар, дипломат, журналіст, видавець, громадський і державний діяч. Міністр охорони здоров’я уряду УНР, автор україномовного «Анатомічного словника» (1926 р.).

Так склалися обставини, що з 1905 року, після підтвердження свого університетського диплома в Російській імперії, галичанин Євмен Лукасевич поселяється в Києві, де працює терапевтом та епідеміологом. Там і застали його буремні події 1917—1920 років, коли Україна зробила відчайдушну спробу вирватися із кривавих пазурів північного сусіда і відновити свою незалежність. Отож на першому Крайовому лікарсько-санітарному з’їзді у 1917 році його як авторитетного спеціаліста в лікарській справі обирають заступником голови новоствореної Всеукраїнської спілки лікарів і редактором журналу «Українські медичні вісті». А в квітні 1918-го на установчому з’їзді Українського Червоного Хреста — співголовою цієї організації. Упродовж січня — квітня 1918 року Євмен Лукасевич — директор Департаменту охорони здоров’я УНР, іншими словами — міністр.

На швейцарських перехрестях

Наприкінці літа 1918 року Євмен Лукасевич очолив надзвичайну дипломатичну місію Української держави (пізніше УНР) у Берні. На цій посаді він докладав максимум зусиль задля формування думки світової спільноти про УНР, її боротьбу за власне утвердження, визнання урядами інших країн цього державного утворення. Так, за сприяння українського амбасадора в Берні та Лозанні видано низку праць з історії та етнографії України французькою мовою.

Треба сказати, що свого часу Євмен Лукасевич закінчив університет у швейцарському Цюріху, де здобув фах лікаря. Отож добре був обізнаний із
цією країною, мав тут чимало друзів і просто знайомих.

Перший український посол у Швейцарії невдовзі після від’їзду з Берна виклав свої враження в невеликих споминах «Швейцарські перипетії».

Як згадує Євмен Лукасевич, швейцарський уряд дозволив українській амбасаді нав’язати контакти з інтернованими в сусідніх країнах українцями, які перебували в Альпах проїздом. Їм посольство допомагало грішми, одягом, а деяким із них навіть по-
сприяло повернутися додому, в Галичину.

Студентам-українцям, які здобували вищу освіту у Швейцарії (здебільшого в Цюріху), посольство щомісячно надавало допомогу на харчування — загалом 1500 швейцарських франків.

Бізнесові кола Швейцарії виявляли зацікавлення в торговельно-економічних відносинах з молодою державою на берегах Дніпра. Власне, для цього і було створено товариство «Україна», на чолі якого стояв відомий фінансист Біярен.

«Перебування нашого міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка в листопаді 1918 року в Берліні (та ще й таке довге) справило негативне враження на антантські кола у Швейцарії, — згадував пізніше Євмен Лукасевич.

— Майже зараз же після приїзду Дорошенка (у Швейцарію. — Прим В.К.), щось за два дні, наш берлінський посол Ф. Штейнгель прислав телеграму про відкликання Дорошенка, а десь ще через два дні таку ж саму телеграму дістав я...». Отож заледве розпочавши дипломатичну діяльність, Є. Лукасевич практично втратив юридичні права на виконання обов’язків керівника Української дипломатичної місії у Швейцарії. Адже одночасно з відправкою телеграми в Берн барон Штейнгель повідомив про це і швейцарського амбасадора в Берліні.

Однак події в Україні розвивалися за своїм сценарієм. Гетьманський уряд Павла Скоропадського доживав останні дні. І вже 3 грудня 1918 року у швейцарській пресі з’явилося таке повідомлення: «...За нашими інформаціями з Української місії, справа представляється в такому світлі. Урядового відкликання радою міністрів до сучасного моменту не було. Барон Ф. Штейнгель, посол у Берліні, передав лише телеграфом повідомлення міністра закордонних справ (Гетьманату. — Прим. В.К.) Афанасьєва про відкликання д-ра Лукасевича, який на бажання українських політичних партій та за їх дорученням прибув до Швейцарії, буде поки що продовжувати свою діяльність». У такій ситуації український амбасадор у Берні перебував аж до лютого 1919 року, коли Директорія, яка прийшла на зміну Гетьманату, офіційно затвердила його послом у Швейцарії.

Принагідно зауважимо, що непримиренні опоненти Скоропадського з українського національного табору завжди нагадували Георгію Афанасьєву його російське походження та антиукраїнську позицію в мовному питанні.

Зокрема, Микола Ростовець писав у 30-х роках минулого століття: «Г. Афанасьєв — державний контролер, згодом міністр закордонних справ, росіянин з Уфи... Послідовний ворог українства, вів кампанію проти української мови, яку називав «грубою й угловатою».

Восени 1919 року у приміщенні українського посольства зібралися представники амбасад Латвії, Литви, Грузії й України, щоб об’єднати дипломатичні зусилля для визнання самостійності цих народів світовим співтовариством. Однак нашим попередникам вдалося домовитися лише з литовцями, з якими вони заснували «Українсько-литовський союз», від імені якого проводили спільні акції, протестуючи проти імперських зазіхань сусідньої Росії.

Цікавий і такий факт: у лютому 1919 року до Берна приїхав Дмитро Донцов, який очолив пресово-інформаційний відділ Української дипломатичної місії. «Протяґом двох років (1919—1921), — писав згодом відомий ідеолог і публіцист, — удалося нам тоді не лише вести українську пропаганду в швейцарській пресі статтями, але й через швейцарську телеграфічну аґенцію містити в тій пресі майже щодня одну, дві чи три депеші нашого пресового бюра про воєнну акцію української армії (і повстанців) на Наддніпрянщині і в Галичині. Тим шляхом діставалися наші депеші до французької і англосакської преси».

Наприкінці спогадів Євмен Лукасевич згадує, в яких непростих умовах доводилося працювати українським дипломатам. «За весь час мого перебування в Швейцарії, — наголошує він, — я не мав контакту з урядом — ні прямо, ні через інше посольство. Навіть кур’єри, яких я посилав до уряду, не привезли мені жодних серйозних інформацій або директив. Грошові засоби посольства вже майже кінчалися навесні 1919 року, а я особисто не брав належної мені платні вже більше півроку».

Отож уже в січні, а ще раз у квітні 1919 року він просить уряд Директорії звільнити його від обов’язків посла УНР у Швейцарії. На дипломатичному поприщі в Берні його замінив барон Микола Василько. А самому Євмену Лукасевичу запропонували стати послом в Іспанії, від чого він відмовився. Як скаже згодом він сам, сподівався, що в Україні буде потрібнішим.

Особистий лікар Симона Петлюри

Та події, які розгорталися в Україні, наближали молоду державу до катастрофи. Знекровлена у тяжких боях армія УНР, де бракувало ліків, обмундирування і набоїв, де лютувала епідемія тифу, відступала на захід, до річки Збруч, де на протилежному березі вже панувала Польща Юзефа Пілсудського. Отож наприкінці червня 1920 року Є. Лукасевич прибуває до Праги. Разом із ним приїхала і Юлія Садик — його цивільна дружина. А ще позичив своєму давньому приятелеві 50 тисяч чеських крон, про що позичальник із вдячністю згадує у своєму «Щоденнику». Через кілька місяців, восени, сім’я Лукасевичів перебралася у Польщу — там дешевше можна було прожити.

Про польський період життєвого шляху Є. Лукасевича багато чого можна довідатися з його листів до Євгена Чикаленка, який доживав свого віку у Чехо-Словаччині, зокрема в Подєбрадах, де з літа 1925 року почав працювати в Термінологічній комісії Української господарської академії над укладанням німецько-українського «Лісового словника». Цей «діалог у листах», що тривав упродовж восьми років, аж до самої смерті колишнього міністра УНР, доволі ґрунтовно вивчила і проаналізувала історик Інна Старовойтенко в науковій розвідці «Реалії української еміграції у листуванні Євгена Чикаленка з Євменом Лукасевичем», яка побачила світ п’ять років тому.

«З листів Євмена Лукасевича, — пише авторка, — стає відомо, що цей галичанин був одним із небагатьох своїх земляків, які підтримували Головного Отамана, співчували його складному політичному становищу та вірили в його державницькі наміри». Мало того, саме Є. Лукасевич лікував Симона Петлюру, радив йому поправляти своє здоров’я в курортному Закопаному, постійно консультував і тяжко хвору його дружину Ольгу Опанасівну.

Є. Лукасевич, як це видно з його листів, доволі критично ставився до української інтелігенції в еміграції. Його дратувала її амбітність, нездатність до організації та об’єднання навколо одного провідника, розпорошеність на партії та політичні течії, що ворогували між собою та іноді привертали до себе увагу європейських політиків. На противагу цьому вищому прошарку суспільства Є. Лукасевич ставив неосвічених селян на батьківщині, в яких сучасники відзначали зростання національної свідомості, здатність до повстанської непокори, безстрашну участь у боротьбі проти більшовицьких окупантів.

Як стверджує вже згаданий історик, автор листів із Варшави констатував слабкий політичний ресурс української еміграції, відсутність на тій хвилі національної боротьби відповідних працівників, орієнтації української еміграції на протилежні цінності. Є. Лукасевич писав про відомих політиків, оцінював рішення окремих. Звертав увагу і на складне становище українців, які опинились на польських землях: скорочення польською владою фінансування українських урядових установ та таборів з інтернованими вояками. Водночас автор відзначав і позитивні зрушення в житті тамтешньої національної еміграції, зокрема пожвавлення культурного життя.

З епістолярію довідуємось і про причетність Є. Лукасевича до видання у Варшаві української газети «Українська трибуна».

«До цієї справи, — наголошує Інна Старовойтенко, — він долучився в червні 1921 року, після свого переїзду з Тарнова. Фактично Є. Лукасевич став одним із засновників газети, яку видавав разом з О. Саліковським (журналіст, міністр внутрішніх справ Директорії. — Прим. В.К.), та її меценатом. Завдяки Є. Лукасевичу, «Українську трибуну» постійно читав і Є. Чикаленко, через неї детально знайомився з українським повстанським рухом, що вирував у радянській Україні». Є. Чикаленко кілька разів відзначав у «Щоденнику», що з-поміж інших українських періодичних видань в еміграції саме ця газета найширше і найоб’єктивніше інформувала читачів про той важливий історичний процес, подавала матеріали про конкретні повстання, їхніх ватажків, регіони найгарячіших виступів тощо

Усе життя Євмена Лукасевича — це добрий приклад, як треба любити Україну, обстоювати її гідність та незалежність, вірити в державну спроможність свого поневоленого народу. До останнього кроку, до останнього подиху.

До речі

Син Є. Лукасевича Левко у складі студентського куреня брав участь у відомому бою під Крутами, залишив спогади про це криваве протистояння. Після поразки національно-визвольних змагань жив у Польщі та Чехо-Словаччині, став професором, відомим економістом-статистом. Помер 1982 року в Празі.