Отак і ведеться нині проукраїнським медійникам на окупованій Херсонщині. З цієї скорботної чаші сьорбнув повною ложкою і власний кореспондент «Голосу України». Про життя на нелегальному положенні та везіння розминутися зі смертю під час втечі від «руського миру» – його свіжі спогади.

Новини, просякнуті кров’ю

Першу замітку про вторгнення ординців підготував уранці 24 лютого. Десь там, на Чонгарі, плакала у трубку давня знайома. Російські танки почавили контрольний пункт в’їзду-виїзду, увірвалися в село. І розстріляли з гармат упритул гуртожиток наших прикордонників. Там спали хлопці, вільні від чергувань та нарядів, і досі невідомо, скільки їх залишилося під уламками. Потім таких матеріалів готував по кілька на день, просто захлинаючись від потоку інформації, просякнутою кров’ю – там розстріляли машини з цивільними, жінками та дітьми, там розгромили нашу колону, військових почавили танками. Але й у страшному сні не могло наснитися, що чортові орки того ж таки 24-го дійдуть до Херсона. А різнокаліберне начальство з облдержадміністрації, котре так полюбляло надувати щоки й виголошувати перед виборцями ура-патріотичні промови, хутко дремене до Миколаєва у підмочених штанцях, попереду власного зойку.

Їм, либонь, соромно не було. А от мене діймав пекучий сором, коли 1 березня кілька десятків наших хлопців з тербату лягли у Бузковому парку, відбиваючи навалу танків і БТРів із триколорами самими лише автоматами й старими гранатометами. Мав би бути з ними – адже теж колись «партизанив» у територіальній обороні, служив ще в радянській армії й сяку-таку підготовку маю. Але досі запитую себе: інфаркт, помножений на діабет, то – підстава уникнути смерті в бою чи жалюгідні боягузливі виправдання для самого себе? 

За всю окупацію тримав той біль у собі й нікому його не показував. Сльозинки не зронив, бо чоловіки ж не плачуть. Тепер, опинившись у відносній безпеці й набиваючи ці рядки на своєму потрісканому ноуті, не можу стримати сліз від самих лише спогадів. Мабуть, став слабким й рознюнився.

Гра у хованки з людоловами

Єдине, що давало маленьку розраду й полегшення, то це переконання, що кожен підготовлений до друку правдивий матеріал – також постріл у ворога. І таких матеріалів намагався писати більше, більше, більше. Поки їх оприлюднював і «Голос України», і місцеві видання. Та херсонські новинарні  закривалися дуже швидко: хтось вважав, що треба перечекати й не висовуватися з відвертостями, хтось виїздив. Потім відключили стаціонарний Інтернет і міський номер від «Укртелекому». Потім прийшли по каховського колегу Олега Батуріна: підловили на автостанції й вісім днів катували у Херсоні та Новій Каховці. Коли Олега таки звільнили, він з дружиною негайно покинув Херсонщину. Брав у нього інтерв’ю для парламентської газети. Розповідав таке, що серце холонуло. Але «на себе» його долю чогось не приміряв. Доки не прийшли (точніше, приїхали на БТРі із купою автоматників) додому по друга – головного редактора обласної газети «Новий день» Анатолія Жупини. Той після випадку з Батуриним щось таке передбачав і покинув Херсонщину раніше, але сусіди про «візит» йому повідомили.

Отут із кришталевою прозорістю втямив, що буду наступним. Тому похапцем зібрав речі, аби тільки у дві торби влізли, і перебрався до знайомого. Той подався аж у Німеччину. А ключі від хати на іншому кінці міста мені з сином залишив, аби чотирьох його котів годував. Ключі виявилися дуже доречними: адже ніхто не знав, де моя «криївка», та й коти до військової комендатури із доносами не ходили. Та за тиждень на вулиці випадково перестрів жіночку зі свого під’їзду: «Ой, Сєрьожа, там тебе шукали якісь у чорній формі на зетці («зетками» тепер у нас називають машини, позначені окупантською Z – авт.)!».

Від звістки отримав навіть певне задоволення: мисливців перехитрував. Та все тільки починалося. Далі був дивний дзвінок з телефонного номера давнього інформатора – колишнього працівника Головного управління ДСНС Херсонщини і полковника у відставці. Голос, схожий на його, запитав: «Сергій, ти коли їздив у Крим, спеціально вніс мене до списків, аби на підвал відправити?». Від такого отетерів: це ж виходить, що порядна людина чомусь вважає мене зрадником, хоч навіть у Криму років із десять уже не був! У шоці відключився, але трохи згодом подзвонив колезі і попросив його зателефонувати тому ДСНСнику та поцікавитися, що то було. Колега дзвонить і розповідає: рятувальник у відставці каже, що мені взагалі не дзвонив! Тільки тут дотумкав: та це ж чоловікові зламали акаунт і через нього намагаються мене з рівноваги вивести. Здрастуй, московська ІПСО – інформаційно-психологічна спецоперація!

Про всяк випадок скомпрометований номер заблокував. І взагалі почав телефон надовго відключати, виймаючи з нього батарею та відключивши геолокацію. Але хитромудрі людолови Путіна не відчепилися.

Минає кілька днів, і коли ввімкнув апарат, щоб зробити дзвінок інформатору, «вклинився» знайомий заступник директора великого підприємства. Ну, не міг не відповісти представнику шанованого рекламодавця. Аж бізнесмен (цього разу то був справді він) раптом каже: «Сергію, тут до мене під’їхав журналіст з Криму. Він позитивно налаштований, чесний і хоче коментар про життя в Херсоні отримати. Чи не міг би з ним зустрітися й поговорити?». Перепитую, яке видання «журналіст» представляє і як його звуть. Далі – німа сцена: простеньке запитання «на засипку» виявилося цілковитою несподіванкою. Не знає! Вибачився і повідомив, що терміново покинув Херсон у справах, але після приїзду незабаром обов’язково зустрінуся. Ну, просто їсти й спати не можу, поспішаю, аж падаю – так кортить побалакати із «позитивно налаштованим» провокатором від ФСБ.

Отакі спроби будь-що «висмикнути з нірки» стали чітким дзвіночком: якщо захочуть, рано чи пізно вирахують. І на конспіративній квартирі довго не всидіти – по харчі ж виходити треба, а вірогідність упізнання зрадником реальна. Почав посилено шукати можливості для втечі. Знайомі із власним транспортом відпадали: всі вже були не ближче Львова. Щоправда, на той час у Херсоні вже сформувалася напівпідпільна мережа організаторів евакуаційних виїздів і з числа волонтерів, і з числа тих, для кого такі послуги стали бізнесом. Дошукався інформації про автобусний рейс Херсон-Одеса за 2500 гривень з біженця, здобув заповітний телефонний номер. Аж ні: спочатку номер був хронічно зайнятий, по тому – відключений. З’ясувалося, такі рейси окупанти пропускати перестали. Другим був таксист: пропонував за двісті доларів з людини підкинути до Миколаєва, а за тисячу «зелених» – до тієї-таки Одеси. Попередньо домовилися, узгодили дату й місце зустрічі. Та напередодні таксист відмовляється: окупанти перестали випускати.

Через блокпости та манівцями

Понад тиждень – серфінг у соціальних мережах, та жодного обнадійливого результату. І раптом з’являється оголошення – виїзд з Херсона до Одеси на мікроавтобусі, по шість тисяч гривень з людини. Й о диво: виїзд рішуче підтверджують уже на завтра! Сума на двох із сином, щоправда, чимала, та перед війною знімав готівку в банку, і гроші ще залишилися. Причому сплачувати авансом їх не вимагали, що також додавало довіри до посередника. Тож о десятій ранку мікроавтобус справді приїхав на місце зустрічі. Але по тому ще три години водій блукав манівцями по обласному центру, вишукуючи нелегальну заправку у промзоні на Шуменському житловому масиві, де можна було купити бензин. Та зрештою, їдемо.

Але вже біля Антонівського мосту через Дніпро наш «мікрик» зупиняється у хвості довжелезної черги автівок: блокпост. І не простий, а той, де документи не просто перевіряють, а прискіпливо звіряють із списками на затримання. Розумію, що ризик для мене особисто і для сина зашкалює, але ризикувати треба. І тут наш водій різко вивертає ліворуч, і скеровує мікроавтобус в об’їзд, манівцями понад глибоким звивистим яром, ризикуючи не втримати важкої машини.

Дістаємося до приміського селища Антонівка, де також вороги виставили блокпост, але документи на ньому зі списками вже не звіряють. Полегшало, став роздивлятися, як воно все у «регулювальників руху» облаштовано. І ледь не засміявся вголос: бронетехніка на блокпосту представлена двома струхлявілими БМП-1 ще часів афганської війни. Причому в обох половина коліс була або спущена, або відірвана – «одинички» стояли, підперті звичайними брилами вапняку. Ото вже потуга в «другої армії світу» на третьому місяці війни!

Дорогою блокпости намагався рахувати, але на четвертому десятку остаточно збився з ліку. Натомість підмітив закономірність: біля пожвавлених розв’язок та висоток чергують вояки з РФ. Їхні блокпости захищені: є бетонні «стакани» із бійницями, є штабелі з мішків чи бетонні конструкції, з обох боків розгалужена лінія окопів. Самі росіяни непогано екіпіровані, у бронежилетах та балістичних масках, із розгрузками.

Але таких споруд одиниці. Всі інші – то «володіння» мобілізованих з «армії ДНР», про що свідчать і прапори невизнаних «республік». І тут видовище стандартно-жалюгідне: бійці в якихось засмальцьованих одностроях та «говнодавах», замість бронежилетів переважно підсумки із запасів армії СРСР. І жахливий різнобій у зброї: від карабінів з другої світової до радянських «АКМів». Причому усі «деенерівці» відверто жебракують: на одному блокпості у водія попросили пачку цигарок, але задовольнилися й останніми  трьома сигаретами, на іншому просили дати соку, ще на іншому благали дати хоч води попити. Отак матушка-Расєя забезпечує своє гарматне м'ясо. Які з «денерівців» воїни, такі в них були й «захисні споруди»: замість бетону – штабелі невідомо де вкрадених ящиків з-під овочів. Зате не бракувало прапорів – і російських триколорів, і маріонеткових республік. На кожному блокпості їх майоріло по кілька з обох боків дороги. Мабуть, їх вважали гідною заміною відсутнім окопам та бетонним блокам.

Ще цікава прикмета: дорогою з Херсонщини на Миколаївщину не помітив жодної одиниці важкої бронетехніки супротивника, хіба що окрім спалених БТРів. Трапляються КАМАЗи для перевезення особового складу, раз бачив «Тигра» і по всьому. Припущення таке: танки й бронетранспортери або ховають від українських безпілотників, або усі залишки свого залізяччі «асвабадітєлі» такі кинули на лінію зіткнення, а в тиловій зоні його вже справді немає.

До речі, про перевірки біженців: якогось стандартного підходу немає. Десь на блокпості пропускають, ліниво махнувши рукою, на іншому дивляться тільки документи водія, ще десь і до сумок заглядають, і в документи пасажирів вдивляються. Особлива увага до чоловіків призовного віку. Такі в нашій машині були, але все ж їх не роздягали і патріотичних татуювань на тілі не шукали. Та наближаючись до «сірої зони», наш водій з кимось часто зідзвонювався й помітно нервував. Сказав, попередню колону біженців спочатку затримали, потім узагалі завернули в Берислав, і зараз вони знову намагаються проскочити через село Давидів Брід у напрямку селища Біла Криниця, яке вже наші відвоювали. І справді: під Бериславом на черговому блокпосту військовослужбовці РФ після огляду паспортів і речей почали ввічливо пояснювати: не пропускаємо вас заради вашої ж безпеки, бо «буде артилерійський обстріл з боку ЗСУ».

Розминулися зі смертю на півтори години

Вже тоді така обізнаність у планах супротивника здалася дивною, але попередження згадалося тільки згодом. А поки наш мікроавтобус бадьоро котив розбитою ще до війни ґрунтівкою, минаючи асфальтовані дороги із блокпостами. Лінію зіткнення з боку військ РФ позначала… купа накиданих на трасі гілок із прив’язаними до них червоними ганчірками.

Боялися наскочити на міну, тож водій старанно об’їжджав свіжі вирви. І зрештою, ось вони, посічені скалками будинки Білої Криниці й наші хлопці в рідних одностроях. Радощів не було меж: пасажирки навперебій самі пропонували захисникам і ті ж цигарки, збережені від бомжуватих «денеерівців», і пляшки з водою. Вояки відмовилися, навіть трохи ображаючись: «Нам нічого не бракує. А чого бракувало, те волонтери привезли». І це було приємно чути: якщо для війни українським бійцям нічого не бракує, перемога точно буде за нами.

…Ночували в Миколаєві, шлях до нього зайняв майже вісім годин. У довоєнні часи з Херсона до сусіднього обласного центру можна було дістатися за дві години, але водій запевнив: нам ще пощастило. Адже на його пам’яті були випадки, коли на подорож біженці витрачали й по три дні, ночуючи з дітьми в придорожніх селах або в салонах машин, без води та їжі.

Та щойно у місті почалася комендантська година – й маєш: спочатку по ньому вдарили «Смерчами», потім ще й дві ракети прилетіли. Прокинувшись, прочитав у Інтернеті, що артилерійський обстріл у Білій Криниці таки стався, але з боку розташування російських військ. Пошкодило легковик, важко поранило жінку з двома діточками. І сталося це на тому самому відтинку траси, якою їхали й ми. Просто вдало розминулися зі смертю на якихось півтори години.

Наступного ранку продовжили подорож до Одеси, також через вервечку блокпостів ЗСУ та поліції, але значно краще й продуманіше укріплених. Уже в Одесі з машини пересіли на пасажирський поїзд до Львова та, втомлені, завалилися спати у свої купе. Прокинувся серед ночі. Поїзд стояв десь біля лісосмуги, а попереду в місті завивала-голосила сирена повітряної тривоги. «Руський мир» відпускати не хотів.

Херсон-Миколаїв-Одеса-Львів.