Зараз це місце майже щодня відвідують міжнародні делегації та ЗМІ, аби на власні очі побачити путінську «демілітаризацію» українського міста.
Отож той Будинок культури, збудований ще за радянських часів, нині став певним «фасадом» дій російських «асвабадітєлєй» в Ірпені по вулиці Соборній. А навпроти, «за кадром» вже загальновідомої картинки – житлові будинки. По цій вулиці пролетіла війна, залишивши на ній опіки, гематоми, рани, деякі несумісні з життям...
Біля важкопораненої дев’ятиповерхівки по Соборній, 146 почула, як жінка каже чоловіку, що її балкон «невідомо на чому тримається». Перепросила за втручання в їхню розмову і запитала у неї – чи вона тут мешкає? Так познайомилася із Наталією Пасічник (на знімку вгорі) і дізналася воєнну історію одного ірпінського двору та його мешканців.
Майже два десятиліття Наталія з родиною жила на дев’ятому поверсі цього будинку. Коли рашисти зайшли в Бучу і почали обстрілювати Ірпінь, 5 березня дочку з онукою відправила подалі від війни, а сама із сином залишилася вдома. Разом з іншими мешканцями ховалася від обстрілів у підвалі сусіднього будинку. Там перебувало багато літніх людей, які потребували допомоги. Тому залишити їх Наталія не могла. Коли була змога, передавала підопічних волонтерам «на евакуацію». Але, на жаль, не всі до неї дожили, дехто помер вже дорогою – серце не витримало…
Стоїмо у дворі, де ще не прибрали розстріляні автівки. Наталія показує на п’ятиповерхівку з їхнім бомбосховищем, де досі живуть люди, чиї квартири розбомбили та потрощили російські війська. Готувати їжу пристосувалися на вулиці. Співрозмовниця каже, що їхній тимчасовий «схрон» знаходиться по вулиці Миру. Але від смерті на війні ця назва не рятує. Розповідає, що кілька сусідів по спільному двору загинули через крововтрату, спричинену посіченим склом вікон внаслідок обстрілів…
Наталія згадує ці дні й немов «регулювальниця» водить рукою по периметру двору, оточеного розстріляними рашистами будинками. Раптом зупиняється, немов у голові прокручує назад хроніку березневого кошмару. А потім каже, ніби читає титри у тому, своєму документальному кіно: «Тут загинув мій син. Тут його й похоронили…».
32-річний Євген загинув біля того будинку на вулиці Миру, у дворі, від ворожого снаряду. Він перебігав між будівлями, аби допомогти старим спуститися у сховище. Сталося це 6 березня. За словами Наталії, з їхньої квартири на останньому поверсі працювали наші, українські, снайпери. Її син – боєць тероборони – був корегувальником вогню. Євгена як героя перепоховали на місцевому кладовищі 19 квітня.
