У 2020 році Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України публікував відповідний звіт, засмучуючи нас передбаченнями щодо можливого скорочення працездатного населення України у віці від 20 до 64 років до 2030-го, а ще дивував одкровеннями з приводу реальної чисельності українців, котрі «одночасно перебувають за кордоном». 

Перша цифра (щодо тенденції скорочення працюючих) – 2,5 мільйона, друга (постійно заробляють за кордоном) – три мільйони українців. Загалом трудових мігрантів неофіційно нараховували майже чотири мільйони. Боже, які ж то були «квіточки»! Ми навіть болгарам та сербам у Європі поступалися за рівнем трудової міграції.

Тепер же московіти вирішили, що дім буквально кожного українця повинен поміщатися у валізу. Навіть – усе нажите майно (разом із сентиментальними фотоальбомами і порцеляновими півниками) людей у поважних літах чи й зовсім у похилому віці, які в страшному сні не бачили себе біженцями, переселенцями, перекотиполем… 

Путін і путінолюби, звісно ж, помиляються, бо це не їм вирішувати – українець завжди житиме в своєму домі, хазяйнуватиме на власному подвір’ї, сіятиме зерно на своїх ланах і ставитиме верші на свою рибу в своєму Дніпрі. Але… Нормальний порядок речей повернеться лише завтра, а сьогодні… Маємо тисячі, мільйони життєвих історій, схожих на історію двох переселенок, які, рятуючись від ракетних обстрілів у Миколаївської області, знайшли прихисток у Новгородківській громаді на Кіровоградщині.

Село називалося Мирне...

Йдеться про двох рідних сестер, пенсіонерок із різних сіл на різній відстані від Миколаєва, котрий нині захищає на півдні всю Україну і наближену до нього Кіровоградщину зокрема.

Валентина Філатова мешкала в Мирному, що неподалік знаменитої Чорнобаївки, а Ольга Крута – в Оленівці, поряд із обласним центром. Обом населеним пунктам дісталося стільки уваги від рашистських «Градів», що налагодити тут життя буде тепер непросто. Оленівку взагалі обстрілювали нещадно, бо вона опинилася на лінії вогню – туди прилітали ті снаряди, що їх випускали по місту корабелів. У той день, коли Ольгу Євгенівну евакуювали в Миколаїв, на всю сотню оленівських хат залишалося шестеро жителів. Автобуси поїхали, а до наступного ранку село вщент розбомбили. Доля тих людей їй невідома. Врятованих же вчасно (без Божої участі не обійшлося) перевезли до обласного центру, в гуртожиток. Сюди ж доправили і Валентину Євгенівну з Мирного, від якого на сьогоднішній день, можливо, також залишилася одна гарна, але абсолютно неактуальна назва… Оркам такі «вивіски» не цікаві! І зупинити їх, як ми тепер знаємо, не може навіть попередження «Обережно, радіація!» або «Осторожно, убьет!». Тобто ніяких застережень – аби вони бодай щось зрозуміли, нам треба лише тиснути на гашетку!

«Нас забирали зранку (відселенням займалися співробітники Червоного Хреста і місцева влада. – Авт.), – розповідає Валентина Філатова, котра більшу частину свого мирного трудового життя працювала, як і її сестра, дояркою. – Мій будинок на той час ще стояв цілим, а в сусідів зусібіч уже повибивало вікна, двері. Під’їжджали до Миколаєва і бачили, який там жах твориться, скільки будинків зруйнованих! Я не знаю, чи хтось міг взагалі уціліти в нашому селі! І що там із моєю хатою? – спитати немає в кого». 

Свій до свого – по порятунок

Сюди ж, у миколаївський гуртожиток, прийшов пішки за тридцять кілометрів (частково під ракетним обстрілом) син Валентини Євгенівни Віталій. Донька, на щастя, живе в Первомайську, а онуки заздалегідь виїхали до Польщі… Невдовзі рашисти накрили обстрілами і цей хостел під патронатом Червоного Хреста. Переселенців повезли далі, в Одесу. А Ольга і Валентина вирушили до своєї третьої рідної сестри Діни Євгенівни в Кропивницький, чия хата після переїзду невістки і доньки з дітьми з Києва й без того нагадувала казкову рукавичку. Саме в цей час до родини за професійними обов’язками нагодився місцевий журналіст Іван Корзун, який порадив жінкам звернутися в Новгородківську ТГ, до старости Тарасівки Олександра Ярижка.

«Ми поселили людей у вільну хату, – розповів Олександр Григорович. – Тепер у нас три будинки зайняті внутрішньо переміщеними особами (найбільше у громаді переселенців прийняли у Верблюжці та Інгуло-Кам’янці. – Авт.), з Авдіївки та Миколаївщини. Це хороші цегляні будівлі, з газовим опаленням, водою у дворі, городами. У жінок, про яких ви питаєте, є всі необхідні меблі, холодильник, газова плита… Усе, потрібне для життя. Люди зустріли їх щиро – допомогли з продуктами, принесли на посадку картоплю (навіть козу подарували. – Авт.)… 

У нашому селі війна згуртувала громаду. На сьогодні ми відправили на передову понад півтори тисячі банок тушкованого м’яса та риби і консервованої  (з м’ясом) каші. За порядком на кухні й за дотриманням усіх санітарних та кулінарних правил стежать професійні повари. 

Кожен робить свій внесок: рядові мешканці не шкодують свого часу на допомогу для армії, фермери ріжуть свиней, одноосібники складаються на бронежилети та каски… Бо Перемога буде за нами!»

На знімку: освоювати нове місце проживання на схилі літ сестри мають не з власної волі, а «завдяки» сусіду-окупанту.

Фото Івана КОРЗУНА.