Мій чоловік Леонід Іванович Солощук (мешкаємо у селі Забороль Олександрійської тергромади Рівненського району) за своє життя, як підрахував, безплатно здав більш як чотири відра крові. Рятував життя безкорисно породіллям, важкохворим людям ще й прямим переливанням крові — його часто викликали з дому на такі процедури в лікарні. Відтак держава присвоїла йому звання «Почесний донор України», вручивши відповідне посвідчення і нагрудний знак.
Але в останні роки мій чоловік перехворів і тепер має протипоказання щодо донорства. З віком виникла потреба у лікуванні, зубопротезуванні, одне слово, зайнятись своїм здоров’ям. Він вирішив скористатися пільгами, які для почесних донорів гарантує законодавство України. Серед таких пільг, зокрема: путівки на оздоровлення раз на рік; безплатне лікування у державних та комунальних закладах охорони здоров’я (лікарнях); пільгове придбання ліків (із знижкою 50 відсотків їх вартості) за рецептами, виданими закладами охорони здоров’я, заснованими на загальнодержавній та комунальній власності; безплатне позачергове зубопротезування (за винятком зубопротезування з використанням дорогоцінних металів) у закладах охорони здоров’я, заснованих на загальнодержавній та комунальній власності; лікування зубів; отримання надбавки до пенсії у розмірі 10 відсотків від затвердженого прожиткового мінімуму, а також інші пільги.
Тож мій чоловік вирішив скористатися бодай пільгами для лікування та зубопротезування. Але, крім надбавки до пенсії і безплатного проїзду у залізничному транспорті, жодною іншою пільгою йому не вдалося скористатися.
Чоловік лікувався у Клеванській районній лікарні. Купував власним коштом ліки — жодних пільг, передбачених для почесних донорів, не було. Одночасно хотів полікувати зуби під зубопротезування, однак йому відмовили.
Тоді з питань безплатного зубопротезування чоловік звернувся в обласну стоматполіклініку, що на вулиці Поштовій у Рівному. Там йому теж відмовили, мотивуючи це тим, що він, мовляв, живе у селі Забороль Олександрійської громади Рівненського району, а не в Рівному. Тим часом, і у законодавстві, і в посвідченні є запис: «Діє на території України». Та й мій чоловік здавав кров для усіх, хто того потребував, не цікавлячись при цьому, де живе людина, яку він рятує.
Після усіх поневірянь чоловік звернувся за пільговою послугою — лікуванням зубів (протезування там не практикують) за місцем проживання — у стоматкабінет Олександрійської лікарні. Йому теж відмовили, мотивуючи це тим, що стоматологи купують власним коштом витратні матеріали, працюють на госпрозрахунку.
Звернулись в Олександрійську сільську раду, але й там повідомили, що, мовляв, зі слів головного лікаря лікарні, такої пільги, як безплатне лікування зубів для почесних донорів, не передбачено.
Ось і виходить, що пільги для почесних донорів насправді існують лише на папері. На мою думку, це аж ніяк не сприяє розвитку донорства крові та його компонентів в Україні. І це тоді, коли Інтернет рясніє повідомленнями з проханням до донорів здати кров, допомогти хворим.
Заради справедливості, єдиний раз мій чоловік пройшов безплатно курс лікування у Рівненському обласному госпіталі ветеранів війни, де начальником депутат Рівненської обласної ради Андрій Іванович Бурачик, за що ми йому щиро вдячні, як і за те, що він залишив у нас іскру надії, що ще не всі ігнорують законодавство України про пільги для почесних донорів, що донори можуть розраховувати на підтримку держави, коли вони вичерпають свій ресурс за станом здоров’я.
Валентина СОЛОЩУК, читачка «Голосу України», мешканка села Забороль Рівненської області.
